Архе - Дереш Любко (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

на зразок естетичного маніфесту, підшивки текстовізій як джерела абсолютно

суб'єктивного тлумачення назв та імен. Назвати якось велично і вселенсько:

«Бароко тиші», чи «Опера скрипу», скажімо, чи навіть «Кабукі Бога»... Тут

маестра пронизує спалах думки, хоробрий крок, і він чує впевнені слова, якими

це можна описати.

Осяяні світлом параш (А.М.Давихам, Неопубл., 2003) 212

213

Наступність поколінь нагадує асфальтоутрамбовувач. Старе покоління щораз

відтягує свій кінець і, коли людству вчергове хочеться скинути мегалітичну

мушлю пам'яті, постійно переводить стрілки на інших. Тому покоління, котре

відходить зі скрипом, - це не якесь там коліно шестидесятників, вісімдесятників чи - господипомилуйскажіть-алілуя - дев'яностиків. Під скрип

думок відходить покоління L, GENERATION LOGOS: покоління, яке говорило

найбільше; воно говорило і говорило і не могло заткнутися навіть тоді, коли й

казати вже було нічого, пригнічене невичерпністю Слова, котре так і не

дозволило бути зрозумілим бодай собі самому.

Скажіть «алілуя», і ви врятовані. Скажіть це.

С,К,А,Ж,І,Т,Ь.

Тисячолітнє царство Слова зникає за куртиною скрипу. Називання губиться й не

може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульґарніше, що

вдалося вигадати - назвати цей кінець кінців ПО СГ-модернізмом. Зайвий доказ

того, що доба без назв справді поза означенням, а номінуюча свідомість

принципово не здатна переступити поріг тиші. Єдине, на що в неї великі яйця,

- так це ходити над прірвою нео-значеного різними кладочками-префіксами на

кшталт НЕО-, ПСЕВДО- чи ПОТС-.

Світ змінився.

Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут - заклик до тиші. Воно

шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні

телефони. Навіть Слово люди пробують обернути на тишу - але, описуючи її, все

одно не замовкають.

Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у

катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий

світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово, - це скорбота над самим собою

і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я

тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов'я. Цього

виявиться досить. Слово лусне й

: осиплеться. І що б не йшло услід за тишею - світло звуку,

? трансценденція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що

розчиняються поміж факторіалів безконечности - все це

буде великим переходом у відчуття. Перш за все - у відчуття

тиші.

: Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в і Тексті, позаяк вони -

перші, не зацікавлені в доставлянні І після крапки ще пари. їх більше не

манить естетика коми. І; Вони - це новий вимір крапки, новий намір точки, яка

І перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб V чистого аркуша, спочатку було

СЛОВО потім була

2і2

Маестро чухає чоло з переходом на потилицю - по чому з недовірою вивчає

почорнілі нігті. Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть

призвести подібні мізкування.

Втім, якщо немає з ким бавитись у Гру правил, завжди залишається

найдосконаліший, остаточний суперник - ти сам. Питання, наскільки далеко тобі

дозволяє заходити твій страх?

Він підіймається вгору, вздовж трамвайних торів, знаючи, що є абсолютно

невидимим у цьому місті, де люди поглинуті собою до такої міри, що

перетворилися на комах - дискретних, лискучих хітинових жуків, котрі вічно

тікають у жасі, що секундна стрілка годинника от-от прохромить їх, мов

шпилька ентомолога.

З-за спини виривається трамвай, і маестровий настрій скаче в екстазі. Він

пригадує, що давно вже хотів записати про «Бабусю й Чудовисько», п'єсу, що з

похвальною регулярністю йде по вулиці Чупринки. Але перед тим він подумки

окреслює

214

215

f

Об'єкт №6. ПРИРОДНИЙ ТЕАТР

Шекспірова сентенція про те, що світ - Театр, всяке прийдешнє покоління

тлумачить по-своєму: чи то як прісний зразок поетичної метафори, чи як

скрушну констатацію людської дволикості, чи як буквальну вказівку для і на

Гравця. Той Театр, про який піде мова, багатий на декорації, костюми і

музичне аранжування, однак його репертуар за останні п'ять тисяч років

збагатився всього на дві чи три п'єси.

Щоб ці міркування не видавалися надто невизначеними, звернімо наші погляди у

бік Львова та його мешканців. Припустімо, що це місто є нічим іншим, як

великим конгломератом певних структур... вихорів... Чогось такого, до чого

пасувала б назва «природні театри». Надалі цим терміном будемо позначати

певні території - тінистий бік вулиці N, чи столик біля вікна в кав'ярні NN, чи під'їзд будинку номер * по вулиці *** - з постійними типами життєвих

ситуацій. Інакше кажучи, з притаманним лише їм сталим репертуаром - набором

певних слів та обставин, які мають тенденцію повторюватися у цьому локусі

знову і знову. Виконавці ролей змінюються, випадкові «глядачі» щораз інші

(про «відмінність» між глядачем та актором природного Театру можна писати

тільки з використанням лапок). Структурно ж п'єса залишається тою самою.

Так-от, маестро подумки звертається до глядача. Коли Ви ходили до Театру

востаннє?

п'єси, що йдуть зараз у Львові:

Скрупульозне дослідження театрального репертуару міста в цілому ще знайде

свого шекспіра. Наведімо для прикладу найцікавіші з виявлених п'єс.

Користуючись ними як ключем, вільний поціновувач зможе самостійно

класифікувати й відкривати нові грані Мельпомени. Кожен гість міста Лева при

бажанні й мінімальному запасі терпіння зможе спостерегти п'єси у вказаних

місцинах самотужки.

216

1. БОЖЕВІЛЬНА ЦЬОЦЯ (Високий Замок; тло -комунальна сансара пенсіонера).

Головна героїня - божевільна алкоголічка похилого віку. Часто з'являється з

незапаленою сиґаретою і розпочинає дію з того, що перепитує, чи нема, бува, вогню. Не виключено, що в руці вона триматиме неадекватний моментові.предмет.

З власного досвіду скажу, що раз бачив, як Цьоця стискала плоскогубці, ще раз

- порожню пластикову пляшку, а втретє - старий чоловічий мешт у полотняній

сумці. У захоплюючій, експресивній манері Цьоця (актриса розмовляє колоритним

суржиком, тому більш коректно називати її «Сумасшедшей Тьотєнькай») переповідає свою біографію: переїзд у молодості звідкись зі сходу України

(також: Молдавії, Кубані тощо), невдалий шлюб і - хвала Театрові] - вроки, які на неї кинула свекруха.

П'єса йде переважно під вечір і триває від 10 до ЗО хвилин. Існує також менш

ефектний римейк, де головну роль виконує старий п'яниця-чоловік.

2. СЕСТРИЧКИ-ІСТЕРИЧКИ (р-н синагоги «Золота Роза»; п'єса розрахована на

любителів grind-core-психо-логізму). Типаж - дві жінки віком від тридцяти до

п'ятдесяти. Одна з них п'яна в дим, і їй начебто соромно. Інша вичитує п'яній

супутниці моралі, вибачається перед перехожими за нетактовність подруги і

сама раз по раз шаріється. При нагоді зверніть увагу на ґрим п'яної - джерело

відчаю і духовної кризи, яку несуть ці двоє.

Залишається відкритим до з'ясування тип зв'язку між ними: сестри? сусідки?

шкільні подруги? Кожен варіант відкриває специфічні, дедалі тонші грані

рольової гри.

3. МОНСТР! МОНСТР! (р-н вулиці Сахарова). Дуже якісний зразок інтерактивної

п'єси, де глядач в залежності від настрою може бачити хід подій у щораз

несподіванішому ракурсі.

Підіймаючись вздовж трамвайних торів по вул. Сахарова, ви спостерігаєте перед

собою пристойну, інтелігентної тілобудови жінку похилого віку. В якийсь

момент жінка

обертається через плече, зауважує вас і помітно і іришвидшує крок. Ще один