Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
Бах, бах! Бах, бах! І знов — бах, бах! Хтось закричав.
У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, — але стріляв.
Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!
Бах, бах! Бах, бах!..
Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її в мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.
— Чи ви тямите, що робите? — запитала вона.
— Ні, й начхати мені на все! — Я озирнувся навколо. — Чого це у вас так пізно відчинено?
— Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?
— За тиждень о такій порі всі в цьому клятому світі будуть мертві.
— Ви цього певні?
— Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.
— Годі вам стріляти.'
— Ні, не годі! — закричав я. — Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені в борг!
Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла мені рушницю.
— Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! — сказала вона.
Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх — так запітніли в мене окуляри.
— Досить? — тихо спитала ззаду Енні Оуклі.
— Ні! — крикнув я. Потім, уже неголосно: — Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?
— Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.
Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.
Вона послухала й запитала:
— Це ви смієтеся чи плачете?
— А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.
Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені — прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. В глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:
— Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень. — А тоді зникла.
Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.
— І часто з вами таке буває? — спитала Енні Оуклі.
— Ви вже пробачте, — мовив я.
Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала в другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.
— Усе моє життя, — сказала Енні Оуклі, — минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа. Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа — і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?
— Трішечки, — м'яко мовив я.
— Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі і позирає на двері…
Задзвонив телефон. Вона схопила трубку, послухала й сказала:
— Чортівня, та й годі! — Тоді простягла трубку мені. — Це вас.
— Не може бути, — заперечив я. — Ніхто не знає, що я тут.
Проте взяв трубку.
— Що ви там робите в неї? — запитала Констанс Реттіген.
— Нічого. Як ви мене знайшли?
— Хтось подзвонив. Незнайомий голос. Сказав, щоб я остерегла вас, і поклав трубку.
— О боже! — Я враз похолов.
— Забирайтеся звідти, — сказала Констанс. — Мені потрібна допомога. Ваш таємничий приятель завітав і сюди.
— Мій приятель?
Під тиром бухнула океанська хвиля, струснувши кімнату й ліжко.
— Уже дві ночі підряд з'являється внизу на березі. Приходьте наженіть його… О господи!..
— Констанс!..
Запала довга мовчанка, і я чув тільки шум прибою за вікнами Констанс Реттіген. Потім вона якось дивно, безвиразно проказала:
— Він знову тут.
— Не навертайтесь йому на очі!
— Стоїть, негідник, біля самої води, там, де й учора. Стоїть і дивиться на будинок, так наче дожидає мене. Невже він думає, що стара вже зовсім здуріла й побіжить кинеться йому в обійми? О боже…
— Зачиніть вікна, Констанс, повимикайте світло.
— Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я дзвоню в поліцію.
— А ви таки подзвоніть!
— Зник. — Констанс глибоко зітхнула, зводячи дух. — Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.
Вона не поклала трубку. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.
Я теж не поклав трубку на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з'єднувала мене з Констанс Реттіген. Поки зв'язок не роз'єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.
— От і ви, як усі інші. Вже йдете, — промовив голос поруч.
Я обернувся.
Енні Оуклі сиділа на ліжку, вгорнута в укривало, схожа на покинуту морську корову.
— Не кладіть трубку на апарат, — сказав я.
«Поки я не добіжу в кінець пляжу, — додав подумки, — й не врятую людське життя».
— Бо я тупа, — провадила Енні Оуклі. — Ось чому ви йдете від мене. Тупа я.
Мені ледве стало духу пробігти темним берегом до будинку Констанс Реттіген. Усю дорогу уявлявся якийсь жаский мрець, що суне мені назустріч.
— О боже! — захекано мовив я сам до себе. — А що, як я справді з ним зіткнуся? — Тоді закричав чимдуж: — Е-ге-гей!
І стрімголов кинувся далі в непроглядний морок.
— Як добре, це ви! — озвався хтось.
— Ні, Констанс, — відказав я. — Як добре — це ви.
— Що тут аж такого смішного?
— Оце все. — Я поляскав по барвистих подушках навколо себе. — Це ж уже друге ліжко, в якому я сьогодні побував.
— Така радість! — мовила Констанс. — Ви не проти, як я заціджу вам по носі?
— Констанс, у мене ж є Пег. Просто я відчув себе страшенно самотнім. Ви вже кілька днів не озиваєтесь. А Енні запросила мене, щоб я вилив душу, ото й тільки. Я не вмію брехати. В мене все написано на обличчі. Ось погляньте.
Констанс поглянула й засміялася.
— О боже, свіжоспечений яблучний пиріг! Ну гаразд, гаразд. — Вона відкинулась на подушки. — А нагнала я на вас страху оце щойно, еге ж?
— Вам треба було ще раніш, як тільки вибігли, погукати мене.
— Я так зраділа, коли вас побачила, синку. Даруйте, що я вам не дзвонила. Колись я забувала про похорон через кілька годин. Тепер на це потрібно кілька днів.
Вона легенько натисла якусь кнопку. Світло пригасло, і спалахнув промінь шістнадцятиміліметрового проектора. На білій стіні два ковбої заходилися збивати один одного з ніг.
— Як ви можете в такий час дивитися фільми? — дорікнув я.
— Треба ж мені настроїтись на те, щоб добре врізати у вухо містеру Голякові, якщо він з'явиться й завтра вночі.
— Не жартуйте з цим. — Я поглянув крізь скляні двері на безлюдний берег, де тільки білопінні хвилі шуміли серед темряви. — Ви гадаєте, він подзвонив вам, сказав, що я в Енні, а потім прийшов на берег і став отам?
— Ні. Той голос йому начеб не пасував. Мабуть, це двоє різних людей. Господи, я не знаю, але мені здається, що отой на березі, оголений, просто якийсь психопат, ексгібіціоніст — так їх називають, еге? А то чом би йому зразу не вдертися в дім і не згвалтувати стареньку, або вбити, або й те і те? Ні, в дрож мене вганяє другий, той, що дзвонив по телефону.
