Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Мадам захапала повітря червоним ротом (дивно, які нині помади, подумки посміхнувся я, не змиваються навіть у воді!) і завмерла, дивлячись у чорний отвір дула.
— Чудовий ранок, — сказав я. — Пора снідати. Круасани з джемом. Чи ви теж надаєте перевагу манній кашці?
Вона трималася за край басейну, її руки і все тіло дрібно тремтіли.
— Не вбивайте, — нарешті змогла вимовити вона. — Я віддам вам гроші…
— Я не грабіжник, — сказав я і жестом показав, що вона може вилізти.
Мадам недбало підтягнулася на руках, перевалилася через край басейну і лишилася лежати на животі, наче справді була тюленихою.
— Що ви хочете? — хрипко запитала вона.
Я вирішив не розтягувати задоволення.
— Я хочу знати все, що відбувається за стінами закладу, яким ви керуєте.
— У нас чудовий заклад, — сказала вона, — найкращий у світі. Ми маємо дипломи, ліцензію, подяки від високопосадових осіб…
Вона сіла і заморгала на мене своїми маленькими, потопаючими в складках обвислої шкіри, очима.
— Якщо ви — незадоволений чоловік, то я залюбки допоможу вам. Ми поміняємо вашу дружину на іншу!
— Ви помиляєтесь, я не ваш клієнт, — сказав я.
— Тоді хто? Що вам потрібно?
— По-перше, я хочу знати, що відбувається з вашими вихованками. Що ви робите, аби вони перетворювались на… — я замислився, шукаючи влучного порівняння і додав: — …на м’ясо для олігархів?
— Це неправда! — пискнула Мадам. — Ви нічого не знаєте! Ми робимо велику справу.
Я посміхнувся і красномовно змахнув револьвером.
— Я не потребую лекцій на гендерні теми. Вам повторити запитання чи варто закінчити розмову?
Вона зіщулилась, підібгавши під себе трикутні опасисті ніжки, затрусила головою.
— Отже, як повернути вашим випускницям те, що ви у них віднімаєте? Розум. Честь. Гідність.
— Що ви таке кажете?! — тремтячими вустами вимовила Мадам, не відводячи погляд від револьвера. — Все це ми лише примножуємо! І це… Це незворотні процеси… Хімія…
— А з цього місця попрошу повільніше! — суворо наказав я.
— Дозвольте мені запалити? — жалібним голосом промовила вона, показуючи очима на пачку сигарет, що лежали на бортику басейну.
Я криво посміхнувся і підштовхнув до неї пачку ногою.
Вона вийняла з неї запальничку, дістала сигарету, запалила.
— Бачили б вас зараз ваші учениці… - хрипло промовив я. — Шкодую, що не взяв камеру. Хіба що варто зняти вас на мобільний телефон…
Вона перелякано зиркнула на мене:
— Благаю, не треба. Я розповім все. Не псуйте мою репутацію, юначе…
— Не думаю, що вона у вас збережеться надалі, - похитав головою я. — Зараз ваше головне завдання — зберегти собі життя, а не репутацію. Отже, про які процеси ви говорите?
Вона зробила кілька конвульсивних затяжок.
— Це досить довго розповідати…
— А я нікуди не поспішаю, — запевнив я її. — Отже…
— Отже… З давніх-давен наш заклад був чимось на кшталт монастиря чи навіть інституту благородних панянок. У радянські часи дівчат виховували методами напрацьованими за тисячоліття з поправкою на нові вимоги…
— Ага, ставили на коліна на гречку і морили голодом!
Проїхали! — увірвав я. — Що відбувається тепер?
— Тепер виховний процес ускладнився. Ми відмовились від механічних засобів впливу на психіку учениць і перейшли до наукових, що базуються на останніх досягненнях генетики та хімії.
Мене пройняло електричним струмом: невже колібрі, тобто Пат, — усього лише генетично змодельована істота без жодної звивини в мозку?
— Якщо ви зараз же все не поясните, присягаюсь — вистрілю! — втрачаючи терпіння, вигукнув я.
Мадам здригнулася всім своїм великим і вологим тілом і продовжувала говорити:
— Дівчатка потрапляють до нашого закладу добровільно.
Це честь для них і їхніх батьків. Але ми негласно ведемо досить сувору селекцію: всі вихованки мусять бути гарними, розумово розвиненими і мати творчі здібності. Ми перевіряємо їх на IQ, просимо поспівати, потанцювати, скласти віршика, намалювати картинку, розв’язати задачку, проводимо ще купу складних тестів. А також складаємо на комп’ютері їх майбутній портрет у дорослому віці.
Розповідаючи, вона трохи заспокоїлась і поглянула на мене майже з гордістю:
— До нас потрапляє найдобірніший людський матеріал!
Якщо коротко: серед наших курсанток є потенційні лауреатки будь-яких світових премій у будь-яких галузях науки чи мистецтва! — І ви робите з них тупе м’ясо, ретриверів… — від люті я ледь зубами не скреготів.
— Що? Кого? — не зрозуміла вона.
— Проїхали! Далі! — скомандував я.
Мадам ображено повела плечем і продовжувала говорити:
— Але все це їм не потрібно, тому що всі здібності сконцентровані лише на одному: бути гарною дружиною для свого майбутнього чоловіка. Тим вони щасливі. І не потребують нічого іншого. Хіба це не чудова доля для жінки?
— Демагогія! Чому вони покірно виходять заміж за першого-ліпшого? Одне слово, брехні — і я стріляю без попередження.
— Ми… Ми… Ми почали використовувати вірус, котрий вселяє в них вічну любов!
— Брешете! Хіба такий вірус існує?! — я зробив загрозливий рух пальцем на курку.
Вона це помітила і заговорила скоромовкою: — Існує! Це вірус F 63.9! Він ще називається вірусом ревнощів або неподільної любові. Використовувати його в таких закладах, як наш, — мій винахід! Я захистила на цьому дисертацію. Маю науковий ступінь… Не стріляйте!!!
Я розгублено опустив револьвер, знаючи, що тікати їй немає куди.
— В чому суть вашого винаходу?.. — запитав я.
Вона обережно потягла зі стільця білий пухнастий халат, накинула його на плечі і, бачачи, що я реагую на її рухи досить спокійно, навкарачки перемістилася з підлоги на стілець.
— Вірус F 63.9 — мікроскопічна частка, що складається з білків і нуклеїнових кислот і здатна інфікувати клітини будь-якого живого організму, — продовжила Мадам. — Його вдалось відшукати за допомогою піддослідних мишей.
Оскільки у них майже таке ж ДНК, як і у людей, дію цього вірусу було вивчено саме на них.
— Яким чином?
— До самиці підсаджували самця, відокремлюючи парочку від іншої зграї. Через деякий час самця забирали і передавали іншій партнерці. Потім зграю з’єднували і той самець залишався зі своєю останньою парою або шукав нову.
У результаті перша миша вмирала, страждаючи від ревнощів і неподільної любові. Перед смертю у неї виявляли всі хворобливі симптоми — перепади тиску, втрату апетиту, підвищення чи зниження температури тіла, депресію, слабкість.
Від цієї лекція я відчув легку нудоту в шлунку.
— Який стосунок має цей вірус до ваших ліцеїсток? — запитав я, відчуваючи, як гірка слина заливає мій рот.
— Найбезпосередніший! Кожна випускниця напередодні свого першого балу отримує цей вірус через їжу, напій чи укол. Разом з ним в неї назавжди вселяється страх, що базується на ревнощах та жахливій можливості втратити свого партнера. Таким чином, кожна з наречених, окрім доброго виховання і навичок бути вірною і відданою подругою, ще й підкріплює свою відданість на біологічному рівні.
— Чи не краще було б в такому випадку використовувати «формулу любові», — посміхнувся я. — Всякі там… ендорфіни…
— Формула любові, юначе, то романтичні вигадки, її ще ніхто не вивів! А вірус дійсно існує, ми розмножуємо його в лабораторії, в мишатнику. Любов — не панацея для утримання одного об’єкта біля іншого!
— Ось як? А що ж тоді панацея?
Вона зловісно розсміялася:
— Страх! Страх — ось що тримає людину в шлюбі.
Страх бути покинутою, зрадженою, самотньою, непотрібною, зрештою — голодною, змушує наших випускниць повністю віддаватися служінню чоловікові. Страх підкріплюється Вдячністю і всіма чеснотами, які вкладені в постулати нашого Статуту. Виконуючи велику жіночу місію, наші випускниці завжди почуваються щасливими. У будь-яких умовах…
Після паузи, яку я не уривав, вона додала:
— Ми робили багато експериментів і довели, що це дійсно так. Вони щасливі і вдячні навіть тоді, коли опиняються в африканських племенах чи супроводжують чоловіків на війні. І — жодного нарікання чи розлучення. Показова статистика! Суцільне щастя. Родини майбутнього…
