Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Професор М. Г. Сафаргалієв, повідомляючи де що про таємні домовленості, значно кривить душею, йому не дозволяли говорити. Отож з’явилося лише те, що було відомо за так званими Літописними Зводами, а про те, що дізнався професор з архівів Саровського монастиря, він повідомив тільки натяками.
3
Що ж учинив Цар Улу–Мухаммед з Московським князем Василем II та його улусом у 1445 році?
Це запитання надзвичайно важливе, бо відповідь на нього вказує на чергову зміну династії Чингісидів у Московському улусі.
Посадивши перед своїми очима московського так званого Великого князя Василя, нащадка (внука) хана Тохтамиша, цар Улу–Мухаммед не міг його не запитати: як же так трапилось, що. Василь зрадив свій рід та погодився передати золотоординський трон ворогові їхніх родів — мангитові Кичі–Мухаммеду? Невже Василь II забув, скільки крові, звичайно, — своєї, ширини, аргини, дулати, кіпчаки, татари, барини та інші пролили за царський трон за часів Тохтамиша та його синів?
Після таких запитань Улу–Мухаммед не міг залишити Василя володарем Московського улусу. Але якщо окремі російські професори дозволяли собі дещо сказати про так звані «Мещерские места», які цар Улу–Мухаммед вилучив зі складу Великого Московського князівства, то про саме Московське князівство мовчать.
Говорити заборонено.
«При возвращении великого князя из татарского плена вместе с ним прибыли в Москву “многие князи” татарские и два сына казанского хана: Касым и Якуб. Сообщая об этом, летописцы ничего не говорят о причине появления татар на Москве… Что же касается царевичей Касыма и Якуба, то они непосредственно засели в “Мещерских местах” и вскоре создали здесь Касимовское ханство во главе с царевичем Касымом. По–видимому, одним из условий крестного целования Великого князя (Василия II. — В. Б.) предусматривалась передача татарам “Мещерских мест” — царевичу Касыму» [14, с. 255].
Так із 1445 року виникло Касимовське ханство на чолі із середнім сином царя Улу–Мухаммеда — Касимом. Цим кроком Улу–Мухаммед позбавив золотоординського хана Кичі–Мухаммеда впливу на північні улуси держави: Казанський, який посів старший син Махмутек (1445–1461); Касимовский, який включив до свого складу землі Рязанського, Нижньогородського та частину Московського князівств (ми про це ще говоритимемо); Московський, Тверський, Великоустюзький (він же — Тотемський).
Це було геніальне рішення царя Улу–Мухаммеда: створити на старих улусних землях нове ханство на чолі зі своїм сином Касимом, яке б відрізало шляхи сполучення Золотої Орди з Москвою, Андрієвим Городком та Великим Устюгом.
А для того, щоби вгамувати невдоволення старих володарів удільних улусів Мещери, була створена нова столиця, яка згодом отримала ім’я — Касимов. Столиця була віднесена в глибину лісів, за річку Оку, щоби позбавити золотоординських ханів несподіваних ударів по Касимову.
Сьогодні важко відрізнити вигадку від правди в московській так званій історичній науці. Тому вести мову про подальшу долю Василя II не будемо, а саме про його осліплення у 1446 році. Навіть М. М. Карамзін змушений був «співати пісень» про «дружбу і любов» між тогочасними московитами і казанськими татарами. Послухаємо:
«На пути они нечаянно встретили татар и готовились к битве с ними, но открылось, что сии мнимые неприятели шли на
помощь Василию, предводимые Царевичами Касимом и Ягупом, сыновьями Царя Улу–Махмета. “Мы… друзья Великого Князя”… Князья Российские (московські. — В. Б.) дружески обнялись с Царевичами (татарскими. — В. Б.) и пошли вместе… В Ярославле (Василь II. — В. Б.) нашел Царевичей Касима с Ягупом, и при восклицаниях усердного народа вступил в Москву…» [18, т. V, с. 171–172].
Після 1445 року московські люди і московський князь Василь II діють проти Дмитра Шемяки і Кичі–Мухаммеда спільно з синами Улу–Мухаммеда, мов єдина злагоджена команда.
І в цьому випадку немає значення, чи Василь II був страчений в Казані влітку 1445 року, а замість нього Московський улус посів сам цар Улу–Мухаммед, залишивши на Казані старшого сина Махмутека, чи Василь II залишився сидіти на московському престолі тимчасово, до своєї смерті. Пам’ятаємо, як професор М. Г. Сафаргалієв говорив: «По–видимому, одним из условий крестного целования великого князя предусматривалась передача татарам “Мещерских мест” — царевичу Касыму» [14, с. 255].
Про інші умови «крестного целования» професор промовчав. А вони, звичайно, були. I головною —позбавлення Василя II Московського улусу.
Послухаємо російського професора А. В. Пушкарьова:
«Каким образом Московский трон от Василия Темного перешел к чингизиду Ивану III, это вопрос очень темный. В 1450 году Василий Темный (Василь II. — В. Б.) объявляет Ивана III соправителем и великим князем. Духовная грамота, по которой передавалась власть от Василия к Ивану, не имеет обязательной тамги и к ней прикреплена печать от другой грамоты (судя по всему, более старой), т. е. скорее всего это более поздняя подделка… Кем же был на самом деле Иван III? Весьма и весьма возможно одним (из) сыновей все того же… Махмуда (Улу–Мухаммеда. — В. Б.)… все московские правители XV–XVI века имели телько два имени — или Василий или Иван. Скорее всего, это все же было не имя, а титул. Василий — эквивалент византийского базилевса, и Иван означало верховного правителя, ни от кого не зависимого, аналог хана…
Известно, что поначалу христианское имя Ивана III было Тимофей. Это уже потом он превратился в Ивана. Иван должен был иметь тюркское имя, возможно, мусульманское, после крещения превратимся в… (Тимофея. — В. Б.), а после восшествия на трон (когда стал соправителем) стал Иваном» [42].
Російський професор А. В. Пушкарьов досить яскраво змалював послідовний шлях становлення із сина Улу–Мухаммеда — Якуба московського Великого князя Івана III. Молодший син золотоординського царя Улу–Мухаммеда, прибувши до Московського улусу, спочатку змушений був прийняти православну віру, аби зайняти московський престол. Після прийняття християнської віри сина Улу–Мухаммеда стали іменувати Тимофієм. І тільки після зайняття ним — Якубом (Тимофієм) посади Великого Московського князя він отримав титул Івана (правителя). Звернімо увагу, після першої згадки в російській історії співправителя Московії Івана III, а це 1450 рік, одразу зникають згадки про сина Улу–Мохаммеда — царевича Якуба. Хоча мова про його старших синів — Махмутека і Касима ведеться постійно.
Треба пам’ятати, що цар Улу–Мухаммед встановив нові взаємовідносини між новими улусами і князівствами. Старшим і головним залишався мусульманський улус старшого сина — Махмутека. Але, що цікаво, згідно Яси Чингісхана родовим, спадкоємним улусом завжди був улус (князівство) молодшого сина роду. Отож із часів Якуба (Івана III) таким улусом царя Улу–Мухаммеда став Московський улус (князівство). Що згодом і дало право Московським князям приєднати до Московського улусу всі інші: спочатку християнські — Тверський і Тотемський, потім мусульманські — Казанський, Астраханський, Касимовський тощо. Але про ці завоювання та взаємовідносини говоритимемо пізніше.
Зазначимо ще одну важливу річ: якби сучасна московська влада мала бажання донести своєму (російському) народові правду про походження московитів та їхніх князів XIII–XVI століть, були би проведені незалежні генно–біологічні дослідження останків московських князів, які досі зберігаються в Архангельському Соборі Московського Кремля. Тоді б ми мали цілковиту ясність, хто в російській історіографії виступав під іменами: так званого Івана Калити, так званого Дмитрія Донського, так званого — Василя І, Василя II, Василя III, Івана IV тощо.
Але московська як сучасна, так і попередні влади цієї правди дуже бояться. Правда зруйнує російські вигадки про минуле.
Боїться та влада і оприлюднення Литовських архівів (600 томів), Бахчисарайських архівів (124 томи), архівів, знайдених під час розкопок міста Хара–Хото (2000 томів).
