Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
Він затис їй рота брудною долонею.
— Ще одне слово — і я посаджу тебе в багаття!
Вона злякано замовкла.
Коли вона заснула, він вибрався з-під навісу на галявину, вийшов на її середину, де ледь змикалися верхівки найвищих дерев, і трошки підняв криси свого капелюха. Небо глянуло на нього, та так люто й моторошно, що він повернувся й зарізав дівчину, поки та спала.
А потім знову пішов не озираючись.
Восени його вистежили й обклали, як вовка. Він вирвався з палаючої комори, в нього стріляли майже впритул, але жодна стріла його не зачепила. Він зісмикнув з коня одного з напасників і втік. Труп загнаного коня знайшли аж на весну, коли зійшов сніг.
Так минув іще рік. Безмісячної ночі Піддахом почув на великій дорозі кроки подорожнього.
Хтось ішов пішки по тракту, пустельному о цій порі. Хтось бачив у темряві й не боявся ні звірів, ні розбійників. Піддахом визирнув з-під ялинової лапи — по дорозі йшла сива людина, не стара ще, з мечем на поясі.
Погляд Піддахом прилип до цього меча, як осіння муха прилипає до крапельки меду на дні запашної діжки. Піддахом знав, що меч буде його, що без меча йому не жити, та й здобич була легка.
Перехожий ішов по шляху, а Піддахом крався в тіні дерев, і бурий шар опалої глиці з’їдав найменший звук. Попереду виявився камінь, що відзначав половину відстані між селами; Піддахом вирвався вперед, затаївся в засідці — і коли перехожий порівнявся з каменем, стрибнув на нього й ударив ножем у горло.
Вірніше, ударив би. Перехожий виявився прудкішим, він був великий воїн або чаклун. Він розчинився, наче хмара, знову виник у Піддахом за спиною і вдарив його мечем по голові — плазом. Капелюх пом’якшив удар, але Піддахом на мить заточився, і перехожий легко вибив ножа з його руки.
Піддахом повернувся й кинувся навтьоки. Меч виплив з рук, але й життя випливало; перехожий наздогнав його й збив з ніг, і на краю великого тракту, у повній темряві, приставив клинок до горла.
— Зніми капелюха.
Дивно, але в голосі людини з мечем явно чувся страх.
— Зніми капелюха, молокосос, або я тебе вб’ю!
Піддахом не ворухнувся. Вістря меча підчепило ремінець під його підборіддям, Піддахом відчув, як по шиї потекла кров з надрізаного вуха. Так само, мечем, перехожий скинув з лежачого капелюх з широкими, загнутими вниз крисами.
Небо дивилося крізь гілки — сліпим поглядом крізь хмари.
— Хто ти? — спитав чоловік з мечем, і його голос тремтів, як у наляканої жінки.
Піддахом мовчав. Погляд неба тиснув йому на очі.
— Ти — Кишкодер Піддахом? Це ти?!
Піддахом рвонувся, перекотився, рятуючись з-під меча, і скочив на ноги. На його боці були молодість, лють і жага вбивати, — але меч виявився спритнішим.
VIII
— Тепер подивись, якщо хочеш.
Він вийняв з піхов свого меча. Клинок світився, у нього можна було заглянути, як у скляну кулю, повну туману. Усередині, в тумані, бродила людська фігурка, сліпо озираючись, намагаючись знайти вихід.
— Я його не торкнуся, — сказала стара.
Стократ устав, обійшов багаття й опустився поруч з нею на коліно. У того, що намагався дивитися з клинка, не було очей — крислатий капелюх закривав його лице до підборіддя.
— Я не знаряддя Творця, — сказав Стократ. — Оцей меч — знаряддя Творця. Моє знаряддя. Що мені робити?
Стара з жахом відсахнулася:
— Ти питаєш у мене?!
— А в кого? Я впав з неба. Я виріс і одержав меча. Я спав під вресенем. Я прокинувся в минулому. Я знайшов Світ і віддав її годувальниці в замку володаря Грана. Я довідався, що в цьому новому світі, де я прокинувся під вресенем і знайшов Світ, не було зброяра, який подарував би мені меча в притулку. Без меча я не став Стократом, а став Піддахом! Творець цього Світу — божевільний бузувір, шкуродер і ґвалтівник! Тоді я вбив себе на великій дорозі…
Він зупинився, важко дихаючи. Стара дивилася на нього знизу вгору.
— Послухай, — почав він знову, — наш Світ — мерехтлива гаснуча зірка. Сто ймовірностей плутаються й перетікають одна в одну. Що мало статися — не сталося, а те, чого бути не могло, стало реальністю. Скажи мені, що я можу зробити для світу, але головне — що я можу зробити для Світ?!
Темна душа без очей усе намагалася подивитися з клинка, але широкі криси капелюха заважали.
— Відпусти, — прошепотіла стара, з жахом дивлячись на примару Піддахом.
Стократ простяг клинок у полум’я багаття. Злетіли іскри, на мить виник силует у крислатому капелюсі — і згас у небі. Клинок потемнів.
Стократ випростався. Багаття стояло поруч, як співрозмовник. Лице старої, підсвічене збоку, здавалося щербатим місяцем.
— Я не готова до такого вибору, — її губи ледь ворушилися. — Дай мені подумати до світанку. Посидь поруч.
Він знову обійшов багаття й сів. Стара не рухалася — не підкидала дров, не гріла руки, навіть не дивилась у вогонь. Вона сиділа, не заплющуючи очей, і зазирала в себе.
Випала роса. Проступили на тлі неба верхівки дерев. Вогонь горів, хоч його не годували.
Нарешті стара провела долонею по лицю:
— Ти вже зробив для Світ усе, що міг. Тепер її доля від тебе не залежить, але доля світу, як і раніше, у твоїх руках. Озирнись.
Стократ озирнувся. Навколо галявини стояли дерева — майже рівним кільцем, і небо над ними з кожною секундою ставало світліше.
— Бачиш його?
Стократа пробрав мороз по спині. Він узяв з багаття головешку й підійшов до найближчого дерева. Підпалив його листок — той згорів, як горить листя. Стократ відійшов до наступного; нарешті зупинився біля молодого широколистого клена.
У вогні кленовий листок пожовк, наче восени, потім почервонів. На ньому проступили нерозбірливі письмена, протрималися мить і зникли: спалахнувши, листочок скрутився трубочкою, огорнувся полум’ям і розсипався попелом.
Хлопчик сидів на ґанку, насунувши капелюха на очі. Ще рік тому з нього сміялися, дражнили лисим, кричали, що в нього дірка в маківці, й тому він ніколи не ходить простоволосий. Тепер сміятися перестали: він виріс і змусив заткнутися дурні роти, вузлом зав’язав балакучі язики. Тепер вони молилися, щоб він звідси пішов; занадто дорослий для притулку, але зовсім не здатний жити поза ним, він зривав на них злість. Їм бракувало духу, щоб зібратися разом і його вбити, як їм насправді хотілося.
Він сидів на ґанку і перший побачив чоловіка, що йшов по вулиці. Це був старий, такий древній, що ледве пересував ноги; сивий старий з довгим згортком при поясі. Можна було подумати, що це меч — але навіщо зброя древньому старцеві? Він, мабуть, і ложки в руках не вдержить…
Старий ішов, і кожен крок був йому тяжкий. Здавалося, що він піднімається на круту гору без доріг і стежок. Кожному, хто дивився, ставало ясно, що старий іде назустріч смерті й зустріне її через кілька хвилин, і що самовідданіші будуть його зусилля, то скоріше це станеться. Хлопцеві, який дивився з ґанку, стало страшно.
Він підхопився й метнувся у великий будинок, де виріс, де жив змалку. Бліді сироти сахнулися з дороги. Нянька про всяк випадок відступила в тінь: його боялися й няньки.
Він помчав по скрипучих сходах, потім по стрімкій, майже прямовисній драбині виліз на горище. Поповзом пробрався у сховану від очей щілину й забився у своє лігво — запорошену нору, вистелену з одного боку брудною циновкою, з другого завалену старим ганчір’ям. Він не розумів, від чого тікає, але про всяк випадок затаївся.
Він не бачив, як старий підійшов до порога. Упевнено, наче знав тут усе, зайшов у будинок і задихаючись зупинився посеред темної зали. Скупо жеврів вогник у каміні; доглядач притулку, в халаті й ковпаку, запитав чужинця, хто він і чого бажає.
Одразу зібралися й сироти. Візит чужинця в цей будинок означав багато чого: найчастіше, поява нової дитини під опікою няньок. Але рідко, у щасливі дні, чужинці приходили, щоб ридати й пред’являти обривок пелюшки, або половинку медальйона, або ще щось таке ж непотрібне, і тоді який-небудь щасливий сирота міг видати себе за «синочка» й миттю самому в це повірити, — і розповіді про щасливе возз’єднання сімей жили в притулку роками, перетворюючись на казки.
