Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
- Чи не скучно вам жить на хуторі? - спитав він Галю.
- Ні. Я зросла на хуторі й звикла до села. Як була я малою, то й зовсім мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткі дні, а вечори такі довгі, такі довгі, як море, то часом сумую при роботі. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезіть мені книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, - промовила Галя, дивлячись на стіл і з останніми словами ледве підвівши очі на Радюка.
- Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб наділить вас найновішими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра річ.
- Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосі задзвенів легесенький смуток. Молоді заїжджі паничі з городів дуже розважали молодих хуторянок і часто були причиною сліз і кохання не для одної хуторянки після свого виїзду.
- В мене є такі книжки, що я можу зоставить вам і на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.
Галині груди легесенько піднялись угору; вона ледве встигла задушить в собі зітхання.
- От літом я ніколи не нуджусь, - додала Галя. - То коло хазяйства, то в садку, а найбільше коло квіток в горідчику, й нестямишся, як той час минає.
- В садочку, та ще й з піснею, - промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осміхнулась; вона мала щось на думці, бо вже вгадала, що Радюк її любить.
- А чого це ви нічого не їсте? - раптом спитала їх, аж крикнула панія Висока. - А ще й за стіл сіли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?
Павло Антонович і Галя набрали трохи борщу в тарілки, одначе їли мало. Галя тільки спробувала, та й ложку поклала.
- От і погано, коли вам їсти не хочеться, - знов промовила панія Висока, не зводячи своїх маленьких сірих швидких очей з молодої пари.
- Коли ж я недавно снідала, - обізвалась Галя.
- Та й я снідала, одначе, богу прийому, їм, як бачите!
- Бо вам, Ликеріє Петрівно, вже ніщо не заважав мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсім інше в думці, - промовив Масюк.
- Оце! Хіба ж я вже така стара. Що це ви, Іване Корнійовичу! Хоч небіжчик капітан і давненько вмер, одначе я ще зовсім-таки не баба.
- О, ви б ще й заміж пішли, якби хто добрий трапився, - сказав Масюк.
- Чи пішла б, чи не пішла б, це трудно вгадать.
- Але якби хто добре причепився, та ще щоб і кишені були не порожні, та й брови чорні, й голова не сива, не така, як оце в мене... - промовив Масюк.
- А певно, за сиву голову не пішла б і за такі незакручені вуса, як ваші, не пішла б, - промовила Ликерія Петрівна й зареготалась дрібненько.
Масючці, як женщині поважній і богобоящій, та річ Високої зовсім не сподобалась. Вона все сиділа мовчки й боялася за недобрий вплив Ликерії Петрівни на свою Галю.
- Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусід і знайомих, - припрохувала хазяйка, наливаючи всім по чарці наливки, навіть своїй дочці, котра осміхнулась і одсунула од себе чарку.
- Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пішла така поведенція, що й дами п'ють, - промовила Ликерія Петрівна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселій компанії офіцерів. - Вип'ємо за здоров'я хазяїнів! - голосно, на всю світлицю гукнула Ликерія Петрівна й цокнулась своєю чаркою об чарки всіх. Галя ледве вмочила губи, осміхаючись. Ликерія Петрівна так і вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лікоть підняла вгору по-офіцерському.
За першою чаркою пішла друга, а там і третя. Панія Висока цокалась чаркою з усіма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало червоне. Зморшки на лиці трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голосніше розмовлять та розказувати.
- Оце мені так і здається, що я на Басарабії або над Дунаєм, між веселими товаришами мого капітана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпіла лиха в походах, але ж весело тоді жилося мені. Було коло мене офіцери, як ті бджоли коло меду! Так і припадають, так і липнуть, аж було мій капітан сердиться.
- От і признались в гріхах! - засміявся Масюк.
- Трохи сердився небіжчик, сказати правду! Але ж яка була компанія! Які були там молодці! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять чоловік, а я одна між ними верчуся та як та ластівочка щебечу. А вони всі до мене: "Ликеріє Петрівно! Ликеріє Петрівно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров'я Ликерії Петрівни!" Та так і обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. - Із тим словом Ликерія Петрівна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула.
Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерію Петрівну, а Масюк сміявся та потроху підбивав її, та все наливав наливки в її чарку.
- Ой, годі вже, Іване Корнійовичу! Що годі, то годі, бо душа міру знає. Я й забула, що я вже не на Басарабії і що вже полинули десь за синій Дунай ті давні веселі літа! Ой, дякую вам, Іване Корнійовичу! їй-богу, будеї
- Та випийте-бо, будьте ласкаві! - просили всі.
- Хіба за здоров'я оцієї молодої пари, - промовила панія Висока, показуючи на Радюка й Галю, і випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкі губи.
Всі встали з-за стола й почали хреститься до образів. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усіх і не перехрестився.
- А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестіться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долі.
- То й перехрещусь, - сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обід, Ликерія промовила:
- Але таки ще подивлюсь на ваші клубки та півмітки! - і вона швиденько побігла в кімнату, а за нею пішла хазяйка з Галею.
Висока наділа окуляри і все роздивлялась та розпитувала: на скільки буде локот, і чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.
- Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщі й поганші! - жартував Масюк, гукаючи з світлиці. Ликерія Петрівна вийшла до світлиці.
- Чи не покурите часом? - спитав її Радюк і подав папіроси.
- Чом і не покурить, - промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи піт з лоба, з щік, з підборіддя, - як була я на Басарабії, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! - сказала вона й одчинила причілкове вікно. Тоненький синій димок потягло стружечками в вікно, звідкіль лилось свіже повітря.
Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тінь на грядки з квітками, на зелену траву, досягла аж до вишень і до високої груші. Та тінь заманила до себе з хати всіх. Всі пішли на причілок і посідали в тіні на килимі, на зеленій траві під грушею. Масюк все позіхав після важкої страви та курив тютюн, а молодим людям і нев'янучій капітанші було дуже весело. Ликерія Петрівна сіла на килимі, ще й ноги підобгала під себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубі, вона вся була неначе кругла, ніби якийсь клубок лежав на килимі. Радюк сів і собі; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присіла на килимі.
- Хазяйко! Олександре Остапівно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.
- Оцієї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюківка, то не Дунай, Олександре Остапівної Не висилайте тієї, що горілкою або наливкою звуть! - гукнула Висока, аж луна пішла по садку.
Вийшла й хазяйка і винесла свіжого варення з вишень; за нею наймичка несла на одній тарілці яблука, на другій - вишні. Всі кинулись до яблук, тільки панія Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди.
- Спробуйте-бо, Ликеріє Петрівно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабії, - дражнився з нею Радюк.
- Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скільки хотіла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!
Тим часом надворі вечоріло; жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив'ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків. Радюк глянув на той кущ гвоздичків, і на Галю, і на ті два гвоздички в її косі, що придавали краси її карим очам і пунсовим губкам, і промовив:
