Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Вона ще трохи помовчала, а потім живо запитала:
Ну і як? Ви спробували? Щось вийшло?
Я зніяковіла. Не могла вирішити, чи варто їй розповісти про те, що «вийшло».
Взагалі, коли я починала думати про те, що про мою пригоду рано чи пізно доведеться комусь розповісти, слова плутались в моїй голові і я не вірила самій собі. Тож як про це розповідати комусь іншому?
Як пояснити цій бабці, навіть якщо вона за свій вік звикла мати справу з психами, що це була ніяка не «медитація», а цілком реальне потрапляння в цілком реальний час? Старенька терпляче чекала на відповідь. І я наважилась. Розповіла, як приїхала на місце, де колись стояв мій будинок, як відчула біль, який спочатку сприйняла за напад гастриту, як посеред новобудівель побачила зелену оазу свого дитинства, як увійшла до під'їзду, як подзвонила в двері… І про те, що до кінця розв'язки ситуації з моєю вадою залишилося два дні, а я ще більше заплуталась і боюся, що цей останній день «час Х» буде для мене дійсно останнім днем перед закриттям «лазівки», а я так нічого не встигну зробити. Адже не знаю, що саме треба робити. Звісно, я уникла особистих подробиць. Намагалася говорити якомога чіткіше, ніби дійсно сиділа в кабінеті перед лікарем.
Після того як вимовила останнє слово, зависла довга пауза.
Стара сиділа в щільному панцирі своєї зморщеної оболонки, мов черепаха Тортила. Я навіть злякалась: чи не задрімала вона, чи слухала мене?
Але, кілька хвилин пожувавши повітря і зробивши кілька конвульсивних рухів шиєю в мій бік, ну точно, викапана Тортила, вона взяла мою руку і професійним рухом одразу знайшла пульс, дослухалась до нього, ворушачи губами.
Занизький тиск… нарешті сказала вона.
Я ошаліла.
Це все, що ви можете сказати?! Я ж прийшла до вас за допомогою! Зрештою, це ви порадили мені повернутися в свій старий двір!
Тоді сформулюйте ваше занепокоєння чіткіше, спокійним голосом відгукнулась стара. Про наслідки і дії свого методу я знаю сама.
Тобто вам зовсім не цікаво, що я ось так ні сіло, ні впало опиняюся в іншому часі, причому не в переносному, а в цілком реальному, фізичному значенні? Що я спілкуюся сама з собою?! І навіть можу… розшукати там і вас?
Я була обурена її залізобетонним спокоєм і майже заходилась в істериці:
А хочете, я так і зроблю? Наприклад, передам вам від вас же цей чорний капелюшок?! Або краще навпаки: принесу вам ваші речі просто сюди?!
Вона посміхнулась:
О, ні. Не треба доказів. Ви ж прийшли сюди не за цим.
Я заспокоїлась і кивнула так, не за цим. Тоді навіщо? Певно, мені треба було повернутися до цієї «незворотної точки», від якої розпочалася вся ця історія. Але тепер я розуміла, що бабця нічим не допоможе мені, вона лише дала поштовх, яким я з необережності скористалась. А вірить вона мені чи ні то було вже другорядне питання. Якби вона вірила усім своїм пацієнтам, то давно б сама збожеволіла. Тому й звикла нічому не дивуватись. Навіть якщо я б представилась Клеопатрою чи королевою Вікторією. Я була пригнічена і розчарована. Отже, що ви хочете від мене почути? запитала вона, побачивши, що дихання моє стало рівним. Тепер не знаю, тихо сказала я. Можливо, я хотіла б знати, скільки у мене лишалося часу ТАМ. Тобто скільки це може тривати… Ну, це я можу теоретично визначити, сказала вона. Зазвичай всі повернення в ситуативних медитаціях тривають до пікового моменту тобто того часу, коли людина усвідомлює початок своєї хвороби і усуває його джерело. Дякую, сказала я. Тоді мені варто поквапитись. До побачення. Справа не в тому, вірю я вам чи ні… продовжила міркувати стара, не зважаючи на те, що я вже в нетерпінні ковзала по лаві. Справа в тім, що часом, аби відчути себе щасливим, треба зробити крок назад. В цьому вся філософія мого методу. А це надто просто, щоб довести його науковість…
Що ви маєте на увазі?
Спробую пояснити, посміхнулась вона. Хіба ви самі не помічали: багато дверей відчиняються навспак і тому часом треба відступити, щоб увійти в них? Правило, яким я користуюсь у своєму методі, просте: не відступивши не увійдеш!
В цю мить мені здалося, що я почала розуміти те, що здавалося мені суцільною плутаниною. Я вхопила її за руку, благаючи пояснити мені суть сказаного.
Що ж тут незрозумілого? здивувалася вона і, на моє щастя, продовжила говорити: Людина, власне, як і все живе, народжена задля того, аби перебувати в русі, якщо не фізичному, то духовному напевно. Але кожна істота часом зіштовхується з відчуттям ступору, застою, безвиході. Це хворобливе, руйнівне відчуття, яке я вивчала і спостерігала протягом усіх років. І шукала виходу з нього. Ми звикли, що вихід завжди попереду. Я дійшла іншого висновку того, про який вам сказала: відступи, щоб рухатись вперед. Це може видатись парадоксальним, але це так. Варто лише навести прості приклади. Вони можуть видатись еклектичними, але це лише на перший погляд. Так от. Як правило, все, що відбувалося з людиною в минулому, ніколи не здається їй щасливим, адже щастя це такий собі маячок, що завжди зблискує вдалині. Тому, повертаючись в минуле, ви надихаєтесь майбутнім і здатні по-справжньому оцінити його переваги. Така природа: «вчорашнє» завжди гірше, ніж «сьогоднішнє». Це вам підтвердить будь-який кухар! Виняток хіба що борщ... Вона посміхнулась.
Але і сьогоднішнє, якщо ви в координатах свого руху опинилися «на нулі», може не радувати до того часу, поки ви не зробите крок назад. Ну от, приблизно такою теорією я користувалась, коли лікувала своїх підопічних. А яким чином вони робили цей крок байдуже. Вам пощастило зробити його в прямому сенсі. Але це вже подробиці. Головне результат: видужання і усвідомлення подальшого руху. До речі, ця теорія стосується не лише людини можливо, цілого людства.
Тобто? не зрозуміла я.
Минулі часи завжди гірші від попередніх, як би обивателі не оспівували втраченого! Знаєте, я часто ставлю перед собою запитання: чи хотіла б опинитися в тому часі, коли за моїми батьками приїхав «чорний воронок» так називалися авто, в яких возили політичних в'язнів. Відповідь однозначна. А в Середньовіччі, коли будь-кого могли спалити на вогнищі чи просто настромити на спис? Або…
Її очі знову засвітилися лукавою посмішкою:
Або уявити, що не було каналізації, теплої води в крані і навіть світські дами, яких так гарно показують в кінофільмах, пахли, як смітникові баки, і носили під перуками рурочки для збору бліх! Ми одночасно розсміялися, і це зняло деяку напругу, що виникла на початку розмови.
Шкодувати можна лише за молодістю, яка так швидко минає, продовжувала стара. Я думаю, що щаслива саме тепер, в цьому часі теж недосконалому, який комусь також буде здаватися жахливим. І саме тому, що попереду в них будуть інші, більш оптимістичні перспективи.
Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору.
Ми трошки посиділи мовчки.
Навіть голуби принишкли біля ніг, витягуючи свої сіро-фіолетові шийки.
Я мала йти.
Ще раз подякувала їй, цього разу цілком щиро, і запевнила, що обов'язково приходитиму до неї в сквер.
Вона зітхнула і, як дитина, взяла з мене «чесне слово». Я поклялась, підкріпивши вислів певним жестом: даю голову на відсіч!
Ми знову розсміялися. Я почала підводитись, але, відчувши до старої довіру, наважилась на ще одне запитання, котре неймовірно хвилювало мене. Довелося додати до своєї розповіді іншу про Івана.
Ви говорили про оптимістичні перспективи, закінчила свою розповідь я. Але ми розійшлися в часі. Нині ми просто сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому випадку…
Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на початку, і знизала плечима:
Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи час! Про що тут думати? Вибачте не розумію…
Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім часом…
