451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
— Третя. Машина, певне, майже готова.
Пробні зйомки закінчилися. Була за п’ятнадцять хвилин четверта година пополудні. Гуртом, жваво балакаючи, всі рушили до готелю. Біля гаража Уїльям затримався. Вийшов звідти стурбований.
— Машина буде готова о шостій, — повідомив він.
— Але ж не пізніше?
— Ні, не хвилюйся.
У вестибюлі вони огледілися — чи нема ще самотніх подорожніх на зразок Сімса, які щойно вийшли з перукарні й від них занадто тхне одеколоном, таких, що смалять одну сигарету за другою, але вестибюль був порожній. Коли піднімалися сходами, Мелтон сказав:
— Ну й важкий видався день! І довгий! Не завадило б хильнути чого-небудь, мартіні чи пива. Згода? А ви, друзі?
— А чого ж, можна.
Усе товариство ввалилося до Мелтона в номер, і почалася гулянка.
— Стеж за часом, — мовив Уїльям до Сюзен.
“Час, — подумала Сюзен. — Якби ж ми його мали, той час! Як гарно було б просидіти цілий довгий літній день на майдані, ні про що не думаючи, нічим не турбуючись, підставивши обличчя й руки сонцю, заплющити очі й усміхатися під лагідним теплом… РІе рухатися, тільки спати, солодко, затишно, безтурботно у щедрому промінні мексіканського сонця…” Мелтон відкоркував пляшку шампанського.
— За ваше здоров’я, прекрасна леді! — сказав він до Сюзен, піднімаючи келих. — Ви така вродлива, що могли б зніматися в кіно. Я навіть можу зняти вас для проби.
Сюзен засміялася.
— А справді, -вів далі Мелтон. — Ви чарівна жінка. Чого доброго, ще зроблю з вас кінозірку.
— І візьмете мене в Голлівуд?
— Авжеж, чого вам скніти в цій клятій Мексіці!
Сюзен глянула на Уїльяма, той повів бровою й кивнув. Це означало перемінити місце, оточення, одяг, може, навіть ім’я; і подорожувати в товаристві, вісім супутників — надійний захист від будь-якої загрози з Майбутнього.
— Звучить вельми привабливо, — сказала Сюзен.
Вона смакувала шампанське, день поволі спливав, вечірка вирувала, і Сюзен вперше за багато років відчувала себе безпечно, затишно, була справді щаслива.
— А для якого фільму підійшла б моя дружина? — запитав Уїльям, знову наповнюючи келих.
Мелтон зміряв Сюзен поглядом, ніби оцінюючи. Розмови стихли, всі прислухалися.
— Я міг би зробити пригодницький фільм, — почав Мелтон. — Повість про подружжя, приміром, як-от ви двоє.
— Кажіть далі.
— Може, щось про війну, — вів далі режисер, піднісши келих і розглядаючи вино проти сонця.
Сюзен і Уїльям мовчки чекали.
— Може, про чоловіка і жінку, — вони живуть у маленькому будиночку на скромній вуличці у… скажімо, дві тисячі сто п’ятдесят п’ятому році, — казав Мелтон. — Звичайно, ви розумієте, все це імпровізація. Так ось, це подружжя зіткнулося з страхіттями війни — ультраводневі бомби, військова цензура, смерть, — і вони (в цьому вся сіль!) — утікають у Минуле, їх переслідує чоловік, він здається їм втіленням зла, а насправді той чоловік лише намагається нагадати їм про їхній обов’язок.
Уїльям впустив келих на долівку.
— Наше подружжя шукає притулку в товаристві кіноакторів, до яких відчуває довіру. ІЦо більше людей, то безпечніше, думають вони.
Сюзен обм’якла, почала сповзати з крісла. Всі невідривно дивилися на режисера.
Він ковтнув ще шампанського.
— Яке чудове вино! Так ось, наше подружжя, очевидно, не розуміє, що воно потрібне Майбутньому. Особливо чоловік — від нього залежить успіх роботи по створенню металу для нової бомби. Отож Шукачі — назвемо їх так — не шкодують ні сил, ні витрат, аби вистежити чоловіка й жінку, захопити їх і приставити додому, а для цього їх треба заскочити зненацька, коли не буде свідків, у номері готелю. Тут хитра стратегія. Шукачі діють поодинці або групами, скажімо, з восьми чоловік. Чи так, чи так, а вони своє зроблять. Чудовий фільм може вийти, га, Сюзен? Чи не так, Білле? — і він допив вино.
Сюзен сиділа нерухомо, втупившись перед себе поглядом.
— Вип’ємо ще? — запропонував Мелтон.
Уїльям вихопив револьвер і тричі вистрілив — хтось із чоловіків упав, решта накинулися на Уїльяма. Сюзен відчайдушно закричала. Чиясь рука затисла їй рота. Револьвер валявся на підлозі, а Уїльям борсався в руках чоловіків, які міцно тримали його.
Мелтон стояв на тому самому місці, по його пальцях цебеніла кров.
— Прошу вас, — холодно мовив він, — не погіршуйте свого становища.
Хтось загрюкав у двері.
— Відчиніть!
— Це керуючий готелем, — сухо мовив Мелтон.
Тоді підвів голову й наказав своїм:
— До роботи! Швидко!
— Впустіть мене! Я викличу поліцію!
— Він зараз вдереться сюди, — сказав Мелтон. — Мерщій!
З’явилася камера. З неї вирвався промінь голубуватого світла, швидко оббіг кімнату. Потім він поширшав, і супутники Мелтона один по одному почали зникати.
— Мерщій!
За мить до того як зникнути, Сюзен глянула у вікно — там був зелений лужок, бузкові, жовті, блакитні, червоні стіни; струменіла, наче річка, бруківка; серед обпечених сонцем пагорбів їхав селянин на осликові; хлопчик пив апельсиновий сік. Сюзен відчула смак солодкого напою; у затінку дерева на майдані стояв чоловік з гітарою — і Сюзен відчула, як хвилі підхопили її й понесли…
І вона зникла. Зник і її чоловік.
Двері розчахнулися. В номер увірвалися керуючий і ще кілька чоловік. Кімната була порожня.
— Але ж вони щойно були тут! Я сам бачив, як вони прийшли… А тепер — нікого! — кричав керуючий. — На вікнах залізні грати, вони не могли втекти крізь вікно!
Надвечір запросили священика, знову відчинили кімнату, провітрили, священик покропив святою водою в усіх закутках і прочитав молитву.
— А що з цим робити? — раптом запитала покоївка.
І показала на стінну шафу — там стояли шістдесят сім пляшок: шартрез, коньяк, шоколадний лікер, абсент, вермут, текілья — мексіканська горілка; а крім того, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок справжніх гаванських сигар по п’ятдесят центів за штуку…
БЕТОНОМІШАЛКА
Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.
— Еттіл — боягуз! Еттіл — зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!
— Базікайте собі, старі відьми! — крикнув він.
Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.
— А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько — боягуз! — перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. — Ганьба, ганьба!
В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.
— Ох, Еттіле, як ти можеш?
Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.
— Я ж намагався пояснити, — сказав він. — Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.
Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.
— Я залишусь на Марсі й читатиму книжку, — мовив Еттіл.
У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.
— Що я чув? Мій зять — зрадник?
— Так, батьку.
— Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?
— Ні, батьку.
— О лихо! — Старий почервонів. — Така ганьба! Тебе розстріляють!
— Розстрілюйте — і справі кінець.
— Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!
— Згоден. Це й справді неймовірно.
— Неймовірно, — засичали відьми під вікном.
