Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

—   Ти чого не підійшов до Олі? — запитав Сер­гій Антонович, скориставшись тихим ходом мото­цикла по асфальту.

—   Ми вже бачились.

—   Коли?—зазвучали в його голосі нотки іро­нії. — Вже побили горшки, яких не встигли злі­пити?

—   Та трохи, — признався нехотя, дивуючись йо­го спостережливості.

—   Не переживай, Арсене,— весело підморгнув.— Усе владнається.

Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного — щоб справ­дились його слова.

Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до сво­єї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.

—   Це правда?

Як швидко рознеслась по місту звістка про страш­ну знахідку.

—   Правда, Віро Матвіївно.

—   Що ж то за одна?

—   Поки що невідомо.

        Я здивовано глипнув на Великошича. Його від­повідь мене насторожила. Чи не збирався він вста­новити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної за­чіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.

У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, пере­читав усі свідчення. Поклавши все в планшет, рап­том знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.

—   Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.

—   Якого?

—   А про буду? Забув? — примружився.

—    Вона вдруге її не згадала, а я вирішив... Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, — стримуючи роздратування, відповів.

—   Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, — повернув мені свідчення. — Обо­в'язково. І відразу — мені.

—   Слухаюсь.

—   Ну, не треба офіційності, — поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. — Дратує мене «сприт­ник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового зло­чину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.

—   Чому ж ви мені не скажете?..

—    Потім, Арсене, і не думай про мене погано, — ніби вибачився Великошич. — Наша помилка може обернутися великими неприємностями.

Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, люди­на, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчу­

вав, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсім інше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Вели­кошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «...ні­би на дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тіль­ки виднівся дашок». Отож здалось їй чи приви­ділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який за­був.

З кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і по­клала.

—   Хто?

—   Не знаю, —співчутливо дивилася па мене.

Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.

Розділ двадцять п'ятий

У понеділок я вибрався на блокпост. Їхав неохо­че, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвер­диться ї'і підозра, що я залицяюсь до Ніни. І сміш­но, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмис­не, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, уда­вала ображену й ошукану. Чого вона домага­лась?

На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. На­певне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона ра­дісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.

—   Ви знову до нас?

—   Мати є? — запитав сухо.

—   На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люб­лю пуп'яночки, — щебетала дівчина. — Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама...

—   Поклич матір, — перебив її, не слухаючи про­сторікування.

Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» — біле, а «КПРС» — червоне. Вона мене побачила, але не огляну­лась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.

—   Добрий день, Тетяно Прокопівно, — привітав­ся приязно, пам'ятаючи її лиху долю — безчестя.

Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї було б нелегко Дубовенко вибавити доньку.

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у ко­рито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами го­родини.

—   Дякую вам за екскурсію, — розгортала огір­ки. — В Ніни тільки й мови про неї, — і, трохи зні­тившись, додала: — Інколи цікавиться, чого ви при­ходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забу­ла, ким я працюю, захоплена подорожжю.

—   Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, — за­спокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене.— Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

—   Якась буда... — стенула плечима. — Хіба воно важливе?

—   У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли провод­жала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далечень­ко так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото ко­лись возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства са­ме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче про­довжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, галь­муючи.

—   А, Арсен, — глипнув на мене і відвів значений погляд.

—   У вас неприємності?

—   Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходи­ли в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлоп­чаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Ве­ликошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнато­вич.

—   Я здибав Олю, — порушив Балюк незручне мовчання.— Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівав­ся відвернути мою увагу від себе. Вперше хитру­вав зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромля­чись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

—   Вона нічого не говорила?

—   Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

—   Чого ж йому їхати від них?

—    Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю... А ти хіба не чув?

—    Оце вперше од вас, — і в мене майнула дум­ка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, ко­ли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, зна­ючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна при­ключка — Ніна.

—    Я сьогодні прийду допоможу, — пообіцяв Ба­люк. — Без Василя перекриття затягнеться, а ба­рометр показує на дощ.

—   Коли ж він їде?

—   Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чар­ки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, сті­льки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забува­тиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала пап­ка з матеріалами всесоюзного розшуку.