Грішниця - Печорна Олена (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Лариса посадила її в крісло, вкутала теплою ковдрою, заварила гарячий чай і примусила пити його маленькими ковточками, щоб відігрітись. Придивившись, почала впізнавати це обличчя. Ім’я пригадати не могла, однак знала точно, що вже бачила цю дівчину в магазині та й просто в селі, адже молодь тут можна було перерахувати на пальцях двох рук. Здається, жила дівчина на протилежному кінці вулиці, це ж треба, а тікала аж сюди.
– Заспокойся й дихай глибоко. Ти в безпеці. Все добре. Чуєш?
Вона мовчки кивала головою й плакала. Сльози текли по щоках, сповзали на шию, падали прямо в чашку з чаєм. Крап, крап, крап. Так плачуть, коли руйнується світ. Очевидно, від її світу не лишилося й цеглинки. Раптом вхідні двері рипнули, дівчина за мить зіскочила на ноги. До кімнати увійшла Марія Степанівна й, лише раз поглянувши на гостю, все зрозуміла:
– Степан.
Бідолашна кивнула й кинулася до старенької. Та обняла за плечі та погладила по голові, немов втішала маленьку дівчинку, у якої вкрали казку.
– Поплач, моя хороша, поплач. Цим горю не поможеш, однак стане легше.
– Я не знала, куди ще піти…
– Правильно, Оксанко, тут він не шукатиме, а якщо й спробує, то не знайде.
Через півгодини Лариса пальцем малювала невидимі кола на столі. Ось ще одне. Історія цієї дівчини чимось нагадувала біг по такому колу. Біжиш, біжиш від своїх страхів, аби в одну мить із жахом усвідомити, що повернувся туди, звідки починав рух. Очевидно, якщо тікають, то завжди по колу. Оксана розповідала про сокровенне, відчуваючи, що саме це зараз потрібно. Оголити біль, проговоривши все життя в кілька речень, й одночасно вивернути душу.
Почалося все дуже давно, вона навіть не знала, коли саме, напевно, одразу з народження. Зі свого дитинства чітко пам’ятала відчуття очікування, моторошне, тривожне й безкінечно довге. Здавалось, чекаєш на виконання смертного вироку й не знаєш лише, коли це станеться – сьогодні, завтра, післязавтра. Кінець усе одно прийде, от тільки прийде тоді, коли цього заманеться кату. Вона з жахом завмирала й навіть не дихала в той момент, коли до будинку заходив батько. Тверезий – полегшено видихала й посміхалась, сьогодні лягатимуть спати спокійно. Ні – світ перетворювався на порохову бочку, яка могла рвонути від необережного руху, слова, погляду чи навіть без видимих причин. Особливо діставалося мамі. Вона завжди затуляла Оксану від батька своїм тілом, а то й просто виштовхувала за двері та наказувала бігти. А Оксана не могла зробити й кроку з того пекла без неї, бо боялася, що не побачить матір більше живою.
Коли ж підросла, намагалася захистити й ненавиділа кожним нервом сп’яніле обличчя батька, іноді навіть думала, що могла б убити, однак завжди спинялася від окрику матері. Оксана так і не змогла раціонально пояснити, чому та продовжувала залишатися жити в пеклі, при тому, що сім’ю тягнула на собі сама й могла обійтися без чоловіка. Це було більше схоже на хворобу, від якої залежить не лише хворий, а й усі, хто його оточує.
Згодом стало ясно, що нічого не зміниш, як би цього не прагнув, тому захотілося втекти. Негайно, неважливо куди чи до кого, можна навіть на кінець світу, якби лише подалі від сп’янілих очей. Й Оксана втекла при першій-ліпшій можливості, вийшовши заміж після трьох місяців знайомства зі Степаном. Ні, вона любила його, принаймні, думала, що любить. Адже він зрозумів її страх, як свій, тому що мав у дитинстві точно такий. Пережите робило їх ще ніби ближчими, аніж вони могли б бути без цього. Одним словом, благородний принц прийшов на порятунок нещасній принцесі, звільнивши її з неприступної вежі. От тільки після року подружнього життя, благородність кудись зникла, поступившись місцем уже знайомій агресії ката. Що ж, з поверненням у пекло, принцесо. Кінець казки.
– Як він зміг? Стьопа інший, не такий. Я не можу повірити, що це зробив зі мною він.
– Дитинко, ми часом робимо вчинки не зовсім свої. Так і Степан вдарив тебе не тому, що хотів цього, а просто не знав, як інакше виразити свій гнів.
– Але ж від того мені болить не менше.
– Знаю, дитино, знаю. Його батько завжди був запальний і часто бив матір у сварках, потім просив пробачення, вона вибачала, а далі все повторювалося по вже відомому обом сценарію. Виявляється, батьки закладають у дитину значно більше, ніж би вона сама того хотіла.
Оксана затихла, а потім знову розридалась:
– Саме тому я не можу повернутися до нього. У мене буде дитина.
Коли я нарешті зважилася на це, то вже дійшла до тієї межі, за якою не було нічого: гордості, гідності, принципів, упередження й навіть моралі. Там існувало одне-єдине бажання, якому підпорядковувалася свідомість і все поза нею, – бажання врятувати сина.
Пам’ятаю, був кінець осені, сонце гралось у піжмурки з вітром уже в голих гілках дерев. Під ногами шелестіло опале листя, але від цього хотілося жити ще дужче. Я підійшла до воріт, за якими дивився в небо красивий двоповерховий будинок, там, напевно, були десятки різних кімнат, однак не було однієї – дитячої для мого сина.
– Ви до кого? Назвіть мету візиту та представтесь, будь ласка.
Я з хвилину розгублено дивилася на двох охоронців, потім міцніше стисла в руках сумку, в якій лежали фотокартки мого Славка.
– До Геннадія Владиславовича, в особистій справі. Стара знайома.
Хлопці розсміялися мені просто в обличчя:
– Якщо б він із кожною старою знайомою зустрічався, то життя б не вистачило.
– Я нікуди звідси не піду, доки не поговорю з Геннадієм, це в його ж інтересах.
– Ти диви, яка вперта. Нічого, постоїть-постоїть і піде, а ні – допоможемо.
Однак я не могла піти, так і залишилась стояти, занурившись в осінь. Збоку схоже на гру, у кого терпець урветься скоріше. Час ніби застигнув, хоча для решти світу рахував хвилини, як завжди, по небу рухався жовтий диск сонця, під вечір воно стало червоним. Я стояла під будинком батька своєї дитини день і готова була стояти хоч вічність. Хлопці вже навіть встигнули звикнути до моєї присутності, махнули рукою та вже не проганяли, тільки жартома цікавились, чим же господар зачепив таку кралю. Я відмовчувалась, а потім дістала фотографії сина й протягнула.
– Передайте це його матері, заради всього святого.
Вони спантеличено оглянули знімки маленького хлопчика, стенули плечима, але пішли. Через кілька хвилин мене терміново попросили пройти до будинку. Назустріч поспішала шикарно вбрана жінка й стривожено стискала Славкове фото в руках.
– Хто це? Чого Ви хочете?
– Щоб мій син жив.
Мені не довелося довго пояснювати, щось доводити чи переконувати, схоже, що вона відчула все інстинктивно, довго роздивлялась обличчя В’ячеслава, потім спитала, як звуть хлопчика.
– Шкода маленького, але так навіть краще.
Я шоковано дивилася на новоспечену бабусю й ніяк не могла зрозуміти, про що вона говорить.
– Ви ніколи не доведете, що це син Геннадія, запам’ятайте це, і вся ця історія не буде розголошена. Мені справді шкода малюка, однак позашлюбні діти, тим паче у Вашому випадку, зіпсують біографію, а Геночка – перспективний молодий чоловік. Розумієте? Вибачте й змиріться, так буде краще для всіх, і для Вас теж.
– Що Ви маєте на увазі?
Жінка подивилася кудись ніби повз мене й промовила:
– Самі розумієте. Ви ж молода й вродлива, зможете ще влаштувати особисте життя. Ну, а кому зараз потрібні чужі діти?
Похитуючись, відчула, як земля під ногами перетворюється на щось невагоме й легке, і я провалююсь у це щось. Різкий запах нашатирю й склянка холодної води через хвилину повернули мене назад, на грішну землю. Господи, невже вона настільки грішна, щоб пані з вищого світу ось так просто й ввічливо благословляла на смерть рідного онука? Якесь божевілля.
Вона ж дістала з гаманця всю готівку та протягнула її мені.
– Тримайте, це вам знадобиться, щоб усе було по-людськи.
– Подавіться Ви ними. Мій син житиме, чуєте? А Ви йдіть під три чорти зі своєю перспективною наволоччю і його чистою біографією!
