Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
– О! – тільки й змогла вимовити Серафима. Здавалося, її вразило не так те, що вона даремно влізла в це ярмо, як повідомлення про доччин зв’язок з адвокатом.
Андрій вкотре засиджувався на роботі допізна. Кілька днів він не наважувався сказати Лейлі, що в її мами справи не такі безхмарні, як вона думала, і не спішив показуватися перед нею при денному світлі. Він знав, що вона побачить – і нічого не скаже.
Адвокат дізнався, що справа Полуботок – це друге нерозкрите вбивство за цей рік, і знав, що за таке летять погони і в начальників. Ось чому в Серафиму вчепилися намертво. А він не допильнував.
Андрій лаяв себе за нехлюйство, яке дозволило слідчим обійти його. За зухвальство, яке підштовхувало занадто самовпевнено обіцяти дівчині виправдання для її матері. За свою слабкість перед Лейлою… Та й узагалі за свою слабкість.
Він – жалюгідна подоба сучасної особини сильної статі, пародія на чоловіка, який добре знає, чого хоче… але не хоче цього знати.
Відвідувача, який перервав тяжкі роздуми, важко не помітити навіть у натовпі, а побачивши раз, уже не забудеш. До кабінету адвоката ввійшов великий смаглявий чоловік років під п’ятдесят. Він не був ані товстим, ані кремезним, а мав ту щасливу статуру, коли рівень вдоволеності життям усе ще може без відчутної шкоди перетравити здоровий організм. У довге волосся, зібране ззаду, встигла вплестися благородна нитка сивини, у той час як доглянуті борідка та вуса ще залишалися по-молодечому чорними. Вухо оздоблювала чималенька золота сережка, а шия та зап’ясток могли похвалитися дебелими ланцюгом та годинником із того самого благородного матеріалу. Усе це підкреслювалося гострим чорнооким поглядом царя звірів.
Андрій уперше бачив цього чоловіка, але загальний смагляво-золотий антураж був йому знайомий: такий собі циганський барон.
– Ян Максимов, – відрекомендувався він.
Допоки адвокат безрезультатно намагався згадати серед своїх теперішніх клієнтів циган, які могли б розраховувати на патронат цього пана, відвідувач без зайвих балачок у лоба повідомив:
– Увечері десятого і вранці одинадцятого грудня Серафима була зі мною. А оскільки я мешкаю за чотириста кілометрів звідси, вона ніяк не могла за ніч збігати сюди, вбити людину й повернутися назад.
Андрій кліпнув, швиденько ковтнув інформацію й відразу почав нарощувати собі з неї енергетичний запас.
– І ви згодні дати офіційні свідчення? – підсунувся він ближче до Яна, якого йому викинуло з неба саме провидіння.
– Я згоден, – відповів той. – Тільки вам доведеться ще вмовити Серафиму підтвердити їх.
Андрій розчаровано відкинувся на спинку крісла. Він бачив тільки одну причину, через яку Серафима в її становищі може відмовитися підтвердити свідчення, які в один мент зробили б її вільною: вони не відповідали дійсності. Невідомо, який стосунок цей Ян має до Серафими, але зараз він пропонував забезпечити їй алібі. Судячи з усього – липове. І цим ставив у скрутне становище її адвоката.
– А чому вона не захоче їх підтвердити? – обережно поцікавився Андрій.
Барон трохи затримався з відповіддю. Та він розумів, що коли вже сам прийшов сюди, то доведеться сказати більше, ніж того хотілося б.
– Серафима не хоче, щоб дочка дізналася щось про свого батька, – відповів він.
– Отже, ви… – Андрій запнувся. Він чув від Лейли, що вона – безбатченко й про свого тата знає тільки те, що записано у свідоцтві про народження в графі «по батькові».
– Так, – підтвердив Ян. – Як дівчину по батькові за документами?
– Іванівна, – пригадав Андрій.
– Ну от! Серафима постаралася, щоб залишити в ній поменше від романіпе. Насправді дівчина навіть не Лейла – при мені вона була Ляля.
Погляд барона трохи втратив гостроту – видно було, що він намагається краще пригадати ту Лялю, яка тепер була Іванівною.
– Ти її добре знаєш?
Андрій помітно знітився. Якось недобре розповідати батьку дівчини, – нехай і незнаному, – що його дочка є твоєю коханкою.
– Та не парся так! – заспокоїв його Ян. – Я знаю, що Ляля з тобою живе. А ще я знаю, що ти турбуєшся про неї. Ти мені краще скажи: яка вона? Схожа на мене?
– Чесно кажучи, ні.
Андрій розумів, що це дивно звучить, бо й на Серафиму вона не схожа. Але сказавши про відсутність схожості, він мав на увазі не структуру волосся, форму носа чи колір очей.
– Я не дивуюся, – відповів барон. – Серафима доклала багато зусиль, щоб відділити її від нас – так само, як ми відділили її від сина. Тому я не лізтиму в Лялине життя й не зустрічатимуся з нею. Я вже пообіцяв Серафимі оплатити Лялі навчання, хоч і не зовсім розумію її вибір. Хай як скрушно це визнавати, та видно, вона справді мало схожа на циганку, інакше пішла б учитися на актрису, а не на медика. Але, за словами Серафими, вона – здібна дівчина, тож нехай вчиться…
– А як ви дізналися про Серафимину ситуацію? – запитав адвокат, який не звик залишати темних плям серед подробиць, які стосуються справи. Що там у них за сімейні перипетії – то їхня особиста проблема, але чомусь цей чоловік з’явився тут саме тепер, а не одного прекрасного дня в котрийсь із попередніх вісімнадцяти років.
– Після візиту Серафими я захотів хоч раз побачити дочку, – пояснив Ян. – Здалеку. Саме тому я й приїхав. Але добрі люди в селі розповіли мені, що сталося із Серафимою, і порадили знайти тебе.
Андрій здогадувався, що «добрими людьми», певно, була одна з тих жінок-односельчанок, до яких він навідувався, щоб зібрати відомості про Серафиму й знайти собі свідків.
Ян тим часом дістав дві пачки грошей у євро й поклав перед адвокатом.
– Оце тобі за те, – підсунув він одну пачку, – щоб від Серафими протягом кількох днів забрали лапи. А це за те, – підсунув другу, – щоб ті виродки відповіли по закону. За незаконне ув’язнення, незаконні методи слідства й за те, що на рівному місці ледь не залишили мою дитину сиротою! Я ж міг про це навіть ніколи не дізнатися!
– Перше я вам можу обіцяти, – прямо відповів Андрій. – Друге – ні.
– Зроби все від тебе залежне. Якщо не вийде по закону, – очі барона хижо зблиснули, – то зроблю по-своєму.
Серафима витріщилася на адвоката, який із незрозумілим ентузіазмом походжав перед нею.
– Домовимося так, – командним тоном заявив він. – Ви відмовляєтеся від того прихвосня, якого вам підсунули в якості захисника, на будь-яку зустріч погоджуєтеся тільки в моїй присутності й розказуєте слідчому під протокол, де ви були десятого й одинадцятого грудня!
– Я на все згодна, крім останнього, – втомлено відповіла жінка. Скільки ж можна торочити цьому адвокату одне й те саме? Його наполегливість, звісно, заслуговує на повагу, але є речі, через які переступати не можна. Навіть для свого порятунку.
– Тоді ви надовго сядете в тюрму, – закинув їй Андрій, – а Яну доведеться забрати Лейлу до себе.
Серафима схопилася з місця, як обпечена, та вчепилася адвокату в піджак.
– Що ви таке кажете? – забитим голосом прохрипіла вона.
– Чи ж ви для того ховали Лейлу все її життя від того Яна, – провадив своє Андрій, потроху приборкуючи її та звільняючись від її рук, – щоб тепер залишити її ще й без матері? Подумайте, чи варта шкурка вичинки?..
Серафима думала про це, скільки себе пам’ятала.
Думала, чи варто чималий шматок свого життя витрачати на навчання в медичному, чи їй вистачить і того, чого її навчила баба? Чи варто віддаватися пристрасті до молодого надзвичайно привабливого цигана, чи зробити із себе кладовище для почуттів? Чи закінчити навчання й стати лікарем, чи таки не відбирати життя в того створіння, яке билося в неї під серцем? Чи зробити свою дитину байстрюком, чи дати їй сім’ю, хоч і за циганськими законами? Чи терпіти далі зверхнє ставлення до себе, чужі й незрозумілі циганські звичаї, чи взяти маленьку Лялю і, незважаючи на другу вагітність, втекти куди подалі? Чи після того, як циганські брати організували на неї лови й ганебно повернули до чоловіка, змиритися з долею? Змиритися з тим, що особисто до неї циганам байдуже – котись, чужинко, на всі чотири сторони! – але вони ніколи не віддадуть своїх дітей? Чи покинути дворічну дочку та другу дитину, яка от-от мала народитися, і тікати самій, чи таки продовжувати спроби витягти звідти й дітей? А як впіймають – падати в ноги чоловіку й благати заради всього святого дати і їй хоч шматочок щастя і хоч трохи свободи? Чи зрозуміти його натяк, щоб, якщо народиться хлопчик, залишити йому сина, а собі забрати дочку й тікати за три царства – тільки так, щоб родичі не знайшли?
