Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– Ти куди?
– По лахи.
– Не барися. Скоро вечір…
Дівчина побігла берегом до міста. Гоцик зиркнув на горілку, зітхнув: пити не хотілося. Тверезіти – також. Втопив очі в океанській воді: мамо, мамо… За що тебе убивати? За те, що сама мене вбила?! Треба б Ілії сказати: забудь, хай живе бухгалтер…
У сечовому міхурі штрикнуло. Підвівся важко. Хотів було нахабно насцяти в океан. А чи просто – посеред безлюдного брудного берега. Та чогось передумав. Покинув рюкзак посеред піску, посунув до чималої зграї приморських сосен з довгими темно-зеленими голками на узгір’ї.
Довго поливав сосну під корінь. Врешті застібнув штани, притулився до деревини.
– Отакі справи, – п’яно проварнякав їй.
Зітхнув, глянув на берег. У перших сутінках до рюкзака сунули троє: худа Яся йшла попереду, за нею непевно волочилися – ніби всі шарніри розхиталися! – двійко хлопців.
Гоцик зсунув брови. Міцніше притулився до сосни.
Яся побачила рюкзак, побігла.
– Там! Там золото!
Хлопці перезирнулися, рвонули вперед. Яся вже упала на коліна перед рюкзаком, рвала його, витрушувала. На пісок випав золотий зливок. Яся учепилася в нього.
– Я ж казала! А ти не вірив! – горлала, била долонькою по щоці худого високого хлопця зі світлою шевелюрою.
Хлопець тріпонувся усім тілом.
– Ясмін, сучка! Не торкайся мене!
– Ідіот! Ми багаті! Де твій ніж?! Убийте! Убийте його… Він тут! Він десь тут, – горлала-хрипіла, каталася по піску. – Ей! Земляче! Ти де? – реготала, мов навіжена.
Хлопці перезирнулися, одночасно накинулися на дівчину. Гоцик й оком змигнути не встиг. Високий хлоп ударив Ясмін ножем у груди, другий вирвав з руки золото, підхопили мертву попід руки, потягли в океан.
За два дні чорний, як демон, Гоцик драїв підлогу у благодійній лікарні Севільї, заглядав до Марічки, та надовго не затримувався. Так і не знав, як і про що з нею розмовляти, аби хоч трохи розрадити. Ісусик підтримував:
– Вашій мамі краще.
– Дякую…
Повертався до роботи. Годував з ложки немічних чоловіків – чорних, жовтих, червоних. Яких тут тільки не було: інтернаціонал у повному складі. Хіба що чукчів і зулусів не вистачало. Старенький в’єтнамець ледь розмовляв російською.
– Ты карош! – хвалив хлопця.
– Та й ти нічого… – хмикав похмурий Гоцик.
І так би ті розмови на двох фразах й обривалися, та одного дня сивий азіат попросив Гоцика про послугу.
– Один хороший человек… Паспорт обещал сделать… Хочу домой. Дома умирать. Найди его… Скажи – Данг очень просит.
Гоцик заприсягся: зробить. Попхався шукати блошиний базар на вулиці Ферія, що на ньому, за словами Данга, і крутиться ота добра людина. Дійшов до базиліки Макарена, неподалік палац герцогині Альби. А де ж базар? В’єтнамець пояснював – поряд із палацом і базилікою. Сіпнув місцевого: базар тут, кажуть, а вулиця Ферія – порожня…
– По четвергах, – пояснив той.
У четвер зранку Гоцик уже шльондрав рядами з пістрявим крамом, розкладеним прямо на бруківці. Чого тут тільки не було: від антикваріату до звичайних старих речей, на кшталт давнішніх ластів для підводного плавання. Розглядав не товар, продавців уважно, бо Данг клявся: Гоцик одразу впізнає синьйора Алваро, що він торгує тут старовинними книжками.
Чоловік років шістдесяти, дійсно, виділявся у натовпі геть не смаглявою блідою шкірою, вигадливо постриженою борідкою і солом’яним капелюхом з такими широкими крисами, що ще б трохи – і сомбреро. Під його ногами на газетці – кілька старовинних видань Сервантеса.
– Я від Данга, – сказав Гоцик.
Блідолиций здивовано підняв брови.
– Данг! Азієць Данг. З В’єтнаму… Казав – ви обіцяли, – Гоцик подався до букініста, прошепотів: – Паспорт! Розумієте?
Синьйор Алваро жваво підхопив із землі фоліанти, кивнув привітно.
– Прошу за мною, – сказав так просто, ніби запрошував на каву.
За кілька хвилин Гоцик сидів на диванчику у задній кімнатці невеличкого книжкового магазину. Синьйор Алваро перебирав папірці в ящику письмового стола, зосереджено пояснював:
– Ні! На жаль! Жодного підходящого справжнього документа, що він підходив би… азіату похилого віку, не маю. Можу замовити тільки фальшивий паспорт. Але передайте шановному синьйору Дангу: ми гарантуємо високу якість документа, але й попереджаємо про можливі проблеми.
– А справжні документи для слов’ян… Хлопця мого віку. І жінки років сорока п’яти.
– Можна, – кивнув синьйор Алваро. – Є кілька естонських паспортів старого зразка. Переклеїмо фотографії, і матимете справжній документ.
– Скільки коштуватиме?
– Триста дев’яносто євро за один паспорт. Плюс ваші фотографії. Гарної якості й у світлому одязі.
Гоцик завмер, напружено подивився на блідолицього.
– Перепрошую. Ви… не боїтеся?
Синьйор Алваро усміхнувся, наче обеззброїв, поплескав Гоцика по плечу.
– І вам не раджу. Не допомагає. Я, кабайєро, ніколи людям не брешу. Найкраща гарантія.
Гоцик задумався. Кивнув напружено.
– Добре… То, може, й на це глянете? – поклав на стіл великий смарагд.
Тільки він і лишився після відвідин португальського міста Сініш, де жила тепер така собі синьйора Алмейда. На Гоцикових очах двійко худих, жадібних покидьків вийняли розхристану душу з землячки Ясі. Сидів під сосною до ранку, бідкався:
– Дурна… Ой, дурна… Ну, нащо…
Як сонце встало, перебрав розірваний рюкзак – нічого. А були ж камінці! Розгрібав пісок: та мають же десь бути! Паспорт свій український знайшов, матюкнувся: не почав би шукати камінці, паспорта б не відшукав, а потім би нізащо не здогадався, де загубив. Суки кляті! Зиркнув на пісок – є! Знайшов один камінець. А другий так і лишився у пісках…
– Смарагд.
Синьйор Алваро без здивування взяв камінь. Підніс до світла.
Розглядав уважно.
– Чистий смарагд, – усміхнувся. – Давній… Нині так камені не обробляють.
– Продати допоможете?
– Можу! Є люди, яких це зацікавить. А… звідки?
– Без питань.
– Зрозуміло, – кивнув синьйор Алваро. – Тоді й ціна значно впаде.
– Хай. Тільки мені б пошвидше. І паспорти… Мама хвора. Треба додому везти.
До лікарні повернувся на крилах. Зайшов до палати, де лежала Марічка. Присів на край ліжка. Нахилився до обличчя жінки.
– За три дні у нас будуть легальні справжні паспорти. Додому поїдемо.
Жінка сумно усміхнулася краєчком вуст, простягнула до Гоцика худу руку, погладила по щоці. Перехрестила і вперше… не заплакала.
– Правда, паспорти естонські… – глузливо усміхнувся Гоцик. – Ви тепер Айні Кірвес. А я – Вяйно Кірвес, ваш син. Та то таке… Зате без проблем. Даю вам, мамо Марічко, тиждень. Дивіться мені, щоб одужали.
Жінка закивала, на очі набігли сльози.
– Ні, ні! Годі! Додому їдемо. Які сльози? – захвилювався Гоцик. – Завтра зранку поїдемо фотографуватися. За три дні матимемо паспорти. Потім я на пару днів змотаюся… в одне місце. Тут недалеко. Майно треба забрати.
Майно, закопане під тополею, і справді було вкрай необхідне. Досвідчений у сумнівних оборудках синьйор Алваро пояснив: краще з великою сумою готівки через кордон не пхатися. Покласти гроші, виручені за смарагд, у банк. На легальне ім’я – Вяйно Кірвеса… Гоцик покумекав-покумекав… Ну, не розповідати ж привітному інтелігентному букіністу, що в нього тих смарагдів під тополею закопано до біса! Ще встигне банк ощасливити. Забрав готівку, заплатив за паспорти, лишив 2 тисячі євро. Усе інше вкинув у скриньку для пожертв благодійної лікарні. Ісусика перестрів.
– Ви там скриньку для пожертв звільніть, бо хотів пару євро вкинути – не лізуть.
Згадав ошелешену фізіономію лікаря біля забитої грішми скрині, усміхнувся.
– Сьогодні у нас яке, мамо Марічко? Двадцять п’яте вересня? Найпізніше першого жовтня вирушаємо. Ви мені вірите? Усе позаду!
Марічка закивала ще дужче, витерла долонею мокрі очі: мовляв, усе позаду… І життя.
Гоцик залишив жінку наодинці з моторошними думками – ніяк не відступали! – пішов до в’єтнамця Данга погану новину про фальшивий паспорт повідомляти.
