Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Фотографи, кажеш? Папараці? А камера де, чорт забирай?
Я не розгубився і хутко дістав з нагрудної кишені свою чорну кулькову ручку.
— Во!
— Ти, певно, при народженні сильно голівкою вдарився, синку, — фиркнув мексиканець, презирливо відкопиливши нижню губу. — Це ж звичайнісінька ручка!
— Діду, без образ, але ви, схоже, геть не крокуєте в ногу з прогресом! Це найновіша розробка Пентагону! — заторохтів я. — Це супер-нано-цифрокамера з вбудованим супутниковим зв’язком і можливістю генерації тривимірних зображень.
— Правда?
— Ага…
— Ану покажи.
Беніто прийняв з моїх руку кулькову ручку і покрутив у руках, уважно роздивляючись. Через хвилину, багатозначно похитавши головою і прицмокнувши язиком, він з великою неохотою простягнув її назад.
— Хороша штука.
— Не те слово. Ну то як, діду? Летимо?
Беніто мовчав, все так же відкопиливши нижню губу й висолопивши кінчик побурілого від тютюну язика. Його погляд осклів, зіниці затяглись якимось туманом, через що очі сильно нагадували очі ящірки. Здавалося, що старий мексиканець провалився у спогади і у цей момент витає десь далеко від цього місця.
Так тривало зо дві хвилини…
— Діду?.. — тихенько окликнув я, починаючи помітно нервувати.
— Наркоман якийсь чи шо… — тихо мугикнув Тьомик за моєю спиною.
Старигань ніяк не зреагував, хоча в темно-агатові очі знову повернувся усвідомлений вираз. Він ще довго мовчав, переводячи погляд то на мене, то на Тьомика, то на супер-нано- цифрокамеру, яка стирчала з моєї кишені, звабливо вилискуючи на сонці. Потім старий зітхнув і заговорив.
— Я, вашу маму, не люблю фотографів, — прохрипів він, вчепившись у мене напруженим поглядом.
«А хай тобі! Чортів старий пердун!» — подумав я.
— Діду, ми хороші фотографи. Ми геть не такі, як інші, — прожогом залопотів я, раз по раз зиркаючи через плече назад, самим тім’ячком відчуваючи, що сюди от-от примчить «власник» оахакської електростанції (слід очікувати, трохи не в настрої) і пустить нас на корм рибкам. — І нам конче треба летіти.
Старий поклав одну руку на крило, іншу впер собі в пояс і довго роздивлявся нас із Тьомиком.
— Добре, — врешті мугикнув людиноподібний примат, — 150 баксів з кожного.
У мене відлягло від серця. Я навіть не збирався торгуватись.
— О’кей!
— Приходьте завтра зранку, — продовжив старий, — чим раніше припретеся, тим краще долетимо.
— Що значить «завтра зранку»?!! — йойкнув я.
— Що значить «краще долетимо»? — перебив мене Тьомик.
— Краще — значить краще. Ближче до обіду скелі сильно прогріваються сонцем, і вгору від них здіймаються неспокійні потоки теплого повітря. Трясе й теліпає тоді так, що можна заворот кишок заробити. Приходьте на світанні, зразу й полетимо.
— Але нам це не підходить! — ледь не завищав я.
— Ну, як не підходить — то, значить, не приходьте, — без тіні жалю розвів руками Беніто.
Мені схотілося поколошматити старого нахабу. Отак-от взяти і гепнути чимось по довбешці. Якби я вмів літати, то, мабуть, так і зробив, а потім сів би і полетів на літаку сам. Але я стримав себе і вирішив діяти хитрістю.
— В кінці польоту я подарую вам мою супер-нано- цифрокамеру, — заворкотав я скрадливим голосом і підморгнув старому.
Беніто зімітував погордливу гримасу, відвернув носа і високо задер прямокутне підборіддя, усім своїм виглядом афішуючи, що він вище від оттаких-от підлабузницьких пропозицій і взагалі увесь отой hi-tech від Пентагону його не цікавить. Однак очі видавали старого. Попри високо задертий ніс його хтиві очиська самохіть косилися на «супер-нано-цифрокамеру», палаючи жадібним вогнем.
— Дивіться, — я покрутив ручкою в руках. Чорний корпус сипонув блискітками під сонячними променями. — Такого точно ні в кого немає. В усій Оахаці.
Останній аргумент, схоже, подіяв, і мексиканець зламався.
— Багаж якийсь маєте? — все ще удаючи невдоволення, спитав Беніто.
— Два рюкзаки — оце все, що з нами.
— Гроші вперед, і можете займати місця.
Я поспішив розрахуватися, поки авіатаксист не передумав, і ми полізли до салону. Зненацька Тьомик загукав:
— Що за фігня? Тут ціла гора дощок прямо посеред салону! На всіх кріслах.
— Діду, мій компаньйон каже, що там якісь дровиняки на сидіннях!
— Це для моєї mam на дачу завезти. Якщо щось не подобається, то вилазьте зразу к чортам. Ото не мав я більше клопоту, як для якихось біломордих папараці ще салон прибирати!
— Та ні, діду, спокійно. То я так, спитав… Все о’кей, ми летимо.
Беніто шустро змотався до ангару, притяг звідти відро з якоюсь темною рідиною і залив її через шланг у літак. Затим, натягнувши на голову кумедного шолома, почав розкручувати пропелера. Двигун харчав, трусився, плювався мастилом на лобове скло, але вперто не хотів заводитися.
Хвилин за п’ять, а може, й менше, пропелер нарешті розкрутився, ледь не розрубавши Беніто навпіл. Дідок, на щастя, вчасно відскочив.
— Ого! Це ж треба, лише за тридцять восьмим разом! — зраділо закричав старий і вперше за весь час усміхнувся, виставивши на показ побурілі зуби. — Вам пощастило, біломордики! Минулого тижня дев’яносто три рази прокручував, поки він завівся, а потім ще разів з десять у повітрі перед посадкою.
— Як, у повітрі?! — перелякався я.
— Та отак — прямо з кабіни, шваброю.
Я глянув перед себе. Дійсно, за кріслом пілота лежала швабра. На її кінці виднілися зарубки, схоже, сліди від ударів пропелера, коли він уже розкрутився. Я подумав, як все-таки добре, що Тьомик не розуміє іспанської…
Літачок плавно посунувся вперед, наче жниварка, косячи траву перед собою. Злітна смуга представляла собою відносно рівну ґрунтову ділянку, розчищену від трави. Здаля її геть не було видно.
Уже перед самою злітною смугою Беніто раптом загальмував, почухав потилицю і пригальмував пропелера.
— Що таке?! — верескнув я.
— Вас не закачує? — зненацька спитав дідок, кумедно вигнувши праву брову.
— Ні!
— Точно?
— Точно!!!
— Дивіться мені. Бо я не люблю фотографів…
Тьомик хотів щось бовкнути, але я міцно стиснув під сидінням його руку, мовляв, мовчи. Нам треба будь-що вилетіти з Оахаки.
— Нас не закачує, злітайте швидше!
— Так всі кажуть, що не закачує, а потім…
При цих словах Беніто знову піддав газу, впустивши в кабіну порцію чорного диму, і почав розказувати свою історію.
— У мого батька було п’ятеро дітей: Марія, Хуан, Кончіта, Маркантоніо і я. Маркантоніо був найстарший, ну, а я, значить, — наймолодший.
— Злітайте! — сердито прокричав я.
Беніто спочатку вдав, що не почув мене, але за мить втопив важіль газу до упору, розвернув носа вздовж злітної смуги і відпустив гальма.
— У ті часи, коли народився Маркантоніо, Мексика була зовсім не та, що зараз…
Літак бурхливо трясло й шарпало на вибоїнах ґрунтової злітної смуги. Гул мотора в рівних пропорціях змішувався з громовим бряжчанням розхитаних шасі та крил, які теліпались так, що, здавалося, от-от відваляться. В цю вогняно-металеву симфонію органічно впліталося страхітливе потріскування фюзеляжу, який плющився і вигинався, наче корпус підводного човна на критичних глибинах. Гуркіт стояв такий, що тільки секунд через двадцять я помітив (причому саме помітив, а не почув), що мій напарник скімлить від страху і намагається вистрибнути з літака, поки той ще не відірвався від землі.
Я силоміць втиснув Тьомика у крісло, а сам пристебнувся двома пасами безпеки. Навхрест.
Літак і далі набирав швидкість, розхитуючись з боку на бік. Старий пілот продовжив розказувати, перекрикуючи рев мотора.
— …не було доріг, аеродромів, електрики. На всю Оахаку був тільки один єдиний триповерховий будинок, та і той — бордель. Люди жили за своїми власними законами, заробляючи на життя важкою працею у полі. І що головне — всі рівні між собою. Звісно, був алькальд або, як це по-вашому, староста, були й бандити, але все було по честі, ніхто нікому не заважав…
