Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
Так ми доїхали до чергового містечка і спинилися на його околиці. Далі було не пробитись, та, втім, уже й не було потреби кудись пробиватися. Всі вулиці, центр і довкілля були повні військ: піхоти, артилерії, кілька 76-міліметрових самохідок, вантажівок, «віллісів» і «доджів» начальства. Начальство, де на машинах, а де піхтурою, вперто пробивалося на берег ріки, де раніше за нас з’явилися американці. На чорному шикарному «хорьху», суціль сигналячи, щоб дали дорогу, хутко проїхав знайомий усмішливий майор, бригадний «смершівець». Тепер він, одначе, не всміхався, мав аж надто заклопотаний вигляд за вітровим склом автомобіля, — мабуть, спізнявся на зустріч. Або ще кудись. На мене він і не зирнув навіть, і я подумав: хоч би так і не завважив ніколи.
Наша колона трохи постояла на в’їзді в містечко, а затим хтось із начальства повернув її в боковий завулок. Незабаром ми опинилися на міській околиці, біля широкої надрічної луговини. Не встигли вирівняти в який-небудь порядок автомобілі з гарматами, як нас опанували веселі, радісні люди в небаченій, спортового крою формі, грубих громіздких гамашах, ще громіздкіших касках з чохлами. То були американці. Вони одразу кидалися в обійми з першим, хто їм траплявся назустріч, — солдат чи офіцер, гучно ляпали по плечах, щось на все горло кричали незрозумілою мовою. Трохи розумів по-англійськи лише мій пасажир-майор, і вони після перших його слів з радісним криком почали підкидати його вгору, мов найбільшого радянського героя. Наші солдати спершу якось нерішуче піддавались їх веселості, після почали сміливіше й охочіше, гучно здоровкались і так само по-своєму кричали, мов для глухих. Декотрі з гостей уже повилазили на наші машини, звідкись появились бутельки та солдатські фляжки, вже наливали в кварти, а то і жлуктили по черзі з бутельок. Луговина вмить перетворилася в гомінкий безладний ярмарок, замість возів заставлений величезними «студебекерами» з гарматами на причепі. Ніхто не командував, не старався навести порядок. Тут були тільки молодші офіцери, комбати і взводні, старші командири кудись позникали, мабуть, туди, де був міст через ріку і де тепер відбувалася головна зустріч.
Але нам і тут ставало радості. Кілька американців, здається, вже добре напідпитку, опинилися перед моєю машиною і вже весело горланили, двоє обіймалися з телефоністом Мухою. Виявляється, ці розуміли по-польськи, так само, як і Муха, що попав у полк з польської армії. І вже там чутно було, як лунало «Бардзо проше», «Панє капрале», «германско бидло». Побачивши мене, Муха радісно розтлумачив:
— Товаришу лейтенанте, от диво! Земляки! їхні батьки з-під Познані. Ось ромом частують…
Один з тих земляків — розхристаний, плечистий здоровило вже совав мені величезну бутельку, в якій ще щось плескалось, а Муха підохочував: «За перемогу, лейтенанте!» І я випив — без великої охоти кілька ковтків теплого смердючого пійла. Після мене поважно випив сержант Медведев. Затим звідкись з’явилась алюмінієва фляжка, жваво пішла по руках. Муха роздавав невідомо де взяті тверді шматки шоколаду — на закусь. Ми ще випили, і біля мене опинився здоровенний білозубий негр, увесь у хакі, почав безцеремонно мацати на грудях мою «червону зірку».
— Презент, сер офіцір? Єс, презент? Єс?
Я не розумів, що означає — презент? Чи не хоче він одержати в подарунок мій орден? Справді, мабуть так. У віддарунок він уже скинув з руки металічну бранзолету годинника і совав мені. Як було від нього відчепитись? Інші, однак, не відчіплювалися, скрізь відбувався п’яний обмін сувенірів — годинників, зірок з пілоток, ременів і навіть пістолетів. Гляджу, мій тихий Кананок уже прицілюється кудись у кузові з ладної американської гвинтівки, виміняв чи що? Не навоювався хлопець. Поруч сидить на борті і поблажливо усміхається розхристаний американець.
— Ну, ще крихту приймемо за перемогу, — трохи розв’язно совав мені пляшку Медведев.
— Давай!
Дідько його бери, і справді перемога. Найбільша перемога в найбільшій війні. Давай, Медведю, будемо пить. За тих, хто ніколи не вип’є.
І я випив, чи не вперше зі своїм підлеглим, командиром гармати. Загалом те не було у нас заведено — пити з підлеглими. Коли й пили, то більше з рівними собі: взводні — зі взводними, комбати — з комбатами. Але тут така подія — кінець війни. А ми з Медведєвим понад чотири місяці кожного дня і кожної ночі разом. В одному окіпчику і біля одної гармати. А з однієї пляшки випивати не доводилося.
— Все ж могли в одній ямі лежати, — сказав Медведев, бовтаючи піднесену пляшку і ніби не наважуючись допити.
— Під Шаманторнією?
— Під Шаманторнією, хай їй… Там я вже не сподівався. Безвихідь повна.
Так, він казав правду, за Шаманторнію я не забувся. Під час весняного прориву німецьких танків нашу гармату відрізали від своїх, ми добу просиділи в кукурудзі, вже не сподіваючись вибратись живими. Попереду на висоті були німці, ззаду на дорозі німецькі танки, наш тягач «студебекер» згорів ще вранці біля переправи. І ми понурились. А тут Медведев каже: треба, коли стемніє, послати когось у піхоту, щоб дали чоловік п’ять, і тоді б ми спробували викотити гармату. Так і зробили. Послали Степанова, той пробрався між німецьких танків і привів чотирьох з піхоти; під ранок у тумані ми якось викотили з кукурудзи нашу гармату і пробралися до своїх. Навіть нікого не втратили. Але натерпілися — не дай Боже! Вранці по тій кукурудзі вже гасали німецькі гренадери.
Якраз до нашої веселої купки долучився і Степанов — дужий, немолодий уже молодший сержант з орденом Слави на засмальцьованій гімнастерці — це за той його не надто звичайний подвиг.
З машини зліз Кананок. На цьому ярмарку пустотливої веселості він виглядав якимось найнерадіснішим, завсідна його усмішка нині зійшла з кирпатого обличчя, і я розумів, чому. Скінчилася війна, а у хлопця жодної медалі, що, певно ж, його засмучувало. Казали: не заслужив. Провоював зиму поряд з усіма, як і всі, терпів під вогнем, але ось — не заслужив. Бо молодий і скромний. Хоча головне — заслужив життя, хіба це не найбільша нагорода для кожного солдата?
Навколо гув, гомонів, метушився солдатський натовп. Солдати нашої та й інших батарей полку перемішалися з американськими, яких приймали справді як братів, — гомоніли, обіймалися і пили разом з ними. Але і між собою у наших струменіла донині не чута радість. Десь звіддаля вже горланили «Катюшу», а ближче виникла нова пісня, яку починав доладний баритон батарейного заспівача:
Медведева, схоже було, хміль брав не хутко; виглядаючи цілком тверезим, він тихим голосом до мене промовляв:
— Замиряться — приїжджай у гості. Якщо можна, з сім’єю. Або один. Я ж біля Телецького озера живу.
Те я знав. За зиму й весну доволі вже наслухався про його озеро, повне рибних дивин і неземної краси. Але сержант і зараз не міг стриматись, щоб не нагадати про те.
— Це ж озеро — чудо. Перше місце займає з краси.
— Може, і приїду, — сказав я непевно.
— А чого? Молодий, женитись треба. А у мене гляди — і наречена готова. Тоська моя саме впору…
Я знав і чув про його Тоську. Медведев був удвоє старший за мене, мав дорослу дочку і сина-кулеметника, що загинув під Сталінградом. Залишилась одна дочка, от він і старався гідно влаштувати її в житті. Але навряд чи я годився для алтайських наречених.
Ззаду поміж мною і Медведєвим протиснувся санінструктор Петрушин — з перевернутою на голові пілоткою та почервонілим обличчям. Цей уже був добряче захмелений.
— Цур, Медведю, не сватай дочку лейтенантові. Мені обіцяв.
Медведев тільки поморщився від п’яного нахабства.
— Забагато хочеш, — тихо промовив він і протягнув мені пляшку. — Тож вип’ємо, лейтенанте.
