Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Великий Русько–Литовський князь Вітовт помер у 1430 році. Після його смерті у великому князівстві розпочалась боротьба за владу. Треба думати, що донька Вітовта Софія разом із сином, так званим Василем, вимушено вирушила до князівства свого чоловіка — Московії. Сину Василю на 1432 рік виповнилося 16 років, тобто він набував права на спадок і треба було тим правом скористатись. На ті часи Московське князівство почало оговтуватись від страшної розрухи 1408–1427 років.
Василь II спочатку вирушив не до хана Улу–Мухаммеда, аби отримати ярлик на батьківську та дідову (Тохтамиша) землю, а до Московського даруги Мін–Булата. М. М. Карамзін називає його баскаком ось чому: даруга — повновласний господар улусу, хоча може бути призначеним на певний період, в той час, як баскак, — тимчасова особа. Тому після «Торжественного восшествия юного Василия на Великокняжеский престол» ніякого даруги в князівстві бути не могло. Великий князь і був даругою — власником улусу.
Московська неправда вилазила назовні. Це вже розумів М. М. Карамзін, але ще не знав про майбутню катериненську брехню — Василь Микитович Татіщев.
Пропонується звернути увагу на ще одну невідповідність М. М. Карамзіна. Аби возвеличити московського князя Василя II, він писав: «Сей князь еще в колыбели именовался Великим…». І на доказ вдався до містичних, релігійних пояснень. А справа надзвичайно простра — онук по батьківській лінії царя (Тохтамиша) справді ще «в колыбели именовался Великим». Московська так звана історична наука від своєї матері Золотої Орди запозичувала тільки те, що бажала.
Послухаємо М. М. Карамзіна далі, незважаючи на його «баскака»…
«…Великий Князь предложил дяде ехать к Царю Махмету (Улу–Мухаммеду. — В. Б.)… Они вместе прибыли в улус Баскака (даруги. — В. Б.) Московського Булата (у В. М. Татіщева: Мін–Булата. — В. Б.)» [18, т. V, с. 134–135].
Звернімо увагу: Василь II зі своїм дядьком (братом батька) прибули до Московського управителя, тобто до Москви, з якогось іншого міста. В Москві, за Карамзіним, вони не проживали. Хотілось би підкреслити: Мін–Булат питання вирішити не міг. Тож наступного літа, 1433 року, вирушили до царя Улу–Мухаммеда.
Кілька слів про супротивника Василя II — князя Юрія, який помер у 1434 році. Напевне, це син хана Тохтамиша від другої дружини. Думається, що то була жінка із ханського роду Тверських князів. Тобто Тохтамиш із нею міг одружитися тільки прийнявши християнство після 1395 року.
Мова ж іде про тверську князівну тому, що князь Юрій та його сини, програючи Василю II, постійно відходили до північних районів Тверського князівства. А ті землі навіть у XVIІ–XVIІІ століттях належали до спадкових земель Мещерських князів знаменитого хана Беклеміша — Михайла Тверського. Не наводитиму доказів із праці професора М. І. Смірнова «О князьях Мещерских ХІІІ–XV вв».
Повернімося до суперечки щодо Московського князівства.
Весною 1433 року претенденти на Московський улус зустрілися у ставці золотоординського хана Улу–Мухаммеда. Переконуємося, хто володів Московським так званим Великим князівством у 1433 році. Маємо феноменальні свідчення російських істориків. Послухаємо спочатку професора М. Г. Сафаргалієва: «При розборе дела русских (московських на ті роки. — В. Б.) князей «дорога» («даруга») Московський Мин–Булатстал на сторону великого князя, а «князь великий Ордынский Ширин Тегиня — на сторону Юрия удельного «великое княжение обещал ему дати» [14, с. 236].
Та ще цікавіше розповів М. М. Карамзін, спростувавши московські вигадки про «велич Московії та її князів» до 1433 року. Послухаємо: «Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.) нарядил суд, чтобы решить спор дяди с племянником, и сам председательствовал в оном. Василий доказывал свое право на престол новым уставом… по коему сын после отца, а не брат после брата, долженствовал наследовать великое Княжение. Дядя, опровергая сей устав, ссылался на летописи и на завещание… (Тохтамиша. — В. Б.)… Тут Боярин Московский, Иоанн, стал пред Махметом и сказал: “Царь верховный! Молю, да позволишь мне, смиренному холопу, говорить за моего юного Князя. Юрий ищет Великого княжения по древним правам.., а Государь наш — по твоей милости ведая, что оно есть твой Улус, отдашь его, кому хочешь. Один требует, другой молит. Что значат летописи и мертвые грамоты, когда все зависит от воли Царской”» [18, т. V, с. 135].
Закінчилась мова про «государей московских», про «державу московскую». За визначенням М. М. Карамзіна на 1433 рік Московське князівство було звичайним улусом золотоординського хана Улу–Мухаммед. М. М. Карамзін так влучно це визначив, що і додати нічого!
Послухаємо М. М. Карамзіна щодо рішення хана Улу–Мухаммед.
«Махмет объявил Василия Великим Князем и велел Юрию вести под ним коня: древний обряд Азиатский, коим означалась власть… над подручниками или зависимыми Князьями… Вельможа татарский, Улан Царевич (син Улу–Мухаммеда. — В. Б.), торжественно посадил Василия на трон Великокняжеский в Москве, в храме Богоматери у золотых дверей» [18, т. V, с. 136].
Так було порушено заповіт Великого Тохтамиша, який заповів Московський улус (князівство) своєму сину від шлюбу з тверською княжною. Невдовзі стався так званий «заколот Шемяки», що тягнувся до 1453 року, бо збігся зі смутою у Золотій Орді. Ці дві смути були настільки поєднані між собою, що розповідь про них вестимемо паралельно, бо подія у Золотій Орді викликала відповідну реакцію у Московському улусі.
Після призначення Василя II на московський престол син Тохтамиша Юрій та його сини — Дмитро Шемяка і Василь Косий залишилися невдоволені рішенням Улу–Мухаммеда. Хоча можна зрозуміти і хана, який посів царський трон завдяки допомозі Великого князя Вітовта, і сподівався на допомогу Литви надалі в боротьбі зі «смутьянами». Допоки «смутьянов» у Золотій Орді не було, князь Юрій мешкав у своєму удільному улусі — Дмитрові, яким його наділив хан Улу–Мухаммед. У 1437 році в Астрахані з’явився новий заколотник на ім’я Кичі–Мухаммед із роду Тимур–Кутлука.
Послухаємо професора М. Г. Сафаргалієва: «Русские летописи, отмечая появление Кичи–Мухаммеда в западном улусе весной 1433 года, не указывают места пребывания его. Во время войны с Улук–Мухаммедом в 1437 г. он двинулся на запад (скоріше, північ. — В. Б.) из района Астрахани, считавшейся «юртом Тимур–Кутлука», где он, должно быть, пребывал в 1433–1437 гг.» [14, с. 237].
Кичі–Мухаммед, напевне, спирався на тюркські роди кониритів, найманів, джалаїрів, співдружніх з родом Едігея — мангитами.
Так розпочалася нова боротьба за титул царя Золотої Орди. Перебуваючи при владі шістнадцять років, хан Улу–Мухаммед зрозумів, що ворогуючі племена мангитів, кониратів, найманів, джалаїрів та інші, з одного боку, та шириинів, аргинів, дулатів, татар тощо, з іншого, — примирити не можливо. Ворожнеча між родами з часів Берке, Ногая, Мамая, Едігея, Тимур–Кутлука та інших зайшла так далеко, що велася на винищення. Тож хан Улу–Мухаммед вчинив у 1437 році, скоріше вимушено, як надзвичайно відповідальний державний діяч: він вивів свої війська і роди на північ. Ось свідчення: «Хан Улук–Мухаммед после… (ухода. — В. Б.) из Дешт–и–Кипчака со своей Ордой ушел на север и, “переходя с места на место”, осел в… городе Белеве, “здела себе ледян град, из реки волочая толстый лед, и осыпа снегом и водою поляше”… Этот же рассказ, взятый из казанской летописи, почти дословно повторен Львовской летописью. Составитель последней правильно относит эти события к осени 1437 г.» [14, с. 214].
У столиці Золотої Орди Сараї з’явився новий цар — Кичі–Мухаммед. Немає сумніву, що сини Юрія, бо Юрій на той час уже помер, одразу ж визнали Кичі–Мухаммеда ханом Золотої Орди і стали на його бік. Василь II вимушений був визнати нового хана, але повною довірою Кичі–Мухаммеда та його оточення користуватись не міг, як ставленик Улу–Мухаммеда та онук Вітовта, який ворогував із родом Тимур–Кутлука.
Вивчаючи історію Золотої Орди, треба пам’ятати, що за кожним ханом, в першу чергу, стояли його роди — ті ілі, які були отримані при розподілі Золотої Орди на улуси в часи хана Батия, а вже потім — союзники. Саме ті роди (ілі) акумулювали пам’ять про давніх друзів та давні образи.
