Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗

– Тридцяте? – Перемахнувши декілька сторінок, Дарина вимогливо простудіювала очима рядки. – А де взяти голубині яйця?

– У холод-д-дильнику. – Кішка завалилася на спину, підставляючи ніжний круглий живіт для подячного погладжування.

– Ні, ти не Пуфик – ти пузик на чотирьох ніжках! – розвеселилася Землепотрясна, почухуючи її неперевершене черевце. – До речі, тридцять перше теж нічого. його навіть пити не потрібно. Тільки приготувати і розвернути. Шкода, доведеться нігті різати…

– Тл-ридцяте віл-рніше, – блаженно мовила Беладонна, відкидаючись назад і витягаючи передні лапи так, немов вона збиралася зробити «місточок». – Дл-руга стихія ненадійна…

Про що вона, Дарина однаково не зрозуміла і спантеличено почухала ніс.

Їй завжди хотілось усе, і тому вибирати було дуже важко. І зазвичай із двох уподобаних у магазині суконь вона в результаті вибирала… обидві.

– О’кей, – як і ведеться, всілася вона на два стільці. – Зготую і те й інше, щоб напевно. – І, підхопивши правою рукою вібруючого Пуфика під пузо, а лівою – книжку під пахву, гордо пройшла на кухню.

Розділ дванадцятий,

у якому Мишко і Марійка йдуть із дому

Марійці здалося, що в неї віднімаються руки – вони заніміли, й ватні пальці відмовлялися підкорятись її наказам.

Її руки намагалися знепритомніти від страху! І, стоячи на запорошеному килимку біля дверей своєї квартири, Марійка несподівано зрозуміла: все, що сталося з нею, не має ніякого значення. Тому що тільки-но вона почула у слухавці голос своєї матері, вона перестала бути захисницею Міста, значною, винятковою та мудрою, тією, яку експресивна Дарина щиро величала «генієм», і навіть сама королева Катя шанобливо заглядала їй у рота… Тут, у маленькому світі своєї сім’ї, королівство якого обмежувалося п’ятдесятьма метрами трикімнатної хрущовської квартири, Марійка Ковальова була лише підлітком, який відбився від рук, не ночував удома дві доби підряд, – і для «тут» її вчинку не було ніякого виправдання.

Вона неприязно затрясла занімілою кистю, і рука з ключем, яку зусиллям волі хазяйка змусила піднестися до замка, виявилася найважчою річчю, яку їй будь-коли довелося піднімати.

Ні в «Центрь Старокіевскаго колдовства», що шпурнув до її ніг першу в її житті смерть; ні на Старокиївській горі, що зустріла її стовпом вогню та страшним пророцтвом «Ви – помрете!»; ні під вікнами російського музею, який завивав сиреною, що загрожувала їй реальною статтею за «співучасть у крадіжці зі зломом», – Марійці не було так страшно!

«Невже батько справді заарештований… Ні!»

У животі скам’яніло, наче вона напилася води з цементом. Марійка відчайдушно вдихнула повітря, намагаючись зігріти страх, що крижанів усередині, і рішуче зробила крок у коридор, боячись навіть уявити, що зараз скаже їй мати.

– Це ти? – донісся стривожений голос з кухні.

І Марійка нестримно кинулася туди, вже відчуваючи, як вона занурюється обличчям у найдорожчу у світі стару ковбойку, обіймає батька обома руками, і всі страхи зникають, як поганий сон.

– Тату! Ти вдома?! А мама… – Вона осіклась і застигла на порозі.

Права татова рука була в гіпсі, ліва щока роздулася нафаршированими тампонами пластирами. А поряд, на столі, стояла наполовину повна склянка і наполовину порожня пляшка горілки.

– А-а-а, Мурзик… – із полегшенням мовив тато, п’яно розтягуючи виснажені слова. – Ти ж знаєш нашу маму. Завжди на порожньому місці ґвалт здіймає. Я їй лише з прокуратури подзвонив, щоб не турбувалась. А вона…

– А що ти робив у прокуратурі?! Що з тобою, тату?! – нестримано жахнулася татова донька.

Вона добре знала свого батька – він ніколи не пив знічев’я: для цього татові завжди потрібне було хоч якесь свято. Але на свято все це вкрай мало було схожим.

– Ти зламав руку?

– Руку, – гірко повторив він, – краще б я зламав обидві руки й шию! Краще б я там загинув! – Батько жадібно й різко вилив уміст склянки в закинене горло, неначе намагався заткнути рот самому собі, й приречено опустив обличчя в лівий рукав.

– Тату, ти що?.. – Марійка побоялася сказати «плачеш».

Адже татусів, які плачуть, не буває, – такого просто не може бути!

– Дядька Миколу вбили, – проплакав батько в рукав. – Нашого дядька Миколу.

– Дядька Миколу? – не змогла повірити Марійка. – Хто?

– Я. Це все я.

– Ні!

– Так. Він пішов зі мною. Як відчував, не хотів. І мене відмовляв… А я, дурень, не послухав! Як же я житиму тепер, га, Мурзику? Мене відкопали, а його… Миколку… вранці знайшли. На воротях Лаври… Вже мертвого…

Марійка відчула, як її руки й ноги заклякли, здерев’яніли. Кров загусла від жаху, перетворившись на тремтяче желе.

«А я ніби дружина того професора, яка наполягла, щоб чоловік її в київську Лавру відніс».

– А церква вся в крові. Знову в крові. І це Миколина кров!

– Кирилівська?!

«Печери під Кирилівською церквою? Все правильно! Прахов керував її реконструкцією. Але це ж…»

«Це ж там, де сатаністи дівчину вбили!»

– А мама де? – зацьковано огляділася Марійка.

Батько пригальмовано опустив рукав, і вона побачила, як його стиснуте стражданням обличчя безуспішно намагається засміятись:

– Я її в аптеку послав. Кукакам купувати!

– Ясно… – Марійка мимоволі кинула погляд на прозору пляшку.

– Сил не було, – тоскно поскаржився він. – Не міг більше… От і послав її… за кукакамом. Нехай шукає!

– Він що, такий рідкісний? – старанно спитала Марійка, підсвідомо чіпляючись за цю нейтральну тему.

– Гірше ніж рідкісний – його взагалі немає! – гірко вискалився Володимир Сергійович. – Я його сам придумав. А ти ж нашу матір знаєш. Вона доки з усіма аптеками не перегризеться, нікому не повірить.

– Так тебе не звинувачують у вбивстві?

– Та ніхто мене не звинувачує! – розгнівано закричав батько.

І Марійка зрозуміла: якби його звинувачували, йому було б легше.

– Мене з-під землі викопали. Я у них – жертва! – заволав він. – А на Фрунзе знову потоп. І слідчий знає, хто це… І ти знаєш! Одногрупник твій! Як його там… Виродок красивий! Але в них, бачте, «недосить причин для арешту», – з ненавистю повторив він чиюсь чужу юридичну фразу. – Тільки мені що, від цього легше?! Я ж бо знаю, що це я його… Я Миколку… Однаково що цими руками…

Марійку почало безжально морозити, як людину на останній стадії нервового перенапруження.

Їй було неприємно до нудоти від того, що батько звинувачує її Мира в такому нелюдяному, неможливому, нелюдському злочині. І водночас неймовірно шкода тата – безкінечно і безпорадно. І нараз, зовсім недоречно, згадалось, як він, терпляче підбадьорюючи її, намагався навчити дочку їздити на велосипеді і як засмутився, усвідомивши, що той викликав у Марійки невідворотний панічний страх, і вона блідла, ледве зачувши: «Спробуймо ще раз, чуєш, доцю?» І подумала: коли б не це все, тато напевно б зрадів, дізнавшись, що його старання не минули марно. Вона їздила на велосипеді, вона летіла на двохсотметровій висоті, вона…

– Ні, це не одне і те саме! – непохитно сказала Марійка, здивувавшись, із якою твердістю прозвучали її слова.

Вона побачила це по обличчю батька, відчула, як він намагається спертися на твердість її голосу.

– Це те саме, коли б ти запросив дядька Миколу до нас у гості, а по дорозі його збила машина. Хіба б ти тоді звинувачував себе в його смерті?

– Але…

– Ні, – впевнено відповіла за нього вона. – Але ти зробив би все, щоб покидьок, який убив його, отримав по заслугах!

– Що я тепер можу… – слізно простогнав Володимир, підводячи загіпсовану руку.