Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Але більше од усього він любив, як був малим, кімнату й пам'ятав, як там було тепло, гарно, спокійно, привітно зимньої темної ночі. Було надворі гуде вітер, порошить у вікна метелиця, стукотить віконницями, гуркає десь у загороді недобре причиненими ворітьми, а в кімнаті тихо й тепло; в лежанці горить огонь, обливає двері в світлицю червоним світом, бігає хвилями на помості, на стінах. На лежанці стоїть самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все балакають та балакають.
Радюк пригадав собі, як на білих клубках, на півмітках та якихсь торбинках на жердочці грав червоний світ од груби, як він придивлявся до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному місці. Радюк був зроду пам'ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям повіяло на його з тієї кімнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила по хаті Галя й манила його навіть своєю ходою.
- Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в світлицю? - промовляла за стінкою Масючка до Галі стиха, але так, шо Радюк виразно чув кожне її слово.
Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотіть. І зараз за тим увійшла в світлицю Масючка, а за нею слідком Галя. Галя почервоніла, як троянда; лице аж горіло рум'янцями. Вона соромилась. Трошечки надуті губки й очі, повернуті до дверей, виявляли, що вона трохи сердилась.
Радюк встав і побіг їй назустріч. Галя вийшла, як зоря зійшла в пишний літній ранок. І сором, і гнів, і червоні губи, і рум'яні щоки, й добре намисто, і троянда з жовтогарячими гвоздичками в косі - все те разом так причарувало молодого хлопця, що він аж очамрів і почував себе винним перед нею, був ладен перепросить її.
- Вибачайте, будьте ласкаві, що я знехотя... незумисне... розсипав ваші вишні... - промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотілось перепросить її, що він не зумисне, не крадькома підглядав, як вона рвала вишні, та при старих якось було ніяково.
- Зате ж я позбирав усі вишні до однієї! От подивіться! - знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помості коло шафи в куточку.
- А може, не визбирали-таки до однієї, - ледве насмілилась вимовити Галя, і з тими словами її гнів так і зник з очей, з лиця; очі глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осміхнулись, і Галя почервоніла ще більше. Її щоки так і пашіли.
Галя сіла на стільці, а Радюк сів поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодій дівчині стало так сором перед батьком і матір'ю, як він дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий кінчик стільця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з місця й утікати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетіть з гілки, почувши небезпечний шелест між листям.
- Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотів би підглядать, підстерігать або підслухать? - промовив Радюк трохи тихіше, неначе нищечком.
Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до дверей. Вона тільки й шукала причини, щоб зняться з місця.
- Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! - промовив Масюк, скінчивши снідання.
Галя схопилась, побігла в кімнату й довгенько не виносила рушничка. Масюк мусив сидіти, піднявши вгору замазані пальці правої руки.
Галя винесла рушничок і була вже спокійніша.
- Дай же боже, дочко, щоб я діждав, як ти будеш виносить сюди рушники на тарілці!- само якось прийшлось до слова старому Масюкові.
На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибігла з світлиці з рушником.
Радюк не зводив з неї очей. Вся її невеличка молоденька постать була чудово гарна, з тонким станом, з дрібними ніжками, з тонкою шийкою. Горсет, такий самий, як носять сільські дівчата, стягував тісненько стан, і без того тоненький і круглий. Не дуже довгий національний убір зменшував її зріст, так що вона здавалась дівчинкою. Тільки товсті коси, не дрібно заплетені, двічі обвивали голову й складались в корону на молоденькій голові. В косах була одна рожа й два жовтогарячі гвоздички. Ті гвоздички робили чудо з її лиця, з її очей! Так вони приставали до лиця своїм червонястим листям і жовтими осередками!
"Яка ж вона ще молоденька, і яка вона вже гарна!" - подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан і дрібні ноженята.
Довгенько балакали старі, випиваючи по чарці, довгенько не виходила Галя. Їй хотілось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарешті вона таки мусила вийти й сіла коло матері дуже близенько. Мати окинула її всю оком і почала ніби пригладжувать її голову, і так гладенько прибрану. При людях вона не насмілилась поцілувати й приголубить свою кохану доню.
- Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглі яблука? - промовив Масюк.
- Певно, якісь дуже ранні, коли поспіли разом з вишнями, - одказав Радюк.
- Сьогодні сам пообривав; набрав цілий кошик. Масюк вийшов і зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсім стиглих жовтих яблук. Він поставив кошик серед світлиці. Яблука посипались через край і розкотились по хаті. Нагинаючись, Масюк одслонив обидві поли халата, з-під котрих блиснули білі сорочки. Матері й дочці стало сором.
- Треба було б подать на тарілці, - несміливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарілку.
- Та піди-бо та причепурись хоч трошки! - гукнула на Масюка жінка. - Чи вже ж таки можна так ходить при людях!
- А мабуть, можна, бо мені в сіртуці мулько. Коли б тільки Ликерка не притарабанилась... ота повітова кума.
Чи він в таку годину сказав ті слова, чи що, як у дворі загуркотіло. Собаки забрехали. Всі в хаті кинулись до вікон. Під ґанок під'їжджала панія Висока, та сама Ликерія Петрівна, котрої так страхався Масюк. Простенький візок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квітками. Килим спустився аж на задні колеса, котрі немилосердно його шмульгали. Ликерія Петрівна обмотала голову білою вуаллю якось по-турецькій. Вона гордовито сиділа на візку і, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цікава панія Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попід її городом, таки не втерпіла: звеліла запрягти коні й покатала до Масюків.
- Їй же богу, Ликерка прикатала в гості, ще й у синіх окулярах! Дивись, жінко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на наші виводи, аж через нашу хату! - промовив Масюк, заглядаючи в вікно.
Тим часом панія Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову і, невважаючи на свої дуже немолоді літа, легесенько скакнула з візка, навіть не ставаючи на вісь, аж погонич оглянувся й засміявсь. Червоняста сукня Ликерина так і блиснула на сонці на весь двір.
В Масюковій світлиці всі заметушились, забігали.
- Та йди-бо та причепурись! Я ж тобі казала, що гості будуть! - крикнула Масючка на чоловіка, котрий стояв серед світлиці й очей не зводив з червонястої сукні панії Високої.
Масюк побіг протовпом в кімнату, аж поли летіли за ним слідком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потім побігли до кошика з яблуками й не добігли. Двері рипнули, і панія Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увійшла в світлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашіла вогнем на всю світлицю. Товсто намотаний на голові білий вуаль прикривав чіпок з ярими квітками. В такім оригінальнім уборі вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капітаном на Басарабії, на Дунаї й навіть за Дунаєм, панія Висока надивилась на волохів, на турків і позичила в їх трохи східної вподоби до дуже ясних кольорів в убранні. Дуже ярі кольори таки добре ґанджували її лице.
Висока йшла по світлиці тихо й пишно, розпустивши хвіст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панію і часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й сміялись з неї поза очі.
