Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
— У ваших матеріалах описані її прикмети?
Грешев глянув на аркуш із справи, який він витяг з папки, швидко перебіг рядки (Степанов помітив, що старий читає без окулярів; дивовижно), похитав головою:
— Досить поверхово… Чорноволоса, з сивиною, риси обличчя правильні…
— Ні, — сказав Ростопчин, — моя польська подруга в макі, яку видали гестапо, була білявенька, голубоока, горбоносенька… Не та…
(Люди Фола об’їхали всі китайські ресторани, які назвав Ростопчину офіціант у «Кларіджі»; вони потрапили в «Голден дак» близько дванадцятої; так, були іноземці; один сивий, а другий коротко стрижений; так, вони пішли з містером Грешевим, це наш постійний клієнт; він живе поряд; що їстимете? Ах, тільки чай, добре, зараз; так, телефон унизу, прошу.)
— Я продовжу, — сказав Грешев. — Отже, спочатку пані Лорську допитував адвокат письменника, якого притягли до суду «за наклеп»… Він спитав: «Ви брали участь в експериментальних операціях?» — «Ніколи», — відповіла вона. «Ви пригадуєте грецьких дівчаток, у яких нацисти та їхні підручні вирізали фаллопієві труби, прирікаючи їх на безплідність?» — «Так». — «А єврейок?» — «Теж». — «Іспанок?» — «Теж. Я була присутня, коли померла одна з них після операції». Виступав адвокат «потерпілого», польського лікаря Олександра Дерінга, який ставив експерименти на нещасних разом з нацистами, хоч також був ув’язнений, — звільнили його в кінці сорок четвертого, він утік з повними чемоданами, супроводжуючи гітлерівців. «Ви були присутні при операціях, які проводив доктор Дерінг?» — «Ні». — «Звідки ж ви знаєте, що він проводив експерименти на здорових людях?» — «Від тих, хто вмирав у мене на руках». — «Вас запитали про те, чи ви комуністка… Ви підтвердили це. Ваше ставлення до людей, — я зовсім не маю на увазі доктора Дерінга, — підпорядковане вимогам доктрини, якій ви служите?» — «Не думаю». — «Хто розповів вам про те, що доктор Вірс також експериментував на здорових людях?» — «Доктор Самуель». — «Як він дізнався про це? Адже він був ув’язнений. Він що, допомагав есесівському професорові Вірсу робити операції на здорових людях?» — «Вірс наказував йому асистувати». — «Якої національності був доктор Самуель?» — «Німецький єврей, як мені відомо». — «Ви знаєте, що його стратили нацисти?» — «Так, я чула, що його загнали в камеру й отруїли газом». — «Чому?» — «Тому що він розповів людям, які були зв’язані з керівником підпілля в Освенцімі Юзефом Циранкевичем, про експерименти на здорових людях». — «Циранкевич потім став прем’єр-міністром комуністичної Польщі, чи не так?» — «Це так». — «Лікарі СС віддавали вам наказ доглядати дівчат, яких оперували?» — «Ні, це обов’язок лікаря…» Включився суддя: «У блоці десять було відібрано для експерименту чотириста молодих, здорових жінок і дівчат?» — «Так». — «Ці жінки знали, що їх можуть покласти на операційний стіл в будь-яку хвилину?» — «Ті, хто був старший, розуміли. Але ж там були й дівчатка, діти…» Суддя звертається до присяжних і просить їх прочитати вісім сторінок з книжки, проти якої порушив процес доктор Дерінг, лише вісім сторінок — до й після епізоду, пов’язаного з його роботою на СС… Потім адвокат доктора Дерінга запитав Лорську: «Скільки часу ви провели в «блоці десять» перед тим, як вам доручили вести лабораторні роботи?» — «Шість тижнів я сама була «заготовкою для експериментів». Потім вони дізналися, що' я «дипломований лікар», і послали в лабораторію. Але найбільше часу я проводила в післяопераційній палаті. Я намагалася допомагати прооперованим дівчаткам». — «Коли ви дізналися, що ув’язнений лікар Самуель робив експерименти за наказом есесівського лікаря Вірса?» — «Перед тим, як мене направили на роботу в лабораторію». — «Пробували ви вплинути на Самуеля, щоб він не виконував наказів лікаря-бузувіра?» — «Оперуючи, він не знав, що вони затівають. А коли зрозумів, то його зразу відправили в газову камеру». — «Ви, особисто ви, бачили газові камери, тортури, розстріли в таборі, чи вам розповідали про це інші ув’язнені?» — «Я сама бачила розстріли, бо вікна лабораторії виходили на блок одинадцятий, де й проводили екзекуції. На моїх очах. Я сама бачила, що в «госпіталі» людям насильно вводили фенол і вони помирали в муках. Я сама бачила, як людей били — до смерті». Суддя запитав: «Чи часто ви бачили екзекуції?» — «Два, три рази на тиждень… Але розстрілювали не одну людину. Розстрілювали сотнями… Жінок і дітей». Запитання захисника доктора Дерінга; стежте уважно, як він веде свою лінію, вельмишановні панове, я не порівнюю вашу справу з цим, — Грешев кивнув на аркуш паперу, — я просто прошу пам’ятати, що в країні, де існує право аналога, треба бути готовим до аналогій. Отже, захисник Дерінга: «Ви з кимось розмовляли про ці жахливі, недостойні страти, свідок Лорська?» — «Я нікому не говорила. Ми не дискутували, чому вони розстрілюють тих чи інших людей. Ми знали, що нацисти вбивають ні в чому не винних людей». — «І ви не знали, що спонукає їх виконувати наказ СС і розстрілювати ув’язнених?»— «Я думала, що в них немає нічого людського». — «Ви чули, мабуть, моє запитання до однієї із свідків… Я прочитаю його, щоб не ухилятися від стенограми: «Ви коли-небудь наважувались не виконати наказу нацистів?» Зачитую відповідь: «Я нічого не могла зробити проти їхніх наказів, бо вони зразу вбили б мене». Лорська: «Я розумію… Так, я розумію… Але я знала багатьох людей, які все-таки відмовлялися виконувати накази нацистів». Суддя: «Прочитайте свідкові показання свідка Межика». Зачитуються слова доктора Межика: «Відверто відмовитися виконати їхні накази було немислимо». Суддя: «Отже, я запитую, ви, особисто ви, вважали, що будь-яке ухилення від виконання наказів СС призведе до розстрілу?» Лорська: «Ні, не вважала». — «А чим же тоді каралася непокора? Тортурами? Ув’язненням у камеру, де немає світла і їжі?» — «Ви маєте на увазі карцер?» — спитала Лорська. Суддя відповів, що йому невідомі німецькі тюремні терміни. Лорська: «Я знала людей, які вміли не виконувати наказів есесівців, уникаючи при цьому покарання». Виступає адвокат захисту; до речі, старий лорд, вельмишановні панове, консерватор до самих кісток, благородна людина…
— Як його звати? — спитав Степанов.
— Лорд Гарднер.
— Він живий?
Ростопчин знизав плечима.
— Яке це має значення, Митю? Страшне те, про що розповідає Іван Юхимович…
Грешев посміхнувся.
— Далі буде страшніше… Отже, лорд Гарднер ставить запитання свідкові Лорські: «Ви сказали, що знали людей, які не виконували наказів нацистів. Можете назвати імена?» — «По-перше, доктор Хаутвал. По-друге, багато тих, хто формально не відмовлявся, але люди робили все можливе, щоб саботувати накази нацистів і бодай трохи полегшити долю своїх братів, ув’язнених… Навіть у тому випадку, коли операція могла б допомогти хворому, але той відмовлявся, — робити її не можна, це порушення клятви Гіппократа». — «Якби вам наказали провести експериментальну операцію на здоровій людині, ви погодилися б?» Лорська: «В перші дні мого ув’язнення в десятому блоці вночі я поговорила з доктором Хаутвал. Вона розповіла мені, які операції проводять нацистські лікарі і ті, хто їм служить. Вона сказала, що так чи інакше ми живими з табору не вийдемо, нам не дозволять лишитися в живих, бо ми знаємо те, що… Тому, сказала доктор Хаутвал, той час, який нам відпущено для життя, треба прожити так, як належить людям. Я ніколи, до останнього мого подиху не забуду цих слів: «Треба жити так, як повинні жити люди». Суддя: «Я хочу, щоб присяжні зрозуміли смисл вашої фрази: «жити, як належить людям». Коли б генерал СС, доктор, професор Глауберг сказав вам: «Завтра вранці ви робитимете зі мною операцію грецькій дівчинці», — ви відмовилися б?» — «Я покінчила б життя самогубством». — «А коли б вам не дозволили покінчити життя самогубством? Що на вас чекало б, якби ви відмовилися підкоритися наказам генерала СС?» — «Мабуть, мене відправили б у команду важких робіт». — «І більше нічого?» — здивувався суддя. — «Гадаю, ні», — відповіла доктор Лорська… Відповіла чесно, достойна людина, вона наївно думала, що лондонські судді й присяжні знають, що таке «команда важких робіт». Та сама страта, тільки ще тяжча: мордування, голод, гнійне конання на нарах протягом двох-трьох тижнів…
