451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
— Увага! Приготуватись!
Еттіл збирається на силі, чіпляється за рештки розуму, аби не збожеволіти, і жде, жде…
Тиша, тиша, тиша. Чекання.
Ті-і-і-і-і!
— Що це?
— Земне радіо!
— Вийти на їхню хвилю!
— Вони намагаються зв’язатися з нами, вони нас викликають! Вийти на їхню хвилю!
Ті-і-і-і-і-і!
— Ось вони! Слухайте!
— Викликаємо марсіанські військові ракети!
Тиша зачаїла подих, дзижчання у вулику стихло, поступилося різкому голосові, що уривчасто пролунав над закляклими в чеканні солдатами.
— Говорить Земля! Говорить Уїльям Соммерс, президент Об’єднання американських промисловців!
Еттіл стис ручку свого апарата, нахилився вперед, заплющив очі.
— Ласкаво просимо на Землю!
— Що? — закричали в ракеті. — Що він сказав?
— Ласкаво просимо на Землю, ось що!
— Це брехня!
Еттіл здригнувся, розплющив очі, вражено подивився на стелю, звідки долинав голос пе-видимого землянина.
— Ласкаво просимо! Ласкаво просимо на зелену Землю, планету промисловості! — дружньо підтвердив голос. — Ми чекаємо вас з розкритими обіймами! Хай грізне вторгнення перетвориться на віковічну дружбу!
— Підступна брехня!
— Тс-с! Слухайте!
— Багато років тому ми тут, на Землі, відмовились од війни, знищили наші атомні бомби. І тепер ми беззбройні, нам залишається тільки вітати вас. Наша планета до ваших послуг. Ми тільки звертаємося до вашого милосердя, наші добрі й великодушні завойовники!
— Цього не може бути! — прошепотів хтось.
— Звісно, брехня!
— Отже, приземляйтесь і ласкаво просимо! — закінчив представник Землі пан Уїльям Соммерс. — Приземляйтеся, до хочете. Земля — ваша; всі ми — брати!
Еттіл засміявся. Всі обернулися й здивовано глипнули на нього. Дехто значущо підморгнув: з глузду, мовляв, з’їхав.
А він сміявся, сміявся, поки його вдарили.
Низенький товстун посеред розпеченого ракетодрому в Грінтауні, штат Каліфорнія, вихопив білосніжну хусточку й витер вологе чоло. Потім з висоти щойно збитої з дощок трибуни підсліпувато примружився в п’ятдесятитисячпий натовп; його стримував кордон поліцаїв, які взялися за руки. Всі дивилися на небо.
— Ось вони!
Всі разом зітхнули.
— Та ні, це чайки!
Розчарований гомін.
— Я починаю думати: даремно ми не оголосили їм війну, — прошепотів товстун-мер.
— Тоді можна було б розійтися по домівках.
— Тс-с! — зупинила його дружина.
— Ось вони! — загукав натовп.
Ніби просто з сонця виринули марсіанські ракети.
— Всі готові? — мер стурбовано озирнувся.
— Так, сер, — сказала міс Каліфорнія 1965 року.
— Так, — відповіла й міс Америка 1940 року — вона примчала сюди останньої хвилини замінити міс Америку 1966 року: та зненацька захворіла.
— Аякже, готові, сер! — підхопив містер Найбільший грейпфрут з долини Сан-Фернандо 1956 року.
— Оркестр готовий?
Музиканти підняли сурми, наче рушниці.
— Готові!
Ракети приземлились.
— Давайте!
Гримнув марш “Я йду до тебе, Каліфорніє!” — десять разів поспіль.
З дванадцятої до першої години пополудні мер виголошував промову, простерши руки до мовчазних, недовірливих ракет.
О чверть на другу герметичні люки ракет відчинилися.
Оркестр тричі зіграв “О штате золотий!” Еттіл і ще півсотні марсіан зі зброєю напоготові сплигнули на землю.
Мер вибіг наперед, тримаючи в руках ключі від Землі.
Оркестр заграв “До нас приходить Санта-Клаус”, і хорова капела — її з цієї нагоди привезли з Лонг Вічу — заспівала на цей мотив нові слова про те, що “до нас приходять марсіани”.
Побачивши, що в землян немає зброї, марсіани трохи заспокоїлись, але вогнеметів з рук не випускали.
З першої тридцяти до другої п’ятнадцяти мер повторював свою промову спеціально для марсіан.
О другій тридцять міс Америка 1940 року зголосилася перецілувати всіх марсіан, якщо вони вишикуються.
О другій годині тридцять хвилин і десять секунд оркестр заграв “Як поживаєте, як ви ся маєте”, аби загладити незручність, що виникла з вини міс Америки.
О другій тридцять п’ять містер Найбільший грейпфрут подарував марсіанам двотонну машину з плодами сиоєї праці.
О другій тридцять сім мер роздав усім марсіанам безплатні квитки в театри “Еліт” і “Маджестік”; при цьому він виголосив промову, яка тривала до початку четвертої.
Заграв оркестр, і п’ятдесятитисячний натовп заспівав “Усі вони напрочуд славні хлопці”.
О четвертій вшановування гостей закінчилося.
Еттіл сидів у затінку ракети разом з двома товаришами.
— Ось яка вона, Земля!
— А я кажу, всю цю нечисть треба винищити, — сказав один марсіанин. — Не вірю я цим землянам. Вони підступні. Чого б це вони нам так раділи? — Він узяв у руки картонну коробку, в ній щось шаруділо. — Що вони мені підсунули? Кажуть, зразок.
— Він прочитав напис на ярлику: — “БЛІКС. Найновіший пральний порошок”.
Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче на карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.
Еттілові було холодно. Він знову почав тремтіти.
— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотів вій. — Це не перед добром. Щось із нами скоїться. — Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять…
— А я кажу — їх треба винищити до ноги!
— Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають “товаришем”, “приятелем”? — запитав другий марсіанин.
Еттіл похитав головою.
— Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби нас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось… Мені страшно. — Він настроїв свій мозок на юрбу, намагаючись розпізнати її настрій. — Вони й справді дружньо ставляться до нас, “на короткій нозі” — так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки… все-таки…
Оркестр заграв “Викотимо барильце”. Фірма “Пиво Хейгенбека” (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.
Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.
Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.
— Змова, змова… підступна змова, — простогнав він, тримаючись за живіт.
— Що ви з’їли? — над ним схилився Військовий наставник.
— Щось таке… — простогнав Еттіл. — Називається кукурудзяні пластівці.
— А ще?
— Якийсь довгий шмат м’яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось — вони називали це тістечком, — зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.
З усіх боків чувся стогін завойовників-марсіан.
— Повбивати підлих змовників! — слабким голосом вигукнув хтось.
— Спокійно, — мовив Військовий наставник. — Це просто гостинність. Вони перестаралися. Підводьтеся, воїни. Йдемо в місто. Треба розставити повсюди невеликі пости, так буде певніше. Решта ракет приземляться в інших містах. Пора братися за роботу.
Солдати сяк-так повставали і розгублено кліпали очима.
— Вперед кроком… руш!
— Раз, два, три, чотири! Раз, два, три, чотири!
Біле містечко дрімало, оновите тремтливою спекою. Стовпи, бетон, метал, тенти, толь — усе пашіло жаром.
Лунала розмірена хода марсіан по асфальту.
Вони саме йшли повз салон краси.
Всередині хтось крадькома хихикнув.
— Дивіться!
З вікна визирнула мідно-руда голова й тут-таки зникла, мов лялька в ляльковому театрі. В замковій шпарині блиснуло блакитне око.
— Змова, — прошепотів Еттіл. — Кажу вам, це змова!
Спекотне повітря розгойдували хвилі парфумів, що накочувалися від вентиляторів: вони шалено вертілися по печерах, де під електричними ковпаками, наче якісь морські чудовиська, сиділи жінки; їхнє волосся закручувалося буйними вихорами чи здіймалося гірськими вершинами; пронизливі й водночас скляні очі дивилися хитро та байдуже; намальовані губи яскраво червоніли, мов неонові трубки, Вентилятори оберталися, хвилі парфумів розгойдували непорушне повітря, розпливалися між дерев, непомітно сповивали вражених марсіан.
