Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Ольвія мовчала, притискаючи до грудей Лікту.
— Оце спіймав собі Спаніф німу жінку, — блиснула широкими білими зубами чорнява молодиця і від сміху аж заколихала грудьми.
— Не німа я, — хрипло озвалась Ольвія. — Додому повертаюсь, до моря.
— Ой леле!.. — захитали головами жінки і, блискаючи білками очей, переглянулись між собою. — Та де ж те море? У нас тут тільки степи. Степи і степи.
— Я чув, що море — там! — Спаніф ляснув батогом на південь, і від того ляскоту посхоплювались собаки. — Кажуть, до моря далеко-далеко. Якщо по Великій річці попливеш, то буцімто можна й до моря втрапити.
— А що воно таке… море? — загомоніли степовички.
— Море?.. — знизала Ольвія плечима, бо ніколи не задумувалась над тим, а що ж таке море… — Ну… море… Вода. Багато води.
— А нащо скіфам багато води? — здивувалися жінки. — І худобу, мабуть, тамтешнім жінкам ніде пасти?
— Біля моря живуть не скіфи, а греки.
— Все бреше ця чужачка! — вигукнула стара сива скіф'янка із гачкуватим носом, що нависав над її верхньою губою. — У всьому білому світі живуть тільки скіфи. Відколи я живу у цих степах, а крім скіфів, ще не бачила нікого.
— А я, коли жила біля моря, то бачила людей різних племен, — зітхнула Ольвія і подивилась на мале дитинча, що стояло перед нею і гризло якийсь коржик. І ковтнула слину. Це завбачила молодиця і сплеснула руками.
— Людоньки, та вона ж голодна. Треба нагодувати мандрівницю, а ми — гала-бала! Ще й дитина у неї.
Жінки метнулися до своїх юрт, винесли Ольвії половинку коржа, шмат сиру і кухоль кумису.
— Спасибі, добрі люди. — Ольвія з'їла корж, запиваючи його кумисом, і аж захмеліла від напою, а з сиру, пожувавши, зліпила кульку і сунула Лікті в рот. Дочка кричала, викидала сир.
Дебела чорнява молодиця, котра першою підійшла до неї, вражено похитала головою, зробила крок до Ольвії і зненацька шаснула рукою їй за пазуху, помацала грудь…
Ольвія вдарила жінку по руці.
— Не бійся, не заберу твої порожні груди, — блиснула зубами чорноока молодиця. — Свої маю, — і показала Ольвії білі, переповнені молоком груди. — У мене в юрті спить таке дитинча, як у тебе, а молока й для трьох вистачає. Давай свою малу, не бійся, я не скажена.
Вона доброзичливо дивилася на Ольвію веселими чорними очима і була така спокійна і впевнена у собі, що Ольвія відчула себе біля неї в затишку і віддала їй Лікту. Молодиця, взявши Лікту, заусміхалась їй у личко, зацокала язиком, потім однією рукою витягла грудь і сунула малій до рота рожевий набухлий сосок, з якого аж сочилося молоко. Лікта затряслась, схопила беззубими яснами сосок і, сопучи, жадібно смоктала, аж стогнучи від задоволення…
— Як п'явочка присмокталась, — вигукнула чорнява молодиця. — Таке мале, а як вчепилося!..
Скіф'янка годувала дитину і посміхалась до неї, чи не вперше за останні дні посміхнулась і Ольвія.
— Гарне у тебе дитинча. Батько у неї, мабуть, скіф?
— Ага, Тапур.
— Не чула про такого. Він родом із яких скіфів?
– Із саїв.
Пастух Спаніф, що було всівся на траву, відразу ж схопився і з подивом витріщився на жінку, яку він спіймав.
– Із са-аїв? — протягнув він недовірливо. — Із царських скіфів?
— Ага…
— Ф'юу-уть!.. — свиснув він. — А як же ти, жінка самого сая, опинилася у наших краях? Звідси до землі саїв далеченько.
— Довго розказувати, — зітхнула Ольвія.
— Еге-ге-ге… Он воно що… — дивувався Спаніф. — А я живого сая і в очі ще не бачив. Простих скіфів бачив, а царських саїв не доводилося. Кажуть, вони всі у золоті, а табуни у них такі, що й степам тісно стає. І твій чоловік із саїв теж багатий?
Ольвія нічого не встигла відповісти, бо з-за верб виїхав на коні товстий скіф у повстяній куртці, що аж тріщала на його гладкому тілі, в башлику із блискучим шишаком, у червоних шароварах, холоші яких були заправлені у м'які сап'янці.
— Хазяїн… хазяїн.
Жінки враз вмовкни, дехто позадкував до своїх юрт і зайнявся перерваною роботою. Товстий скіф під'їхав до Ольвії і маленькими очицями, що аж запливли од жиру на його мизатім, червонощокім обличчі, якусь мить здивовано обмацував її з ніг до голови, потім заплямкав червоними товстими губами, заворушив рудою і рідкою борідкою, наче щось пережовував.
— Гарна… Хто така і де взялася у моєму таборі?
— Нічия, — одказав Спаніф. — Я спіймав її біля Малої річки, а йшла вона од Великої ріки з дитинчам на грудях. А ще каже, що її чоловік родом із…
— Мене не цікавить, хто її чоловік! — перебив пастуха товстий скіф і повернувся до Ольвії: — Хто така?
— Ольвія…
— Ольвія?.. — повторив він і заплямкав губами. — Не чув про таку.
— Хазяїне, — ступив до нього Спаніф. — Я бідний пастух, ні кибитки не маю, ні коня, ні юрти, ні башлика на голові. Вільна сколотка за такого бідняка, як я, не піде, то я думаю взяти чужачку собі в жінки. Я її спіймав, а тому вона моя по закону степу. Як дозволиш, я збудую курінь у твоєму таборі і буду з жоною жити.
— А хто ж буде пасти мій табун?
– І табун твій пастиму.
Товстун знову заплямкав, пожував щось губами і скривився, наче те, що він щойно жував, виявилося кислим.
— Гарна жінка для такого злидня, як ти, Спаніф, надто щедрий дар. Наконечники твоїх стріл кам'яні, а ти хочеш мати жінку кращу за того, у кого наконечники стріл бронзові. Та й сам ти без роду і племені. Ти у степах ніхто, щоб мати у себе таку кралю.
— Та я…
— Цить, коли з тобою хазяїн говорить, — перебив пастуха товстун. — Я багатий, я «восьминогий», бо в мене є два воли для запрягання у повозку, наконечники моїх стріл бронзові, я маю кибитки і шатро. У мене сім кобил і жеребець, не рахуючи лошат. А ще корови та вівці є. А тому по закону степів тільки мені підійде така жінка. Ти подаруєш її мені, а я тебе не забуду. Я тобі подарую лоша. Те лоша виросте, і матимеш, Спаніф, свого коня.
— Я матиму свого коня? — аж підстрибнув на радощах пастух. — О хазяїне, спасибі тобі за щедрість. Я візьму те лоша, що із зірочкою на лобі.
— Бери, але лоша більше важить, аніж твій дарунок. Будеш мені ще двоє літ пасти табун.
І повернувся до Ольвії:
— Ей, ти! Я — багатий скіф, і ти будеш моєю. Наконечники моїх стріл бронзові, я маю панцир із бронзовою лускою. Мене всі знають у долині Малої річки. Радій, чужачко, ти станеш жоною самого Гануса, якого дуже шанує ще багатший скіф Савл, котрий кочує отам за горою.
— Я додому йду, — сказала Ольвія. — І не хочу бути жоною бодай і найбагатшого біля Малої річки скіфа.
— Додому ти не підеш, бо тебе подарував мені Спаніф. І дім твій буде отам, — показав він на велике шатро. — Ей, Саніто! — крикнув він, і до нього підійшла стара сива скіф'янка із гачковидним носом. — Ану, відведи цю білолицю в моє шатро. І стережи її, бо як утече, вижену тебе у степ! А ти, — повернувся він до Ольвії, — як будеш тікати, то виколю тобі очі. Тоді вже не втечеш!..
Чорнява молодиця, котра годувала Ольвіїну дочку, насмішкувато глянула на товстуна.
— Гляди, Ганусе, бо чужачки чоловік був із саїв.
— Що-що?.. — швидко перепитав Ганус, хапаючи ротом повітря. — Що ти мелеш? Та чи ти хоч знаєш, що саї — найславетніші царські скіфи, які є владиками над усіма племенами у цих степах?
— От у неї чоловік і є із владик. — І молодиця віддала Ольвії дитину. — Бери тихенько, насмокталась і заснула. Тільки сопе…
— Чого ж ви мені зразу не сказали, чия це пташка? — накинувся на жінок Ганус. — Звичайно, тільки у саїв можуть бути такі гарні жінки… Ей, ти, карга! — крикнув він до старої скіф'янки із гачковидним носом. — Ти чого хапаєш чужачку, як якусь рабиню? Вона моя гостя, і запроси її до шатра поштиво. І нагодуй її м'ясом та кумису налий. А сама, гляди, не їж і не пий. Знаю тебе…
Тієї ночі Ольвія спала спокійно, бо, крім неї і старої скіф'янки, у шатрі нікого не було. Стара скіф'янка догоджала їй, як могла, а спати вклалася біля входу.
— Я твій вірний пес, жона самого сая, — шамкотіла вона беззубим ротом. — І тут тебе ніхто й пальцем не зачепить. Та й хазяїн тебе боїться, як узнав, чия ти. Тепер він думає, що з тобою робити і як тебе спекатись, щоб не накликати, бува, на себе гнів всемогутніх саїв!
