Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
— Ну яка під час війни доброта? Тут озвіріти можна, — сказав я.
— То так. І все ж вона є, доброта. Я от згадую свою грушівську господиню. Та й на Червеньщині…
— А отут, у Німеччині?
— Так і в Німеччині є. Більше серед старіших, кого ще фашизм не переінакшив.
— Ну, а ти сама добра? — запитав я і притих, чекаючи на її відповідь.
— Навряд. Усе ж я звідти, де релігією була жорсткість, непримиренність. Це вже сидить у нас всередині. Знаю, кепсько це, а що зробиш? Мабуть, натура міцніша, ніж розум. Ось до правди себе не привчу. Особливо, якщо правда колюча. Все гарної брехні хочеться.
— Це зрозуміло. Гарне завжди приємне.
— Головне, що повірити в красиву брехню завжди надто легко. Вона сама на душу кладеться. Ось ти сказав — вродлива, і я вже розтала. Я вже за одне це ладна тебе покохати.
— Правда?
— Авжеж, — мовила вона просто, як колись казали у нас, і тихенько засміявшись, пригорнулася до мене.
— Але ж я без хитрості. Ти ж і справді вродлива.
— Коли поряд нема вродливішої, — пустотливо скінчила вона.
— Але ж ти ще й розумненька.
— Оце вже ні. Я, може, і була б розумна, якби була щаслива. Безталанна дівчина розумною не буде. Це хлопці на горі вчаться. А дівчину горе з’їдає. І розум її, і вроду.
— Навіщо дівчині розум, якщо є врода? — трохи жартливо зазначив я.
— Ну, знаєш, розум — це все ж відносна якість. Я десь читала: щоб порозумнішати, треба відчути себе дурнуватим. А загалом розум — не найголовніше в людини. Розумним може бути і злочинець. Розумним для себе.
— А що ж головне?
— Людяність, ось що. Те, що йде від Бога, а не від диявола. Чи від мавпи, як дарвіністи писали. Все ж у нас дуже мало божого. Не набули ще чи більшовики відібрали. Відділили народ від Бога.
— А у німців хіба більше… божого?
— Знаєш, більше. Все ж вони більше з Богом жили. Знову ж вони Бога шукали. Протестанти, наприклад. Він був їм потрібен, казав доктор Шарф. А ми свого так і не знайшли.
— Хай собі вони і з Богом. А ми все одно їх перемогли.
— Перемогти, може, і можливо, — не відразу, подумавши, сказала Франя. — Але чи можна без Бога жити? Жоден народ, навіть найвідсталіший, не живе без Бога. Мабуть, це неможливо. Без Бога, він просто сам себе з’їсть. Особливо примітивний народ.
— Ну ми ж ось не примітивні, а живемо без Бога і — нічого. Не з’їли ще одне одного.
Франя трохи примовкла, збираючися з думками, і сказала надто стишеним голосом:
— Знаєш, доволі успішно їли. Класова боротьба — хіба не те саме самоїдство? Хоча нас, може, рятує те, що нас багато. Не дуже хутко можна одне одного з’їсти!
Я не перечив уже, внутрішньо почав з нею погоджуватись. Я відчув, що вона розумніша за мене, хоч і не надто приємно було в тому зізнаватися собі. Все ж я не вважав себе дурнем — дещо тямив у житті, пам’ятав зі шкільної історії та й прочитав трохи книжок. У розмовах з такими, як я, не виглядав дурнішим за інших. Але про що були ті розмови? Про нашу прокляту війну, про несправедливість начальства. Про артилерію та німецькі танки, як їх підбивати. Про життя ми взагалі не говорили, може, тому, що його у нас ще не було. Не було в нашому коротенькому минулому, а на майбутнє ми не надто сподівалися. Нам Часто було незрозуміло, як дожити до вечора, де вже було міркувати про Бога. А вона ось міркувала. Все ж я не знав дівчат. Духовне підростання у них, мабуть, відбувається інакше, ніж у хлопців. Вони таки народжуються не для війни — для життя. Яке для хлопців — завжди проблема. З Богом чи без нього.
Те, що я почув, уражало не одним лише виказаним нею. Було там щось малоприємне для мене — все це її партизанство в загоні особливого призначення. Але я подумав, що так щиро розказати може лише довірлива натура. Я вже знав, які бувають хамули й жлоби серед нашого брата-військового, мав уявлення про тих начальників, які і у війську примудрилися воювати чужими руками. Коштом чужих життів. У партизанах тим паче. У партизанах, розказували декотрі, хто там був, для начальства взагалі рай — роби що хочеш. Командування далеко, але у Москві, по радіо вішай йому локшину на вуха — не прийде, не перевірить. От і робили подвиги з такими ось дівчатками, яких по одній і десятками кидали в пащу війни. Нових завжди вистачало — вони любили батьківщину і летіли на війну, мов метелики на вогонь.
— Знаєш, я ж також Богом не надто цікавилася, — сказала Франя. — Виховувалася ж войовничою атеїсткою. Аж поки ось тут, у Німеччині, не побула на месі. Як почула орган та співи «Аве Марію», усе в мені перевернулось. І я зрозуміла — раптом і назавжди — Бог є. Його просто не може не бути. Незважаючи на все жахливе на землі.
Що ж, може й так, думав я. Шкода, що те до мене ще не дійшло — раніше дійшло до неї. Мовчки я пригорнув до себе дівчину, і вона не відхилилася. Здається, вона вже довірялася мені, хоча щось ще не до кінця подолане стримує її відповісти на мої ніжності. Але ніжність гоїть усе, мабуть, почала вона гоїти і Франине горе. Несміливо ще, з делікатною стриманістю вона поцілувала мене і знерухоміла. Я знерухомів так само.
Це був мій перший поцілунок, донині жодна з дівчат не цілувала мене. Та і я теж. Я був удячний долі, що він подарував цю пору на схилі дня. Подумалося, може, подарує і щасливу ніч? Я відчув себе дужим, удачливим і почав давати волю рукам. Вона, схоже було, хміліла в моїх обіймах, мовчала, тільки цілувала моє обличчя. А після і зовсім розслабилася, віддаючися моїй хлопчачій владі.
— Кохана…
І раптом стріпонулася, пробуючи вирватися з моїх обіймів.
— Не треба! Пожалій мене. Потім… Я ж сирота…
Ті слова раптом протверезили мене, і я відхитнувся. Насправді, що ж це я? Як же я? Я ж кохаю її.
— Я ж нікого ще не цілувала, Митечко. Тебе першого. Пошкодуй мене.
Ну, звичайно ж, я тебе не покривджу. Я добрий. Я справедливий, бо я кохаю тебе…
— Кохано!..
Я відчув, вона не довіряє інстинктам, не дає заснути розуму. І береже мене. Все ж я не такий, як ті, що траплялися на її шляху. Я кохаю їх і жалію. Насамперед, може, жалію. Або ні — насамперед кохаю. А кохання — завжди сила, так мені здавалося…
Глухий грюкіт у двері не одразу долинув до нашої скляної башти, спершу подумалося, що це десь стріляють. Але Франя недобре напружилася в моїх руках і схопилася.
— Митю!
— Це за мною, — здогадався я.
Мало не зламавши собі шию на темних і стрімких східцях, я скотився вниз, навпомацки знайшов у вестибюлі двері, в які гулко грюкотіли знадвору.
— Товаришу лейтенанте!..
Франя ледве справилася з тяжким засувом, а як відчинила двері і я вискочив на темне подвір’я, Кананок сповістив:
— Комбат кличе.
— Що сталося?
— Кажуть, зніматися нам.
Ну, все зрозуміло, цього треба було й чекати.
В суцільній темряві ми добрели до вогневої, на якій уже юрмилась обслуга, і Медведєв, як завжди вночі, стишено витлумачив:
— Наказ — згортатися. За машиною послав, зараз приїде. А вас комбат вимагає.
Я вліз у темний рівчак, впомацки перейняв з руки Мухи слухавку.
— Ти де там блудиш? — загучав стривожений голос комбата.
— Годину чекать тебе треба. Негайно згортай бойовий порядок, вантаж боєприпаси і — на дорогу. Чекайте на мене.
Починалася звичайна лихоманка поспішних зборів. З тьмяним світлом підфарників на вогневу приповз величезний «студебекер», другий поряд побрів біля плоту до сусідньої обслуги. Цей почав розвертатися, здавати до вогневої задом; незабаром через розчинений борт хлопці взялися вантажити важкі скриньки нерозстріляних снарядів, брезенти, зброю, різне солдатське майно. Всі працювали радісно і спірно, бо подібно було на те, що рушимо не в бій, а мабуть, з бою, туди, де вже скінчилася війна. Нарешті кінець війні, і ми всі живі, здорові. Оце диво дивне! Чудо!
У моїй душі був розгардіяш почуттів — радість перемоги все ж засмучувалася клопотом розлучення. Знав, відчував, що поїдемо звідси. Але куди? Чи далеко? Я хотів повернутися сюди, мені дуже потрібно було те. Хоч на годину, хоч на п’ятнадцять хвилин. Я ж нічого не сказав їй. І нічого від неї не почув.
