Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Простий шинок
Там вони зразу ніби розтанули. Луврський колодязь був затоплений густою пітьмою. В кількох вікнах, вище й нижче, ледь мріло червонясте світло, і від того ще дужче вражала темрява серед мурів. Анрі стояв нерухомо, поки хтось шепнув йому: «Сюди!» Він пішов за тим голосом, що, час від часу повторюючи своє «сюди», вів його поза виступи муру, потім неосвітленим коридором, аж нарешті обидва — король Наваррський і його перший камердинер д'Арманьяк — прокрались у якусь комірчину, де блимав тьмяний каганчик, відкидаючи тіні на всі боки.
Дворянин-слуга замкнув за собою важкі двері й почав своїм звичаєм:
— Мури тут три фути завтовшки, віконце на десять футів від підлоги. Люди, що живуть у цьому закапелку, тепер сидять десь у шинку, отож можна бути певному, що тут нас ніхто не підслухає.
— А все-таки посвіти по кутках!
Аж ба! В одному кутку знайшли вродливу панночку. Вона не танцювала в святковому залі під двадцятьма люстрами з безліччю воскових свічок; вона скрадалась за гугенотським королем, щоб дізнатися, що він збирається робити ввечері, а потім доповісти пані Катрін, яка завжди сприймала такі повідомлення дуже ласкаво. І що ж їм лишалось, як не вивести панночку й замкнути десь у цілковитій темряві?
— Згодом я її випущу, — пообіцяв д'Арманьяк. — А тепер вашій величності якось треба вибратися з замку так, щоб ніхто вас не впізнав.
— Уже нічого не вийде, стара королева про все довідається.
— Довідається, та запізно. Тому, хто має сю ніч боятися вас, величносте, треба на власні очі бачити, як я вас перевдягатиму. Бо потім вас уже ніхто в світі не впізнає.
І взявся до роботи. А коли скінчив її, король став схожий на найубогішого зі своїх людей. Він мав тепер засмагле, аж чорне обличчя з приліпленою бородою.
— Я вам і зморшки намалював, — сказав перший камердинер, і Анрі зразу по-старечому згорбився. Д'Арманьяк дав йому й мішок на плечі.
— Хмиз? А чого саме хмиз?
— Бо його легше нести. Звуть вас Жіль, у вас у Парижі сестра.
— І я несу їй хмиз?
— Ні, не хмиз, а окіст. Він лежить під хмизом. Коли біля луврської брами вас обшукають і знайдуть схований окіст…
— То повірять, що я справді Жіль. Це ти добре придумав! А яке сьогодні гасло?
— Окіст.
Обидва зареготали, не стримуючись, — адже крізь трифутові мури ніхто б їх не почув. Насміявшися досхочу, Анрі вирушив у дорогу. Під брамою сторожа грала в карти, він тільки гукнув: «Окіст!» — і його пропустили. На мосту його оглянули пильніше, примусили витрусити все з мішка й відібрали окіст.
— А тепер чеши звідси, старий єретику, до того шинку, де буцім твоя сестра служить!
Від мосту Анрі пошкандибав далі, зігнувшись, так, наче в мішку була цегла; та на всій Австрійській вулиці не спіткав нікого. Шкутильгаючи вже просто задля розваги, він пройшов ще кілька темних вуличок і врешті в неосвітленому завулку побачив тьмяне світло у вікнах першого поверху одного з будинків. Ще здалеку по тінях людей та по співу можна було здогадатися, що то шинок. І надвірні двері, й двері щинку були напіввідчинені, бо з каміну, де смажились на рожні каплуни, куріло. Рожна крутила молода служниця, а ще дві подавали вино або сідали гостям на коліна й співали з ними. Шинкар ляскав рукою по столі в такт пісні. Він був схожий на селянина, до одежі йому начіплялась солома. Гості всі були озброєні, навіть один коротунчик із рипучим голосом. Співали вони веселу пісеньку про необачну дівчину, що далась на підмову гугенотові, вподобавши його за гарну борідку; але що із того вийшло? Дитя, яке не можна було охрестити, бо воно вродилося з кінським копитом замість ноги, а трохи підрісши, перекрутило рідній матері голову задом наперед.
Шинок освітлювало тільки полум'я в каміні; відблиски його мигтіли на пороззявлюваних ротах, але на лобах лежала густа тінь. Анрі, що зазирав у двері, здалось, наче то тваринячі морди, а сам шинок — якесь кубло глупоти. І йому враз стала огидна роль простолюдця. Та з другого боку, цікаво було самому, без зброї, з'явитися серед доброго півдесятка цих людей. Аж раптом його безцеремонно відіпхнув набік дуже високий чоловік, увійшов до шинку й гучним голосом побажав усім доброго вечора. Анрі впізнав той густий голос, а ще раніше — саму постать; добрязі дю Барта не помогло й те, що він стояв до Анрі спиною. Він сказав:
— Гарненька пісенька, зайшов послухати.
З шістьох чоловік у шинку лише коротунчик обізвався з-за важкого дубового столу:
— Коли ти такий виріс, то здійми-но онде ковбасу зі сволока й подай сюди.
Дю Барта й справді сягнув рукою вгору.
— Здійму, як ти сам прорипиш мені оту пісеньку про гугенотське дитя.
Коротунчик знітився, а одна зі служниць почепилась високому гугенотові на руку й почала вмовляти його:
— Це ж не про тебе пісня. Хіба вже й поспівати не можна? Якби ненароком ти мені зробив дитину, я б не боялася, що вона вродиться з копитом замість ноги.
Усі три дівки аж вереснули зі сміху. Та чоловіки за столом сиділи мовчки, насупившись, і ніби не бачили того, що робить шинкар. А той селюк прокрався поза спиною в дю Барта до каміна, вихопив звідти головешку й уже примірявся, куди краще вдарити єретика. Проте Анрі метнувся вперед, схопив підступного шинкаря за руку, видобув зі свого мішка жменю хмизу, припалив об головешку й помахав вогнем перед його злісною пикою. Шинкар, злякавшися, жбурнув головешку назад у камін. Тоді й Анрі пустив своє цурпалля додолу.
— Біжи-но принеси панові вина, та гляди, щоб не кислого! Гроші в мене, правда, всі вийшли, та, може, ти візьмеш за плату ще хмизу?
— Випий і ти зі мною, — сказав дю Барта, ніби до давнього приятеля. Вони знайшли місце в кінці столу, ближче до дверей, і між ними та іншими гостями в цьому простому шинку ненависть лишила такий самий порожній простір, як і в Луврі, за королівським столом.
Шинкар поставив їм глек з вином і пробубонів, не дивлячись ні на кого:
— В моєму селі вони людей ногами в огонь стромляли.
Він не сказав хто, але обидва гугеноти безмовно перезирнулись, і так зрозумівши, про кого йдеться. «Ми самі знаємо, що часто були не кращі за розбійників!» У дю Барта обличчя набрало того розчарованого, безнадійного виразу, з яким він звичайно говорив та складав вірші про людську сліпоту й зіпсутість. Молодий король трохи не вигукнув: «А я ж давно казав про це адміралові! «Але ж вони не нашої віри», — оце було й усе його виправдання, коли ми грабували й мордували селян. І ось по цих людях видно, куди можуть завести суперечки про віру!»
Одначе сама ця думка була блюзнірством, і вона до глибини душі налякала сина королеви Жанни. Крім того, він мав надію, що дю Барта справді не впізнав його і зайшов сюди випадково. Тому він прикусив язика й змовчав. А втім, у шинкаря знайшлися для них іще й інші привітні слова.
— Завтра вранці мені треба йти сповідатись, — пробурчав він, не дивлячись на них. — Священик заборонив давати цим харцизякам їсти й пити. Відколи їх стільки наперлося до Парижа, вони нападають на християн і дівчатам проходу не дають. А грошей ми ще в жодного не бачили, — додав він напівулесливо й напівзневажливо.
Обурений Анрі схопився з лави.
— Сядь! — гримнув на нього дю Барта. Тепер Анрі уже не міг і думати, що той його впізнав. «Адже я бідний, простий чоловік». Йому вже здавалося, що це насправді. Засмагле обличчя, зморшки, шпакувата борода, і голос він змінив дуже вдало.
— Стережіться, пане! Он той рудий, що позад усіх, нишком вийняв ножа.
— Бачу, — відповів дю Барта.
Рудий пробував, ховаючись за рештою, вибратися з кутка. Коротунчик, що його ледве видно було з-за столу, прорипів, відвертаючи увагу:
— А в крамарки хлопчик пропав!
— То гугеноти ріжуть дітей, — пояснили йому сусіди, буцімто не зважаючи на двох чужих. — Для їхнього причастя потрібна людська кров, це ж усі знають.
