Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗

Ростопчин рухався в такт рваній мелодії, махаючи руками, обличчя його стало зовсім бліде, він щось говорив німкені; та відповідала діловито, без усмішки; домовляються, зрозумів Степанов; знову пригадав Берлін, літо шістдесят восьмого, спекотливе літо; Степанов тоді запросив Анджелу з подругою, звали її Ані; висока, у великих окулярах, сумна-пресумна; Режисер був ще живий; також танцювали, і Степанов не міг стримати усмішки, коли шістдесятирічний Режисер витанцьовував з Ані; шістдесят років, звичайно, не вік для мужчини; кохані жінки кажуть, що це пора розквіту, прибріхують, звісна річ; мені тоді було тридцять шість, як же промайнув час, ай-ай-ай!

«Зараз тобі за п’ятдесят, — подумав він, — і ти впевнений, що все ще попереду; чудова властивість людської натури — надія на краще, забуття прожитого; Режисерові було шістдесят, лише на сім років старший за мене». Степанов колись написав вірші, він і досі писав їх для шухляди; після конфузу зі Свєтловим соромився показувати будь-кому: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, іде мій останній молоденький рік…»

Він дивився на Ростопчина, який, кумедно смикаючись, рухався в такт музики, згадував Будапешт, художницю Єву Карпаті, тихий Будинок творчості кінематографістів на березі Дунаю, її маленьке ательє на вулиці Толбухіна, згадував, як вона показувала йому свої дивні картини, все у синьому кольорі: дівчата і птахи. «Я не хочу виставлятися. Навіщо? Живопис — це завжди для себе». Він тоді написав їй вірші, там були рядки: «Ведь если приходим не мы, то другие; чужие другие, плохие; все смертно, все тленно, все глупо, пассивность таланта преступна!» Перед вильотом Єва спитала: «Хочеш, щоб я приїхала до тебе?» А він бачив перед собою обличчя маленької Бембі; Лиса тоді ще не було, бачив обличчя Наді з її круглими очима, немов у доброго теляти, і ямочки на щоках, і не знав він ще тоді нічого про те, що в неї було, картав себе без упину за самого себе, за те, що такий жадібний до людей. «Ти — колекціонер, — сказала йому Надя під час однієї із сварок, — ти збираєш людський гербарій». Він тоді поцілував Єву в її задертий смішний носик, узяв за вуха, наблизив її обличчя до себе й відповів: «Я дуже цього хочу, Євочко, тільки, будь ласка, не приїжджай, ні в якому разі не приїжджай; дорослі вміють терпіти біль, а маленькі від цього гинуть».

— До вас можна? — спитала Степанова чорненька, чимось схожа на Єву дівчина. — Вам скучно, я вас розважу.

Степанов погладив її по щоці, посміхнувся.

— У мене немає грошей, Васильок.

— Що? — дівчина здивувалася. — Що ви сказали?

— Я сказав, що в мене немає грошей.

— Це я зрозуміла… Васильок… Що це?

— Квітка. Або ім’я. У мене був друг, він помер, він усіх хороших людей — чоловіків і жінок — називав одним ім’ям — «Васильок».

— Як цікаво! Звідки ви знаєте російську?

— Я — росіянин.

Уперше в житті бачу росіянина. Ні, це не так, я бачила Хачатуряна.

— Він вірменин.

— Ну то й що? Він же з Росії.

Підійшов Ростопчин:

— Беру свою дівку… Хочеш узяти цю?

— Ні, спасибі.

— Вони тут здорові. Чи ти боїшся?

— Сили немає, Женю.

Ростопчин зітхнув:

— Думаєш, вона в мене є? Я заплачу. Скільки вона коштує? Ти спитав?

— Ні, я поїду до себе.

— Добре, завтра о дев’ятій тридцять в «Сотбі». Не запізнюйся, треба заздалегідь узяти місця, буде багато народу. До скорого!

… Ростопчин повернувся в «Кларідж» о восьмій ранку; в холі сиділа Софі-Клер; вона підвелася йому назустріч з крісла; усмішка в неї була холодна, наче маска.

— Здрастуй, любий, я дуже рада тебе бачити.

— Здрастуй, — відповів Ростопчин. — Щось з Женею сталося?

— Абсолютно нічого. Просто я приїхала побачитися з тобою.

— Давно?

— Тільки що.

— Поснідаємо разом?

— З радістю.

— Слава богу, що з хлопчиком усе гаразд. Піднімешся до мене? Я хочу прийняти душ і переодягтися.

— О ні, я замовлю нам сніданок тут.

— Мені, будь ласка, континентальний, я не можу їсти ваш острівний поредж [15].

— Добре, любий. Яєчню з шинкою? Ти ж так любив яєчню з шинкою…

— Рідна моя, ти мене сплутала зі своїм другим чоловіком. Я завжди їв омлет. Ти снідала пізніше за мене й тому просто не знаєш, що я ненавиджу жовтків. Тільки омлет. Замов мені дві склянки холодного лимонного соку, будь ласка.

— Неодмінно, любий. А ще?

— Ще дві сосиски, — сказав Ростопчин. — Є такий російський вислів «гуляти — то гуляти». Пригадуєш, я так хотів навчити тебе моєї рідної мови?

— Ти й досі певен, що твоя рідна мова — російська? — всміхнулася Софі. — Як де дивно. Я жду тебе в кафе, любий. Я можу зробити замовлення на твій номер?

Ростопчин стомлено подивився на неї і відповів:

— Ні, кожен платитиме за себе. Ти ж розориш мене своєю сосискою, я не переживу цього.

— Я хочу з’їсти саме поредж, це набагато дешевше, любий. Жду тебе.

Ростопчин пустив холодну воду, став під душ і заходився розтирати себе жорсткою щіткою (возив з собою завжди); коли відчув, що вода стала крижаною, пустив гарячу; потім знову холодну; найкращий масаж судин; голова поступово світлішала; уривки думок, слів, спогадів відступили; у скронях застукотіло: «Чому вона прийшла сюди? Як дізналася, що я тут? Хоч я завжди живу в «Кларіджі», коли прилітаю в Лондон, але вона прийшла сюди недарма, щось буде».

Ростопчин розтерся цупким рушником, аж шкіра стала червона, потім поголився, протер щоки сухим одеколоном, надів синій костюм, який учора ще, зразу після приїзду, попросив випрасувати, зав’язав галстук; він завжди довго й дуже старанно зав’язував галстук, стежив за тим, щоб вузол був великий, навіть ледь-ледь недбалий, але абсолютно точний за малюнком — рівний трикутник, без жодної складки.

— Ну що? — спитав він своє зображення в дзеркалі. — Час платити по рахунку, старик?

Кинув під язик дві таблетки реактивану; не наркотик, звичайно, але все-таки дає заряд бадьорості, спати не хочеться, тільки ледь паморочиться в голові й кінчики пальців крижаніють; одразу закалатало серце; взяв з плоскої аптечки серцеві краплі, чудові краплі, серце вмить заспокоюється, наче й не билося щойно в горлі, не давило в сонячному сплетенні гіркою, нестерпною печією.

… Софі сиділа за столиком, посміхаючись раз і назавжди виробленою усмішкою; «Як мертвяк, — подумав Ростопчин, — саме так гримують мертвяків. До того ж за великі гроші. Який жах, суспільство заповзято обдирає своїх громадян у дні народження і смерті; ну й планета, страх божий, троглодити».

— Пробач, що примусив тебе чекати.

— Нічого, любий. Як слід підкріпись, нам з тобою доведеться витратити дуже багато емоцій під час торгів; емоції — це калорії.

— Ти хочеш піти в «Сотбі»?

— Так, любий, це дуже цікаво. Я хочу подивитись, як люди кидають гроші на вітер.

— Саме в «Сотбі» люди вкладають гроші в діло. На вітер там не кидають ні пенса.

Обличчя Софі ледь здригнулося; він зрозумів — хотіла посміхнутися; позаминулого року зробила підтягування шкіри; рахунок виставила шалений; відтоді взагалі пере? стала сміятися, бо лікарі сказали, що це сприяє появі ще глибших зморщок, нова операція навряд чи допоможе.

— Але ти кинув на вітер не один десяток тисяч, любий. Гроші, які кожен батько береже для сина, йдуть на комуністів.

— Гроші, вкладені в картини, повертаються на мою батьківщину.

— Я розумію. Ти дуже апетитно їси. Я заздрю тобі..; Ти маєш намір і сьогодні повернути своїй батьківщині якісь картини?

— Пробач, але це моя справа.

— Ні, любий, з сьогоднішнього дня це не тільки твоя справа, але й наша. Хлопчикова, моїх онуків і, коли хочеш, моя. Я проконсультувалася у Едмонда, ти, звичайно, пригадуєш його, в нього юридична фірма, ми з ним розмовляли два дні й ретельно обговорили ситуацію. Я пішла від тебе, не вимагаючи розподілу майна, любий. Я збираюся зробити це тепер, щоб ти не міг безупинно перекачувати наші гроші в Росію. З сьогоднішнього дня я наклала арешт на твої рахунки.