Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– Помер… Три години тому, – сказала медсестра, якій він допомагав ходити за дідами.
– Я сам йому яму на кладовищі викопаю, – спустошено відповів Гоцик.
Спи…
Ілія скнів на верхівці круглої вежі, вмовляв себе настирливо: давай уже, спускайся! Квітів нарвати чи що? Жовта кам’яниста дорога давно проковтнула Гоцика, сонце дедалі відчайдушніше видиралося з моря у небеса, вітер розгулявся, штовхав, а Ілія все тупцював на невеличкому майданчику за двадцять метрів над землею. Підійшов до краю вежі, глянув униз, відсахнувся перелякано, та відчайдушна думка застрягла у голові, як та мотика у круглій башці Ізідориного жадібного тата. «Стрибай!» – пекла.
Заметушився, заспішив широкими кам’яними сходами долу. Хлюпнув у лице холодної води із потічка – не допомогло! Безпорадно покрутився по подвір’ю: хоч би Ізідора ще поспала.
Серце тьохнуло. Пішов у дім. Обережно ступив на рипучі сходи: та тихо ви! Зазирнув до кімнати Ізідори.
Нага Ізідора спала на високих подушках. Тонке покривало сповзло, не ховало принад юного тіла. Підклала долоні під потилицю – з неї Гойя маху малював. Тільки тим і різниться, що на картині великого іспанця кучерява красуня, а Ізідорині довгі коси не знають компромісів – прямі, мов дощ, ллються до пупка.
Ілія завмер, забув про пересторогу. Безсоромно роздивлявся кремово-рожеве в променях вранішнього сонця прекрасне наге тіло. Воно не лякало, не бентежило так фатально, як того дня, коли Ілія вперше побачив Ізідорину наготу. Не викликало неконтрольованої ерекції, не штовхало в той же час накинутися на дівчину. Ні… За ці дні Ілія звик тримати себе в руках: наге тіло належало не йому… Гоцику. Та нині у величезному порожньому домі, що вони й досі не знайшли приводу піднятися на його третій поверх, Ілія й Ізідора лишилися удвох. Ілія вперше поцілував поглядом Ізідорини груди так, ніби тільки він один має те виключне, дароване коханням право.
Запаморочилося. Відступив тихо: спи… Спи. Хай очі розплющаться, тіло відірветься від подушок. Ноги йдуть, руки куйовдять волосся. Усміхайся, пливи і їж той твій улюблений виноград, але… спи! Не питай, де Гоцик, не намагайся приховати гнів і розпач, бо все то сон. Спи… Ні гніву, ні розпачу – безкінечний білий день без ночі, і в ньому тільки двоє: Ізідора… Ілія…
Примарні фантазії заполонили серце – пішов на кухню, сам наче уві сні. Різав гострим ножем червоні стиглі помідори – бачив себе. Й Ізідору. Виколупував зернятка з помаранчевих пузатих перців – бачив себе. Й Ізідору. Кришив білий сир, фіолетову цибулину – бачив себе. Й Ізідору. Вимріяне кохання коливалося у мізках збоченими оргіями. Кинув ніж.
– Матір Божа…
Упав на лаву біля столу, обхопив руками кучеряву голову.
– Матір Божа… Допоможи!
Ізідора прокинулася близько полудня. Ілія чув, як рипнула мостина, як зашуміла вода у душі… Тріпонувся всім тілом: мамо… Гоцик перед очі. Скривився зухвало: «Не сіпайся! Ти мужик, чи як?!»
– Господи! Ти ще…
Ілія прожогом – до плити, турку на вогонь! Каву… Він оце саме каву заварює… Каву будеш?…
– Доброго ранку, Іліє.
На голих плечах Ізідори – краплі води. Обмоталася рушником, босі мокрі ступні лишають сліди на дерев’яних сходах. Пішла кухнею, роззиралася напружено, ніби Гоцик під стіл сховався. Зупинилася біля столу. Відкинула з чола пасмо волосся.
– Каву будеш? – ні в тин, ні в ворота ляпнув Ілія.
– Ні.
Тихо відповіла, майже нечутно. Зсунула брівки, прискіпливо глянула в очі Ілієві. Очі кричали: де він?!
– Чому?… – прохрипів Ілія.
– Дуже… дуже… дуже зголодніла!
Ізідора рвучко розправила плечі, вигнула спину, гордо підняла підборіддя, пішла до Ілії. Зупинилася за крок. Чорними очима Ілії в душу. Кликала і гнала геть, провокувала…
– Добре… Є салат. Грецький. З фетою, – мимрив. – Є яйця. Підсмажити тобі яєчню? Я вмію…
Ізідора примружила очі, обхопила руками-зміями Іліїну шию.
– Нагодуй мене, Іліє… – прошепотіла збуджено.
«Що?! Отут? Прямо зараз?!» – ледь не вмер.
На плиті зашипіло – кава, чорти б її… Кинувся до турки, відставив. Озирнувся – Ізідора вже сиділа за столом. Рушник сповз, оголив ліву грудь. Не зважала. Дивилася крізь шибку вікна в синє море.
– Яєчню… – чи то попросила, чи то наказала безбарвно.
…Яєчня втупилася мертвими жовтими очима у стелю. Укритий снігом білої фети грецький салат пустив сльозу. Кава простигла. Ізідора відсунула таріль, пішла з дому.
– Ізідоро… Ти куди?
– До моря.
– Я з тобою… – наважився.
– Ні.
Вежа. Тільки й залишалася та клята вежа. Ілія шкрябався нагору, констатував розпачливо: боїться висоти. У голові паморочилося. Дуже сумнівні думки огортали в той же час, кликали відірвати ноги від кам’яного майданчика на верхівці. «Пішли! Пішли геть!» – трусився та хапався на камінну огорожу вежі, вдивлявся у синє море – бо тільки звідси й можна було… не загубити Ізідору.
Рушник на березі. Нага Ізідора падає у хвилі, як у забуття, колишеться на них – розкинула руки й ноги, очі в небеса. Ілію охоплює відчайдушне жадання. Матінко Божа! Хай… Хай вона отак і лежить. Не рухається. Він підпливе – сильний, відважний – припаде губами до голої ніжки, обхопить її обома руками та так, аби не потривожити, не змусити відсахнутися, зімкнути руки. І ноги…
Вітер у лице – йолоп, йолоп! Здуває жадання, відкидає до краю вежі.
– Ні!
Ілія поспіхом біжить долу, падає, здирає коліна, завмирає на землі біля вежі.
– Збожеволію… – констатує пригнічено.
Того дня ще тричі підіймався на вежу, бо вже й супу наварив, і підлогу на кухні вимив, щоб блищала, і віднайшов посеред речей, що купував їх у селищі, коли по продукти ходив, стильні смугасті шорти, вліз у них, крутився перед дзеркалом: ніби гарно, футболку не вдяг, залишив голим засмаглий підтягнутий торс, а Ізідора все не поверталася.
Не втерпів. Уздрів її на сірій кам’яній брилі – стирчала з води за кілька метрів від берега, підставляла себе хвилям – бийтеся! А тим у радість – набігали, сердиті, розбивалися білими бризками, обдавали Ізідору солоним феєрверком. Вона ніби не помічала. Сиділа на брилі – гола, нерухома. Очі не в море – уздовж берега, на захід вдалечінь. Туди, де заходило сонце. Де Гоцик…
– Ізідоро! – Ілія безпорадно тупцював на березі, вдивлявся у дівочий силует.
Ізідора повільно повернула до Ілії голову. Підвелася.
– Ізідоро! Благаю… Повертайся! – закричав щосили.
Ізідора усміхнулася зухвало.
– Забери мене! – кинула азартно.
Ілія знітився. Хтозна: може, він боїться не тільки висоти, але й глибини?… Не плавав ніде, крім ванни. Ніколи. Якщо не рахувати екстремального занурення у вкрите льодом озерце…
– Так! Зачекай! Зараз! – закричав, сам себе здивував безмежно. Справді? Зараз і полізе у воду?
Сонце котилося з небес, прозоре синє море потемнішало, тільки на поверхні – м’які рожеві відблиски. Ілія перехрестився подумки, ступив у воду. «Я… не бухгалтер! Не бухгалтер!» – підхльостував себе подумки. Бив ноги об гостре каміння, бовтався у хвилях, та сунув до брили. Дошкрібся, ухопився за край брили, усміхався, як дурний.
– Я… донесу тебе. До берега! – натхненний.
Ізідора розсміялася задьористо.
– Спочатку дожени!
Стрибнула з брили у хвилі, попливла до берега. «Вона… замордує мене. До смерті…» – подумав Ілія. Здивувався. Твердження не викликало розпачу, тільки всеохоплюючу безмежну радість.
Вікна навстіж – від моря прохолода. Ніч перемішує тишу зі стрекотінням цвіркунів, тихим шелестом дерев. Море завмерло. Перша ніч… без Гоцика.
Ізідора врешті вдяглася. Довгий до п’ят бавовняний сарафан – білий, укритий дрібними компромісними квіточками, коливається від кожного кроку.
Ілія безпорадно завмер у плетеному кріслі, спостерігає: Ізідора кружляє просторою вітальнею з каміном, топче коров’ячу шкуру, кинуту біля нього. «Ні! – переконує себе подумки. – Нізащо першим не заговорю про Гоцика. Нема його. Щез. Тільки я… Й Ізідора».