Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Я подивився на її котедж і ділянку довкола нього, зроблену в кращих традиціях ландшафтного дизайну, басейн із фонтаном посередині, високий білий паркан…
Вона впіймала мій погляд, зрозуміла його і виклично махнувши рукою в бік котеджу і саду, сказала:
— Все це я заробила власною працею!
Я не відповів. Згадав лише, що Пат говорила, що їхня «пані Директорка» мешкає в гуртожитку для вихователів…
— Друга частина нашої розмови, — немов у театрі оголосив я і знову звів на неї дуло револьвера. — Від чого померла Таміла Рожко?
— Вона покінчила життя самогубством! — вигукнула Мадам.
- Є ще версії? — сухо запитав я.
— Вона зрадила чоловіка, збожеволіла і вкоротила собі віку за власним бажанням! — повторила вона. — І Алекс Струтівський знову став вашим «почесним клієнтом»… — додав я.
— Це вас не обходить… — буркнула вона.
— Побачимо, — сказав я і перейшов до головнішого, про що говорити було найважче: — Що ви зробили з Пат? І, до речі, як її справжнє ім’я? Її погляд став гострим, очі свердлили мене майже так само, як тоді, коли я стояв перед столом у її кабінеті. Зізнаюсь, це була неприємна хвилина, уникнути якої я міг лише пострілом. Але я цього не зробив.
— Здається, я вас упізнала, — нарешті промовила вона. — Ви з оркестру?
— Це вас не обходить, — повторив я її слова. — Продовжуємо бесіду.
Я сів в крісло навпроти, не зводячи з неї револьвера.
— Нагадайте, як вас звати? — після паузи запитала вона.
Я назвався повним іменем, і вона криво посміхнулась:
— Ваші батьки — романтики?
— Мої батьки померли, — сказав я і додав: — Так, вони були романтиками.
— Звісно… Стріти здебільшого — романтики… — задумливо промимрила вона. — Це їхня найбільша біда. Я вивчаю ці процеси…
— Мені це не цікаво. Отже?.. — Її звуть Поліною.
— Що ви з нею зробили?
— Пат була одним з найкращих екземплярів.
— Була??
— Звісно — «була», адже зараз для неї все змінилося. Вона перебуває на виховному режимі.
Я згадав про «виховні режими», про які розповідала бабуся Таміли…
Дуже закортіло заїхати їй в пику. Але я ніколи не піднімаю руки на жінок, навіть на таких огидних, як ця Мадам.
Я заскреготів зубами. — І що з нею буде? — запитав якомога стриманіше.
— Далі ми діятимемо за законами нашого закладу! Пат отримає подвійний вірус F 63.9 раніше за інших і, швидше за все, покине наш заклад. Адже вона, не без вашої, юначе, допомоги, створила прецедент, який у нас суворо карається. Вона буде занесена до ганебної книги. Ми показово засудимо її на загальних зборах. Занесемо її дані в комп’ютер на майбутнє, аби, не дай Боже, не взяти колись до нашого закладу її дитину. Приблизно так. Нічого страшного. Нічого з того, щоби ви зараз ось так катували мене.
Вона схлипнула.
Але очі її залишалися сухими, а погляд — гострим.
— Це все, — додала вона. — Ми ж не в середньовіччі живемо…
— Стривайте… Отже, ви введете їй подвійний вірус і виставите за поріг… А це означає… - Я міркував уголос і боявся почути підтвердження своїм міркуванням. — Це означає, що вона піде за першим-ліпшим, кого зустріне на дорозі.
— То вже нас не стосується, — знизала плечима Мадам. — Вона вийде і робитиме, що хоче. Такі приклади за час існування ліцею, на жаль, бували. Але то не наші проблеми.
У мене пересохло в горлі від думки, яку мені ще належало добре обміркувати, а поки я запитав захриплим від хвилювання голосом:
— А чи багато таких вигнанок, інфікованих вірусом, вештається світом?
Вона помітила моє хвилювання і розсміялася переможним сміхом:
— Браво. Нарешті слушне запитання.
Порухом револьвера я дав їй зрозуміти, що зовсім не налаштований веселитись, і вона посерйознішала:
— Хіба ви самі не здогадуєтесь, скільки їх? Тоді — роздивіться краще довкола, юначе… — її голос став жорстким, знущальним. — Їх багато. Більше того, вони, ці нещасні, розповсюджують вірус на інших, як миші в мишатнику! Добровільно інфікуються методом ланцюгової реакції. Докази?
Погляньте хоча б на ті мильні серіали, що показують по телебаченню, на шоу і розважальні заходи, на журнальчики з порадами, на все, що відбувається довкола! На дівчат у клубах, на жінок у фітнес-центрах, на всю цю публіку, що ходить на розважальні «камеді-клаби» і шоу. Всі їхні проблеми — нижче пупа! Кохання-зітхання, любов-морков! Попит диктує пропозицію! Уважно придивіться до родин, розгляньте своїх сусідів, послухайте розмови в транспорті чи сварки, що линуть з балконів, почитайте листи, що пишуть до редакцій дівчата і жіночки! Їхні мрії — багатий чоловік, їхня турбота — як знайти і завоювати такого, їхня мета — достаток: гарно їсти, модно і дорого одягатися, їздити по закордонах. Біда лише в тому, що рівень їхньої культури і освіти не відповідає цим високим запитам! Казка про Попелюшку, що вийшла заміж за принца, — маячня. В житті все інакше. Ніколи багатій не обере провінціалку з брудом під нігтями! Кожному овочу — свій фрукт. І цей фрукт має бути якісним.
Вона перевела подих.
Я мовчав.
Вона продовжувала:
— До речі, це ми, наш ліцей, постачає дівчат для усіляких реаліті-шоу на зразок «Я буду дружиною мільйонера!». А всі думають, що це — медсестри з периферій, бухгалтерки чи студентки юридичних факультетів. Ха! Лише наші курсантки — з прекрасним вихованням, красою, навичками — мають зиск за свої вміння у вигляді матеріального забезпечення! Це вони будують собі мармурові колони в вітальнях, виписують з Австралії килими зі шкіри зебри чи поні.
— Але ж вони відверто дурні… - промимрив я, згадуючи, як одного разу, клацаючи пультом, натрапив на подібну передачу.
— Для таких, як ви! — парирувала Мадам. — А для наших клієнтів — саме те! І вони зовсім не дурні, юначе! Просто вони вміють все, що потрібно для того, аби бути дружиною мільйонерів. А тим багато не треба, у них немає часу думати про вибір. Про них дбаємо ми, наш ліцей. А відступниці, як ваша Пат, все життя борсаються в дискомфорті і не можуть нічого змінити. Ганчірки. Людський непотріб, змарнована краса. І ви, ви, чоловіки, саме так і ставитесь до них.
Як споживачі. Але зі свого боку — нічого не можете їм запропонувати. Нічого гідного їхньої краси і виховання. Замкнене коло…
— Неправда… — тихо вимовив я.
— Правда.
Пауза…
Вона навіть відважилась налити собі шампанське і переможно випила його до денця.
Я думав про сказане, згадуючи прохання свого товариша Барса, котрий мріяв мати «ретривера», що служитиме йому такому, яким він є. Невже в цьому є сенс?
— Ви вважаєте мене чи не ворогом, — вже набагато спокійніше продовжувала Мадам, — ви помиляєтесь. Дуже помиляєтесь. Колись і я вважала, що у стосунках все має бути інакше: вибір за бажанням, робота — за покликанням, діти — від кохання, шлях — разом. Аж доки… Зрештою, це вас не обходить! — увірвала свою тираду вона і додала, наливаючи собі другий келих: — Ми даруємо їм можливість абсолютного щастя. А відбракований матеріал — не наша турбота.
Я опустив револьвер.
Сум і розпач душили мене.
— Чи можна якось отримати той, як ви кажете, «відбракований матеріал»? — запитав її.
— Пат? Навіщо?
— Це вас не стосується, — відказав я.
— Звісно, юначе, мені байдуже, що відбувається з відщепенками, — кивнула вона, звівши свої червоні губи в презирливу рурочку. — Але зрозумійте, ви зробите і собі, і дівчині ведмежу послугу. Адже через кілька років ви самі виженете її, змучившись питанням, чи реальне її ставлення до вас, чи це лише навички ЛСД. Такими запитаннями не мучаться тільки наші клієнти — свідомі люди нової формації… -…один з яких поправляє нині свою вивихнуту щелепу в лікарні, - пробурмотів я, зачувши про людей «нової формації».
— Перепрошую? — не зрозуміла вона.
— Нічого, це я так, — заспокоїв я. — Отже, коли я зможу забрати Поліну?
— Тільки після карантину і загальних зборів, — відказала вона, відчуваючи, що виграла. — Коли це все відбудеться, напевне не можу сказати. І дуже вас прошу: не наполягайте і не думайте незаконно порушувати кордони нашого закладу! Інакше нам доведеться викликати правоохоронців, вас заарештують і ваша Пат дістанеться іншому. Коли вона пройде всі процедури, я вам зателефоную! Заберете її — і розійдемося з миром. Власне, що я пропоную зробити і зараз.
