Грішниця - Печорна Олена (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Я жбурнула гроші прямо в її доглянуте обличчя, і вони повільно закружляли в повітрі.
– Залиште для себе, знадобиться, аби на тому світі відмитися.
Я розвернулась і побігла звідти, неначе з лігва гієн, сповнена дикої люті й болю. Погано пам’ятаю, куди йшла потім, що робила, навіть не знаю, як дібралася до лікарні. Отямилася лише біля ліжка, в якому мирно сопів носиком Славко. Лєра стривожено запитала:
– Ну що?
Я здвигнула плечима й посміхнулася своєму янголятку.
– Нічого. Хіба в мого сина може бути такий батько?
Лєра замовкла й сумно опустила плечі.
– Але ж це всього-на-всього хвора дитина.
– Птахи повертаються.
Лариса підійшла до Оксани, стала під вербою й підняла голову. Десь високо виднілися маленькі чорні цяточки, вони рухались, а по небу ширилася хвиля теплої радості. Птахи поверталися додому. Оксана проводжала ключ поглядом, аж доки той не зник десь за смугою лісу.
– Щасливі, їм є куди повертатись.
– Так, зате тепер весна справжня.
– З птахами?
Жінка посміхнулась.
– З життям.
Через кілька годин Лариса спостерігала, як Сергій розмовляє з лікарем у коридорі цього дивного жовтого кольору. Чому б їм не пофарбувати все в зелене? Тоді б це нагадувало життя.
– Ніну нарешті випишуть. День-два, і можна додому. От тільки куди? До мене їхати вона категорично відмовляється, у село теж повертатися не може, соромиться. Здуріти можна.
Лариса дивилася на пожвавленого Сергія й думала, що саме так виглядають щасливчики. Дивно, після всього пережитого хтось навряд чи так би його назвав, але ж він щасливий, подібно сьогоднішнім птахам у небі.
– Може, ти поговориш із нею, га?
Лариса кивнула, мовляв, аякже, і впевнено відчинила двері палати. Ніні вже було значно краще, на шиї не лишилося навіть нагадування про той страшний слід, от тільки вона все одно продовжувала прикривати її руками.
– Привіт. Як почувається хвора?
Ніна махнула рукою у відповідь.
– Теж мені знайшла хвору.
– А що? Душевні рани теж потрібно лікувати. Як там душа наша поживає?
– Я забула, що це таке.
– То чого сидимо, вірніше, лежимо? Нехай чоловіку голову морочиш, щойно після весілля – можна, а лікар – фахівець, і то туди ж, бігає навколо, мов квочка. Годі, пора додому.
Ніна посміхнулася й одразу ж посерйознішала.
– А куди додому? Я не знаю, де це.
– Це там, куди хочеться повернутись.
– Значить, у мене немає дому.
Лариса посміхнулась:
– Дивачка, він у тебе є, просто туди повертатися не хочеться зараз. А знаєш що? Не поїхати б вам кудись подалі, туди, де тепліше, наприклад?
– У пекло відправляєш?
– Тю на тебе, до моря.
– Але ж це просто відтягування часу, я все одно маю колись повернутися назад.
– І повернешся, тільки вже іншою.
Лариса йшла стежкою, час від часу вповільнюючи крок, ніби завмирала на місці, дослухаючись до невидимих кроків весни, і знову продовжувала йти. Це тут вона навчилася ходити так, залишаючись сам на сам із собою справжньою, головне – не боятися такої себе. Біля магазину Ларисі назустріч вийшла жінка, а порівнявшись, зупинилась.
– Передай своїй подружці, що мій син повернувся додому.
Лариса уважно подивилася в очі матері.
– А куди додому?
– Як куди? До законної дружини й доньки, тому нехай не влаштовує цирку, це ж треба, вішатися вона надумалась. Не допоможе, і не мрійте, тільки Віктора мучить, вертихвістка. Нехай своєму законному голову морочить, а чужим – зась.
– Передам обов’язково. Тільки от прохання – нехай він із нею більше зустрічі не шукає, самі ж говорите, що Ніна вже заміжня.
Жінка розгублено закліпала очима, а потім обурилась:
– А він і не шукав, це Ніна винна.
– І на весіллі цілком випадково опинився? Нещасні вони обоє, а заразом і ті, хто поруч із ними. Дай Бог, щоб усе це лишилося в минулому.
Мати змовкла, опустила голову й заплакала:
– Правду кажеш, дочко, а ще правда в тому, що це ми своїх дітей нещасними зробили, я й Нінина мати. Господи, та хто ж знав, що так серйозно в них усе? Думала, молодощі – дурощі, а воно…
– Все одно, вороття нема. Та якщо й зміниш щось, то чи на краще?
– Це ж треба своїй дитині так…
– Годі, припиніть картати себе. Їм тепер залишилось одне – треба вчитися жити далі… і кожному окремо, принаймні, спробувати.
Шавко зраділо лащився й лизав руки, Марія Степанівна порпалася у дворі, Лариса зайшла до будинку й не побачила там Оксани, повернулася назад на вулицю та спитала, де дівчина. Старенька сумно якось зітхнула:
– Приходив Степан проситися, то повернулася додому.
– Додому куди?
– До нього.
– Але ж…
– Кожен має право на помилку. А може, то й справді її дім?
Десь високо над головами летіли довгі пташині ключі. Бодай хтось по-справжньому повернувся додому.
– Ти не можеш повернутися туди. Ларисо, а як же Слава?
Я стояла біля вікна в коридорі лікарні й мовчки стискала кулаки.
– Тільки заради нього я повертаюся назад. Я маю врятувати сина, а для цього потрібні гроші, потрібні негайно.
Кілька останніх ночей я боялася заплющувати очі, щоб не заснути. Приходив один і той же сон, де я стою біля свіжої могили, такої маленької, що вона обов’язково має бути дитячою. Стою, а холодні краплі поту повільно стікають по обличчю. Мені потрібно прочитати напис на хресті, але коли я це зроблю, світ зникне. Він не зможе існувати без сина, мій – точно.
– Неля Євгеніївна наполягає на терміновій операції, інакше все марно, уже нічого не допоможе. Розумієш?
Лєра зблідла, хоча добре знала стан Славки й без мене, до того ж, уже була для хлопчика другою мамою – хрещеною. Ми його охрестили прямо в лікарні, хрещеним став охоронець із лікарні, хоча довго відмовлявся, бабусею – Тамара Павлівна. Ось так просто мій хлопчик прийшов до Бога, тепер потрібно було втримати його на землі.
– Тамара Павлівна пропонує продати квартиру тут, купити хатинку в якомусь селі, а різницю витратити на операцію. Цього, можливо, буде замало, однак можна спробувати знайти благодійників, звернутися по допомогу в газети.
– Лєро, на все це потрібен час, а його в Славки нема. Необхідна вся сума й одразу.
– Але це ж шалені гроші. У кого ти зможеш їх там дістати?
– Хоч у самого чорта, але я повинна це зробити.
Особливо важко далися останні хвилини прощання зі Славою. Так, ніби я по живому вириваю своє серце й лишаю біля нього, а сама йду, не знаючи, чи побачу ось ці оченята ще раз, чи встигну. Біля нього залишалася Тамара Павлівна, але ж мала бути я. Дорога, люди, поспіх. Ніби якийсь інший вимір, метушливий і пустий. Я повернулася назад, у місто, де стояв усе той же будинок, з тими ж вікнами, червоним дахом і табличкою біля самого входу. Серце калатало десь біля самих скронь, здавалось, час відкрутив свою стрілку назад, і я знову маленька самотня дівчинка, що ховається на запиленому горищі від привидів дорослого світу. На подвір’ї діти збирали жовте листя липи й складали в букети. Чому в них такі схожі очі, неначе одні на всіх? Очі, в яких застигла надія. Це ж треба, колись у нас були точно такі.
– Доброго дня, я колишня вихованка інтернату. Можна до вас у гості?
Незнайома жінка посміхнулася та кивнула, очевидно, дещо тут таки змінилось, з’явилися нові обличчя.
– Звичайно, проходьте. Зараз я покличу когось із колег, у кого стаж більший, ніж мій. Вибачте, почекайте хвилиночку.
Я залишилася стояти на подвір’ї, а навколо збиралися діти. Вони ходили колами, нагадуючи зграйку пташенят, яких залишили тут зимувати. Раптом один хлопчик спитав:
– Ти наша мама?
Я здригнулась.
– Ні, у мене вже є син.
Хлопченя зітхнуло й замислилось.
– А йому не потрібен братик?
– Не знаю, поки що він не просив.
– О, бачу ви вже розважаєте гостю? Діти, а ви привіталися з тіточкою?
Я озирнулася на знайомий голос і завмерла. Переді мною стояла наша колишня Танюша. Вона навіть майже не змінились, ніби застрягла в часі. Тетяна Сергіївна, впізнавши мене, замовкла й відразу відвела погляд.
