Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
Рибалки перезиралися, не вірячи вухам, брати дівчини на виданні підвелися дуже рішуче, наче збиралися негайно бити Хребетника. Лісоруби одночасно вилаялися, забувши про черговість і про дівчину. Стократ, що сидів на камені під тином, сперся спиною на дерев’яний стовп і прикрив піхви полою плаща.
Поромник стояв, дивився в пісок і бурчав собі під носа, що пором не готовий, і сьогодні не поїдемо. Він навіть не шукав правдоподібних пояснень — а може, просто не вмів вигадувати. Навколо юрмилися обурені пасажири: усі розраховували ночувати сьогодні під дахом і вечеряти в харчевні, усі вимагали негайно переправлятись — але поромник стояв, не рушаючи з місця й не піднімаючи голови…
Тим часом земля вже легенько двигтіла.
Ці люди й досі не розуміють, що сталося, подумав Стократ, непомітно переміщаючись за тин, у зарості сухого очерету. Отже, раніше такої напасті не було. Дев’ятнадцять душ, з них шістнадцять — дорослі сильні чоловіки, з ножами й кинджалами, та он і довбні є у декого з рибалок… Навіть якщо не зважати на Стократа з його мечем — чи не забагато, чи не занадто зухвало для розбійників?
— І хто ж це? — спитав він упівголоса.
Згори на стежці затріщали гілки. Земля задвигтіла так, що застрибали тріски на піску. І вершники, вісім душ, злетіли згори у хмарі куряви, і люди з жаху позадкували й розступилися.
Дві діжки перекинулися й лопнули. З них сизим потоком полилася солона риба, і Стократові ніздрі гидливо сіпнулися.
Вершники, не кажучи ні слова, оточили людей на березі — тільки учень купця встиг вихопити ножа, та одразу ж і впустив.
Обличчя вершників ховалися під заборолами. Плащі, на яких стражники носять герби своїх панів, були накинуті на кольчуги навиворіт. Розсіл миттю всотався в пісок, солона риба тріпотіла під копитами, мов жива.
Люди збилися коло навісу, чіпляючись одне за одного. Двоє братів затисли між собою сестру на виданні. Підлітки стали спиною до спини, і Стократ мигцем подумав, що хлопці хороші, жаль їх. Поромник задкував до своєї хатини. Хтось із вершників штовхнув його в груди тупим кінцем списа, поромник захрипів — і перекинувся горілиць.
— Бабу, — сказали лунко з-під заборола. — Хлопців. Цього, цього, і оцього…
Двоє вершників спішилися. Однаковим жестом зняли з сідел мотузи. Легко висмикнули з юрби підлітків, накинули кожному петлю на плечі й зв’язали миттю, не залишивши сумніву в чималому досвіді полювання на людей.
Третій висмикнув з юрби дівчину. Її брати рвонулися, скоріше за звичкою, ніж од великої відваги, і зразу ж повалилися, хриплячи. Услід за розсолом в пісок всоталася кров.
— Даремно, — сказав Стократ встаючи. — Це ви даремно.
Учень купця, що розумів швидко, але поверхово, пірнув під черево коня й кинувся в очерет. Не добіг — канчук перехопив йому горло, хлопець упав за крок од рятівних заростей, намагаючись вирватися з петлі…
І зустрівся очима з Стократом. Завмер, хапаючи повітря ротом…
Ударом меча Стократ розсік канчук, що обвився навколо його горла.
П’ятеро збройних вершників — і троє піші — дивилися на нього крізь прорізи шоломів.
— За яким правом люди володаря Вивора вбивають на березі Світлої?
Він говорив повільно й розмірено, даючи змогу жертвам отямитися — і кинутися врозтіч, рятуючись, відвертаючи увагу вершників.
— За яким правом воїни ріжуть беззбройних селян, немов худобу?
— Взяти, — лунко сказав ватажок.
Троє піших, витягуючи мечі, ступили з трьох сторін — у цей час хтось із кінних сказав під своїм шоломом несподівано тонким, хлопчачим голосом:
— Це Стократ!
Усім потрібна була крихітна пауза, щоб почути й усвідомити. Стократ зрозумів, що іншої миті годі чекати.
У нього не було досвіду бою з воїнами в повному обладунку. З кінними боровся, й не раз, але вийти проти важко озброєних вершників довелося вперше.
Канчук дістався в спадок од першого ворога, який напоровся на меч. Кольчуга цього ледаря була навмисно полегшена в кількох місцях — меч прорвав сталеві ланки на лівому боці, й канчук опинився в руках переможця.
Другий загинув од удару в проріз шолома.
Третій кинувся під оборону кінних, але посковзнувся на рибі й теж загинув.
Вершники були занадто важкі, щоб розправитися з самотнім мечником, але занадто міцні, щоб він міг їх дістати. Кілька разів він намагався висмикнути з сідла того, що здавався слабшим, і щоразу зазнавав невдачі, — коли жертви нападу нарешті отямились.
Камінь дзвінко вдарив по чийомусь шолому. Вершник захитався в сідлі. Стократ зірвав його — і прикрився важким тілом од метального ножа.
Полетіло нове каміння. Кінь скинув ще одного вершника. Стократ прикінчив його й зрозумів, що залитий потом по п’яти, що лоб розсічений, і кров заливає очі. Три вершники кинулися на нього одночасно — але рибалки, лісоруби, підлітки й навіть купець уже відчули себе маленькою армією.
Стократові майже нічого не довелося робити. За кілька хвилин воїни валялися на піску, і тільки один був ще живий.
— Назад!
Підлітки, що били по залізу палицями, злякано відсахнулися.
— Зловіть коней, — велів Стократ. — Якщо зможете.
Провів долонею по лобі. Глибока рана швидко затягувалася: хвилину тому він міг би торкнутися пальцем власного черепа.
Останній уцілілий лежав лицем униз, на шоломі темніла глибока вм’ятина. Стократ мечем зрізав з нього плащ. З вивороту знайшовся слід од споротого герба. Завбачливо.
— Запаліть вогонь. І подивіться, що з Хребетником, повезе він нас чи ні?
Швидко темнішало, але Стократові не потрібне було світло. Він перекинув лежачого на спину й зняв з нього шолом.
Здається, це він сказав тонким голосом: «Це Стократ!» Молодий хлопець, чорноволосий і веснянкуватий.
— Хто вас послав?
— Пан, — ворухнулися закривавлені губи. — З Вивороту.
— Навіщо?
— По рабів… Йому потрібні люди в шахту, молоді, невеликі на зріст… Ще велів брати дівчат і молодих жінок…
Повалений ворог дивився на Стократа, як на воротаря загробного царства — з жахом і без надії.
— Скільки разів до цього посилав?
— Мене — вперше…
— А інших?
— П’ять чи шість рейдів… Не сюди, на південь… На Світлу — вперше…
Стократ розігнувся.
— Принесіть хто-небудь води.
— Криниці нема, — обізвався учень купця.
— Нащо тобі криниця, дурню! Онде річка!
Учень дрібно тремтів. До нього, хоч і був він метикуватий, аж тепер дійшло, якої долі вдалось уникнути.
— Риба знає, що таке! Р-Риба знає!
У володаря Грана слово «риба» було лайливе. У Стократа, втім, теж — після бою на березі весь його одяг, волосся й навіть меч смерділи солоною рибою з чітким відтінком тухлятини.
— Шмаркач каже, що ти один уклав вісьмох вершників.
— Троє перед цим спішилися. До того ж, там була юрба чоловіків з камінням, сокирами й палицями.
— Шмаркач каже, що тебе звуть Стократ. Що ти маг. Що про тебе у Вивороті розказують дітям казки!
— Не можу свідчити. Не тримав вогню над колискою.
Володар Гран кілька секунд дивився на нього, наче збирався випатрати.
Він був посередній у всьому, починаючи із зовнішності й закінчуючи володіннями. Не великий і не дрібний, не особливо могутній, але й не слабкий, він, проте, відчував у душі велику силу, і його гнітила власна посередність. Він був відомий як непоганий мечник і спав з усіма не потворними дівчатами в місті. Він трясся над своїми кордонами й вічно підозрював сусідів у зазіханні на землі — і не дарма підозрював, як виявилось.
— Вивір за це відповість. Один труп, один важко поранений — і це брати, які везли сестру нареченому! Ганьба… Поромник з поламаними ребрами — мій поромник!
— Вивір скаже, що це безрідні розбійники. Плащі зі споротими гербами — не доказ.
— У нас же є шмаркач!
— Скаже, обмовив під тортурами.
— Якими тортурами, йому навіть жаровню не показували!
— Ваша світлість, — сказав Стократ, — я подорожній, не мені давати поради. Просто відішліть їхні тіла зі шмаркачем у Виворіт. Нічого не пояснюйте. Не погрожуйте й не виправдовуйтесь.
