Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Він потягнув вірьовку так, що Ольвія впала і захрипіла, і, доки вона силкувалася розтягти на шиї аркан, він підбіг до неї і вправно обмотав її кількома витками вірьовки. І тоді сів біля неї і посміхаючись дивився, а що ж він щойно спіймав.
— А здорово я тебе підманув, правда? — сміявся він, блискаючи зубами. — Воно б і так ти од мене не втекла, але довелося б попобігати за тобою по такій спеці. А так — сама підійшла.
Він придивився до неї пильніше і свиснув:
— Ф'ю-уть!.. Та ти не сколотка, хоч і вбрана по-нашому. Хто ти? Де ж ти взялась у наших краях, га? Тут такі, як ти, не водяться. По Великій ріці припливла, чи що?
Ольвія була зла на себе, що так глупо пішла до нього, як він манив її пальцем, і мовчала, позиркуючи на веселого, дотепного скіфа. Був він низькорослий, рудий, аж вогнистий, увесь у ластовинні, як дівка навесні, з ріденькою рудою борідкою, що смішно кучерявилась, з одним вухом. Замість іншого виднілись якісь недогризки. Але судячи з голих ліктів, що стирчали з його драної куртки, та з відсутності башлика, вона зрозуміла, що він із бідняків. Можливо, пастух. Ось тільки веселий не в міру, підморгує, шкірить зуби, хахакає…
— Ти завжди такий… веселий чи тільки тоді, як жінок ловиш? — запитала вона з дивним для неї самої спокоєм.
— Завжди, завжди, — рябе, в ластовинні його обличчя так і розпливлося в посмішці. — У мене немає нічого, крім цього аркана, ось тому я і веселий такий. А жінок я ловлю рідко, тебе першою спіймав. Але я дуже радий, що тебе спіймав.
— А я — ні. Зараз же мене відпусти!
— Як це — відпусти? — Рудько (так його подумки охрестила Ольвія) аж схопився на ноги з подиву, і рябе його обличчя у ластовинні потемніло. — Я тебе спіймав, бо ти нічия і блукала у наших краях. І тому ти моя. І дитина твоя теж моєю буде. А ти — відпусти. Ха! Найшла дурного! Я відпущу, тебе інший зловить, бо нічиї жінки всім подобаються.
— Я не нічия, — ображено відрізала Ольвія.
— У мене жінки немає, то будеш мені за жінку! — весело вигукнув він. — Я давно мріяв придбати жінку, але не було за що її купити. А ти — нічия, я тебе спіймав, тому ти моя і будеш моєю жінкою.
— Але в мене є чоловік.
— Ха!.. Другий не завадить.
— Рудий та поганий, та в ластовинні, та ще й без вуха, — заклинила Ольвія. — Не піду я за такого!
Але рудько не образився.
— Чоловік жінці потрібен не заради вуха, — шкірив він зуби. — А вухо… вухо мені хазяйський жеребець одгриз. Ох і лютий же він! Ми його так і звемо: Лютий!
– І багато в твого хазяїна жеребців? — для чогось поцікавилась Ольвія.
— Один, — одказав він, — і три молоді лошаки. Але кобил має аж сім. Багатий він.
— Не бачив ти ще багатих скіфів!
— Еге, я чув, що багаті живуть там, унизу, — махнув він рукою на південь. — У них буцімто стільки табунів, що й степу не видно. А в саїв, царських скіфів, ще більші табуни. Наш хазяїн їм данину возить щоліта, то бачив їхні табуни.
— Ну, побалакали, і досить, — сказала Ольвія. — Я пішла.
— Куди? — здивувався він, і Ольвія побачила, що очі в нього голубі.
— Своєю дорогою, — одказала вона.
— Тю-тю-тю! Ти нічия, тебе я спіймав, а вона — піду! Ха! Ти підеш туди, куди я захочу. Іди до нашого табору, гарна чужачка, вбрана по-скіфському. І не здумай тікати, бо я пастух, бігаю швидко. Та й аркан у мене в руках, ураз накину на шию. Не таких лошиць вкоськував, а з тобою вже якось упораюсь.
Ольвія йшла толокою і гадала, як їй поставитись до того, що трапилось. І що це — рабство? Чи рудий пастух жартує? Адже в нього такі добрі голубі очі і таке смішне рябе обличчя у ластовинні… Хіба цей бідняк здатний на зло?
А рудий пастух ішов позад неї і сам із собою вголос гомонів:
— Я — Спаніф, бідний скіф, у мене немає навіть башлика на голові. І наконечники моїх стріл кам'яні. І жінки у мене немає, бо хто із сколоток піде за пастуха, який не обзавівся ні кибиткою, ні юртою, ні табуном?.. А чужачка піде за мене, бо вона нічия, і я її спіймав. І тому вона моя. І гарна яка, ні в кого, навіть у багатих хазяїв, немає таких гарних жінок.
— А мене, рудий скіфе, та ще й одновухий, ти запитав, чи хочу я бути твоєю жоною, чи ні? — не обертаючись, запитала Ольвія. — Я за таких незугарних заміж іти не збираюся!
— Незугарний, так зате ж веселий! І тобі буде зі мною весело.
— Авжеж, насміюся.
— Смійся, а мені все одно в таборі Гануса всі будуть заздрити. Ах, вигукнуть жінки, Спаніф не має ні кибитки, ні юрти, ні коня, а таку жінку собі добув! Ай, Спаніф, скажуть, як йому повезло! Навіть хазяїн, багатий Ганус, не має такої красуні, а бідний Спаніф має!
Він гомонів і гомонів сам із собою, але Ольвія більше його не слухала, а йшла і думала: що їй робити і як спекатися цього надто веселого рудого скіфа?
Але тільки поминули толоку і виткнулися із-за старих верб, як навстріч вибігли собаки і здійняли гавкіт. Спаніф, ляскаючи батогом, відігнав псів. Під горою стояло з десяток юрт — благеньких, сяк-так поприкриваних шматками повсті, деякі світили ребрами. Трохи осторонь на підвищенні стояло чимале шатро, біля якого на сонці просушувались барвисті килими, а за шатром стояла повозка. Біля юрт бігали діти, порались жінки, але тільки загавкали собаки, як жінки, випроставшись, поприкладали долоні дашками до очей і дивилися на толоку: а кого це веде до табору пастух?
— А подивіться-но, жіночки, яку гарну чужачку з дитинчам я оце упіймав! — ще не доходячи до табору, загукав Спаніф і на радощах гучно ляскав батогом. — Вона нічия, від Великої ріки йшла, то я і спіймав її собі.
Жінки мовчки дивилися на чужачку.
Ольвія в свою чергу дивилася на них. Були вони дебелі, смагляві, зодягнені у плаття, хто в рясних спідницях чи й шароварах, але босі. У деяких закачані рукава і холоші шароварів. Молодші простоволосі чи в хустинах, і лише старіш мали на головах або ж башлики, як в Ольвії, або ж високі клобуки, з-під яких на спини їм спадали покривала. У молодших волосся зібране в тугі вузли на потилицях.
В тиші, що запанувала у таборі, гавкнув якийсь собака і відразу ж вмовкл, й собі витріщившись на чужачку. Діти поховалися за широкі материні спідниці й визирали звідти злякано.
Ольвія зробила кілька кроків і спинилась розгублено.
– Іди, іди, красуне, — підштовхував її у спину пастух. — Хай усі подивляться, яку жінку роздобув собі Спаніф. Бо вони думають, що Спаніф тільки те й уміє робити, що пасти хазяйських коней та волів.
Тоді жінки, скинувшись, загомоніли, залементували усі разом:
— Ай-ай!.. І справді молода й гарна!
— По-нашому вбрана, а — чужачка.
– І де ж ти її спіймав, пастуше?
— Од Великої ріки йшла до Малої, — розказував Спаніф, радіючи, що хоч раз у житті опинився він у центрі уваги всього табору. — А де взялася — не знаю. І знати не хочу, бо вона тепер моя.
— Спа-аніф… — сміялись жінки, — куди ж ти поведеш свою жону, як у тебе ні кибитки, ні юрти, ні бодай куреня свого немає?
— У Гануса кибитку випрошу, — дещо по-дурнуватому шкірив зуби пастух. — Женюсь, скажу йому, подаруй, Ганусе, молодому кибитку.
— Ха-ха-ха!! — дзвінко і лунко реготали жінки, блискаючи білками чорних очей. — Може, ти у нього ще й коня попросиш? А лозину для цьвохкання вже, мабуть, сам у березі виламаєш.
Осмілівши, діти повиходили з-за спідниць матерів і оточили чужачку, роздивляючись її з усіх боків. Собаки повсідалися між дітьми, ловлячи мух, клацали щелепами і теж дивилися на чужу жінку.
До Ольвії, війнувши рясною спідницею, широко ступаючи засмаглими ногами з міцними литками, підійшла гладка молодиця у вигорілій на сонці кофтинці, міцна, широкоплеча, грудаста, вона взялася руками в боки і, блискаючи чорними насмішкуватими очима, розглядала Ольвію з безцеремонною простотою. Була вона простоволоса, чорне, аж лискуче її волосся заплетене в товсту косу, в однім вусі блищала мідна серга, а на засмаглій шиї подзвонювало дрібненьке скляне намистечко.
— Чия ж хоч ти? — спитала мовби співчутливо. — Одна-однісінька, та ще й з дитиною.
