Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
Я гірко, болісно застогнав і захряснув дверці.
Патефонний диск, з якого зникла «Тоска», нарешті зупинився.
Комусь треба піти викликати поліцію, подумав я. Комусь?
Констанс знову вибігла на балкон.
Мені.
Над третю годину ночі було по всьому. Полісмени приїхали, всіх опитали, записали імена, і великий будинок ураз прокинувся, неначе хтось зчинив у підвалі стрілянину, а коли я вийшов на вулицю, край тротуару вже стояв автофургон із моргу, і обслуга прикидала, як винести Фанні з помешкання, спустити сходами й повантажити в машину. Я потерпав, щоб вони не побачили в закутку ящик від піаніно, який Фанні жартома призначила собі на труну. Та вони не побачили. Одначе Фанні мала залишитись у своїй кімнаті до світанку, поки вони приїдуть місткішим фургоном і з більшими ношами.
Гірко було покидати її там саму серед ночі. Але полісмени не дозволили мені лишитися. Зрештою, це був звичайнісінький випадок, цілком природна смерть.
Коли я спускався сходами, в будинку вже зачинялись двері й гасло світло, як ото, бувало, пізніми вечорами в кінці війни, коли останній струмочок конги, геть виснажившись, розтікався по кімнатах і спливав сходами на вулицю, а мене чекала самотня прогулянка через Банкер-Хілл і вниз, до трамвайної станції, звідки я мав їхати крізь грозу додому.
Констанс Реттіген, згорнувшись клубочком, тихо лежала на задньому сидінні свого лімузина й дивилася невидющими очима перед себе. Почувши, що я відчиняю задні дверцята, вона сказала:
— Сідайте за кермо.
Я заліз за кермо.
— Відвезіть мене додому, — кволо промовила вона.
Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:
— Не можу.
— Чому це?
— Я не вмію водити машину, — відповів я.
— Що?!
— Так досі й не навчився. Та й потреби не було. — Язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?
— О боже… — Констанс ледь спромоглася звестись, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.
— Посуньтеся.
Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десяти миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.
Заїхали ми не далеко — тільки до готелю «Амбассадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, в карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.
Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й дістали ключа від бунгало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:
— Півсотні доларів вистачить, щоб роздобути ключа й відімкнути нам плавальний басейн?
— Знайти ключа не так просто, — відказав хлопчина. — Але плавати о цій годині ночі…
— Саме моя година, — мовила Констанс.
Через п'ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.
Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.
— Коли вже ви заплачете? — спитав нарешті.
— Дурнику, — відказала вона, — а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?
— Ні, ніколи, — з благоговійним трепетом відповів я.
О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунгало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.
— Давайте, — мовила вона лагідно. — Ну ж бо. Спробуйте.
Я став під душ і на повну потужність пустив воду.
Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.
— Гори воно все вогнем, — сказала Констанс. — Підкиньте п'ятака. Орел — їдемо на північ, до Санта-Барбари. Решка — на південь, до Тіхуани.
— Нема в мене п'ятака, — озвавсь я.
— О господи… — Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип'ятицентовика й підкинула його в повітря. — Решка!
Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції — вона просто прогавила нас.
Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю «Віктор Гюго», й потягували подвійні мартіні.
— Ви бачили колись «Уперед, мандрівцю»?
— Разів десять, — відповів я.
— Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили на натурні зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.
О третій ми проїхали Сан-Дієго, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.
— Витримаєте це видовище? — спитала Констанс.
— Спробую, — відказав я.
Ми додивилися до кінця три бої, вийшли в сонячне надвечір'я, випили ще по мартіні й з'їли добру мексіканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю «Коронадо» й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.
Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися в хвилях прибою.
Опівночі машина спинилась перед африканським маєтком Крамлі.
— Одружуйтеся зі мною, — сказала Констанс.
— У наступному житті, — відказав я.
— Еге ж. І то добре. Бувайте.
Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.
— Де вас носило? — зустрів мене у дверях Крамлі.
— Дядечко каже: геть, негіднику! — мовив я.
— Тітонька каже: заходьте, прошу, — відповів Крамлі.
У руці в мене опинилося щось холодне — бляшанка пива.
— Боже милий, — сказав Крамлі. — На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.
І обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.
— Обережно, — мовив я. — Мене зроблено із скла.
— Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?
Ми вийшли в джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеговії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.
Я знайшов у кишені свій безглуздий зім'ятий список і подав його Крамлі.
— А чого це ви надумали?
— Та так раптом, сам не знаю, — відповів Крамлі. — Ви збудили в мені цікавість.
Він сів і почав читати.
Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим — невідомо.
Жінка з канарками. Налякана до смерті.
Петро Массінелло. У в'язниці.
Джіммі. Втопився у ванні.
Сем. Помирає від алкогольного отруєння.
Фанні.
(І вже сьогодні від руки: Задихнулася.)
Дальші ймовірні жертви:
Сліпий Генрі.
Енні Оуклі, хазяйка тиру.
А. Л. Шренк, психіатр-дурисвіт.
Джон Вілкес Гопвуд.
Констанс Реттіген.
Містер Шейпшейд. (Від руки дописано: Ні, його викреслити).
