Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
– Не варто плутати секс і любов. Це різні речі, – сказала Вероніка й хотіла прибрати його руки зі своїх плечей. Не треба було мати великого розуму, аби здогадатися, що Захар шукав зустрічі з нею, щоб освідчитися. – Ми поговорили про все, розставивши крапки над «і», тепер мені час повертатися додому.
Вероніка почувалася чужою, бо не вписувалася в блиск розкоші цього великого будинку. Їй дуже захотілося повернутися додому й зануритися у вир звичного вечора.
– Я хочу додому, – сказала вона.
Захар пропустив ці слова повз вуха. Він нахилився й поцілував її ніжно, як тільки міг.
– Не треба, прошу тебе, – прошепотіла Вероніка, відчуваючи на собі магічну силу його дотиків.
– Останній раз, – прошепотів він.
Вероніка хотіла його відштовхнути, але його теплі й ніжні трепетні пальці вже вміло вивчали всі вигини її тіла. Вона подумала, що це відбувається з нею востаннє. Адже він підтвердив:
– Так. Востаннє.
І нехай це підло, але у Вероніки не вистачило сил сказати рішуче «ні». Вона знову потрапила під чари його пристрасних поцілунків, і ця пристрасть спалила всі думки, які ще залишилися в її голові.
Вероніка була п’янко ніжна. Її зворушлива сором’язливість періодично переходила в умілу звабу. І це все збуджувало в ньому таку пристрасть, якої він не відчував уже дуже довго…
– Зараз я піду, щоб ніколи не повернутися, – сказала Вероніка, одягнувшись. Сором палив її зсередини, уникала зустрічі з його поглядом.
– Тобі не сподобався цей будинок? – Захар схопив її руки. – Ми поїдемо звідси й побудуємо наш, новий. У нас із тобою буде великий будинок зі скляним дахом і висадженими всередині деревами. Хочеш такий? – говорив він палко, швидко й пристрасно. – А навколо будинку буде міні-Версаль або, ще краще, нам зроблять під замовлення «дворик Джульєтти». Так-так! Саме в такому дворику ти й наші діти будете почуватися затишно, як у раю. А хочеш домашній креатив? Можна зробити підлогу-акваріум. Усе, що ти захочеш! Можна навіть зробити копію римського фонтана Треві. Або кінотеатр у санвузлі! Або інтер’єр у стилі нічного клубу з річкою-струмком. Я можу все! У мене є гроші! Багато грошей!
– Мені від тебе нічого не треба, – сказала Вероніка, карбуючи кожне слово. Вона відсунула Захара Єфремовича від себе, попрямувала до виходу.
Він сів у крісло, відкинувся назад.
– Кажеш, нічого не треба? – Від його слів повіяло холодом.
– Нічого.
– Маєш мене за хлопчиська? Погралася, а тепер згадала, що час іти додому?
Вероніка обернулася, подивилася на Захара. Упевнений у собі, він розвалився в кріслі й дивився на неї з презирливою посмішкою.
– Іди! Кому ти потрібна? Шарпачка!
Обличчя Вероніки спалахнуло від люті та приниження. Вона ошпарила його зневажливим поглядом.
– Я була про тебе кращої думки, – сказала вона. – Сподіваюся, що ми вже все сказали одне одному й більше наші шляхи ніколи не перетнуться.
– На твоєму місці я не був би таким категоричним, – відповідь прозвучала холодно, немов і не було ні пристрасті, ні освідчення в коханні, ні обіцянок.
Вероніка ще раз подивилася на Захара, маючи намір щось сказати, але стрималася, побачивши його відсторонений вираз обличчя. Вона швидко вибігла на вулицю, зловила перше-ліпше таксі. Найбільше їй зараз хотілося додому, у звичний для неї світ, який вона не збиралася руйнувати.
Розділ 42
Початок навчального року для Микити був як грім серед безхмарного неба. Звичайно, він прекрасно знав, що прийде час, коли треба буде братися за навчання, але літо пролетіло так швидко, немов метеорит на небі. Зустріч з одногрупниками, метушня перших навчальних днів, загальне збудження – усе це вплинуло на нього позитивно. Його знайомі всі до одного помітили, що він дуже схуд за літо.
– Довелося гарувати, як папа Карло, – віджартувався Микита від їхніх зауважень. Він і сам помітив, що на ремені штанів довелося пробивати одну дірочку, а за нею й другу. До того ж клубний жаргон став таким звичним, що йому було важко розмовляти з хлопцями й дівчатами, які хоч і сипали жартами, але ті були пристойними й нешкідливими, без специфічних слів, які з’явилися в його лексиконі.
Поміркувавши, Микита твердо вирішив, що час припиняти і загули, і своє баловство. Погуляв, дурістю постраждав, і досить. Його позитиву вистачило на кілька днів. Микита вирішив не ходити гуляти ночами. Ближче до вечора він заскочив у «Венеру», прийняв «фен» і вже мав намір повернутися додому, як ді-джей оголосив виступ відомих саксофоніста та піаніста. Микита глянув на годинник. У нього було ще достатньо часу, щоб послухати музику і вчасно повернутися додому. Поки музиканти готувалися до виступу, Микита розшукав Тимура і купив іще один «чек». При бажанні його можна буде використати вдома і не бігти до клубу. Пакетик Микита сховав у портмоне, у потаємний відділ.
Першим на сцені з’явився піаніст. Тонкі пальці музиканта забігали по клавішах, наповнюючи музикою простір. Микита не любив звуки піаніно, але зараз воно зазвучало по-новому. Микита спочатку подивився на одухотворене обличчя піаніста, потім прикрив очі і вслухався в чарівні звуки музики. Здавалося, музика ніжно гладила обличчя, то заколисувала, то обіймала, то падала на нього золотими розсипами, ваблячи за собою в невідому далечінь. Микита розплющив очі, уже не розуміючи, звідки ллється музика: із самого повітря чи з пальців піаніста. Він повільно витягнув руки вперед – музика була настільки чіткою, ясною, матеріальною, що її хотілося помацати. І він чіпав її золоті струни, а вона примушувала його плакати й страждати, і водночас наповнювала все єство новою енергією й життєвою силою. І вже його сльози злилися воєдино зі звуками музики…
Якби не зміна музикантів, Микита б до кінця, до останньої клітини розчинився в музиці. Але зазвучали переливи саксофона. Його магічні звуки дзюрчали весняним струмком, іскрилися в повітрі. Пульсуюча мелодія саксофона захопила Микиту в танець. Це було запальне аргентинське танго. Микита любив потанцювати з друзями, а сьогодні тут було багато гарних дівчат. І він почав рухатися в такт музиці, яка не могла залишити його байдужим. А все інше вже не мало ніякого значення…
Микиті стало душно в багатолюдному приміщенні, і він вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям. Вирішив трохи пройтися, бо все ще відчував прилив енергії, яка вирувала в ньому, не даючи можливості бути бездіяльним чи бодай постояти на одному місці. Він пройшов повз магазин електроніки, який блищав вогнями вивісок із рекламами, минув пару п’ятиповерхових будинків, звернувши увагу на те, що майже всі вікна були темними й тільки деякі з них підморгували відблисками увімкнених телевізорів. У будинку на розі вулиць на першому поверсі знаходилися ощадна каса та ломбард. Микита вирішив дійти до перехрестя й повернутися в бар, але тут до його слуху долинув жіночий крик. Спочатку він подумав, що дівчина дуріє, але потім почув виразне: «Пустіть мене!» За рогом хтось явно волав про допомогу. Микита підбіг і у світлі ліхтаря під стовпом побачив, як два хлопці напідпитку нахабно чіплялися до дівчини. Вона пробувала від них утекти, але ті сміялися і смикали її за одяг.
– Ну куди? Куди ти так поспішаєш? – Один із хлопців грубо схопив дівчину за руку, намагаючись пригорнути її до себе.
– Прошу вас, – почала благати перелякана дівчина, – не чіпайте мене! Мені треба додому!
– Матуся насварить? – запитав другий і схопив дівчину за руку, яку вона тільки-но звільнила. – Пропоную по-хорошому розважитися з нами. Не пошкодуєш!
– Якість гарантуємо! – сказав перший, обхопивши дівчину за талію.
Вона зібрала всі свої сили, намагаючись вирватися, але нахабні парубки притиснули її до стіни будинку. Микита зрозумів, що потрібно втрутитися. Він побіг до дівчини.
– Дякувати Богу, – гукнув він, підбігши до них, – люба, ти тут? А я тебе скрізь шукаю! Зараз я подзвоню твоїм братам, нехай підходять сюди, бо вони зі своїми тренуваннями з боксу зовсім мізки один одному повідбивали.
