Чорний іній - Строкань Валентин (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Ідіть відпочиньте, обер-лейтенанте. Хуртовина дає нам таку нагоду.
«А я мушу вирішувати. Доля не дає вибору. Рішення... Єдино можливе і, отже, правильне. Єдине? Навіщо дурити себе? Є ще одне, яке справжній солдат завжди мусить тримати в голові. Обірвати власне життя. Чи то з допомогою ампули, чи — власної кулі або ж кулі ворога — це не так уже й важливо».
«Так, свідків того, що тут відбуватиметься найближчим часом, не буде. А «Фленсбург»? Вони вже йдуть сюди. Чи встигнуть? Садист Айхлер, напевно, уже замовив мені місце на тому світі... — Він уявив собі зловтішне торжество своїх «доброзичливців», фальшиву скорботу на їхніх обличчях, бухгалтерську байдужість паперових «щурів» з партійної канцелярії, що закривають його справу і передають її до «саркофагу», — так їхнім жаргоном зветься архів, — і відчув у собі хвилю шаленого протесту. — Ні, я не дам їм такого задоволення!»
57
Всі мовчали. Рухатися не хотілося. Джафар перев'язував Назарова, якому куля влучила у стегно й застрягла в м'якоті. Виймати її поки що не зважилися.
— Трохи праворуч і вище, і грала б інша музика, — похмуро мовив Назаров. — Ледь усе чоловіче не відстрелив, гад. Дотягнутися б зараз до нього, я б за такі штуки...
Німець, отримавши кулю від своїх (куля пробила передпліччя), враз знітився, втратив пиху і перетворився на звичайну людину, що страждає від болю. В очах з'явився запобігливий полиск. Сиротін перев'язав його і зауважив, що фріц цілком боєздатний і на спуск натискати може.
Самому Сиротіну автоматною чергою перерубало лижну палицю. Ото прошерстив фашист!
«Ні, нам з ними на цьому острові не розминутися, — подумав Щербо, кожною кісточкою відчуваючи, як розпливається тілом ломота від тепла... — Розворушитися! І хлопців розворушити. Хомич правильно зорієнтувався. Передусім треба скористатися перевагами нашого теперішнього становища, а про недоліки ще буде час поміркувати. Хуртовина тільки починається».
— Чого затужили, ледарі? Сама доля потурбувалася, щоб ми повечеряли й відпочили. Давай, старшино, по банці кожному. Економити не будемо, нам тут недовго нидіти. Хоча, — Щербо прислухався до завивання вітру, — годин на вісім хуртовина затягнеться. Вечеряти і спати. Чергувати по годині. Перший — Гаральд, — закінчив він і взяв із рук старшини відкриту банку яловичини.
Прокинувся раптово, і тіло одразу відгукнулося пружною готовністю до праці. Відпочило тіло... «Котра година?» Погляд був ясний, і він ще раз здивувався своїй бадьорості: «Як у молодості... Зараз друга, отже, я спав рівно шість годин...» Прислухався. Скиглення вітру ледве долинало з-за щільно прикритих віконницями бійниць. «Шабаш відьом триває. Чи довго ще? Якби знаття...»
У завивання вітру зненацька вплелися нові звуки. Він не одразу збагнув, що це. Але шум виразно долинав з правого кутка, де поряд з брезентовим рулоном приткнувся пофарбований у біле металевий ящик. Це ожила німецька радіостанція. У запалі сутички з ворогами хтось звалив її з лави на підлогу. Трохи осторонь валялася відкинута кришка.
До напруженого слуху Щерба донеслися невиразні слова. Випередивши Ткачука, кинувся до навушників.
«Айсблуме»-перший, я — другий, я — другий. Викликаю «Айсблуме»-один», — одноманітно бубонів радист. «Метеостанція силкується зв'язатися з базовим об'єктом», — здогадався Щербо. Його охопило хвилювання, причини якого він і сам не зміг би пояснити. Голос, що ледве пробивався крізь шум ефіру, був далеким, наче передачу вели не за три кілометри звідси, а щонайменше з материка, той голос часто зникав, немов знесилений боротьбою з ворожим простором. «Айсблуме»-перший, «Айсблуме»-перший! Я — другий. Чуєш мене? Викликаю «Айсблуме»-один... Доповідаю, що о двадцять третій сорок нам здалися п'ятеро червоних. Хуртовина загнала їх до нас. Іх п'ятеро. Повторюю: здалися п'ятеро червоних. «Айсблуме»-один, я — другий... Повідомляю: Штоттель та Грабовскі щасливо дісталися станції, технічну документацію збережено цілком. Повторюю: Штоттель і Грабовскі дійшли нормально. «Папери» у нас... Перший, перший, я — «Айсблуме»-два, чуєш мене?»
Щербо задумливо зняв навушники. Нічого собі... Півхвилини — і купа запитань. Але! Але головний висновок з почутого: якщо радіохвилі пробилися — хуртовині невдовзі кінець. Ось і підказка!
— Сурми підйом, Сергію!
«Дме десь метрів п'ятнадцять на секунду, терпіти можна...»
— Всім приготуватися!
— Ну, от і гарнесенько. Бо я вже злякався, що ще й снідати доведеться, — сказав Назаров, але одразу ж застогнав від болю і додав кілька міцних словосполучень.
За кілька хвилин всі були готові. Щербо зупинився перед шеренгою, вдивляючись у лиця. Помовчав. Потім сказав:
— Виходимо зараз, у хуртовину. Вона закінчиться дуже скоро. Йдемо тихо, без артпідготовки. У спільній зв'язці. Німця беремо з собою. Сиротін, Жоро, відповідаєш за нього... Рухатися чітко один за одним. Спиною до вітру не повертатися, щоб не втратити напрямок. Першим іду я. На підході до об'єкта працювати парами, автономно. Висхідний рубіж кожен знає.
Він подивився на Назарова.
— Доведеться тобі, Олексію, потерпіти. Старшина допоможе. Півгодини протримаєшся, а далі...
— А далі, Батю, штабелями німця складатимемо.
58
Слабкий голос ледве пробивався крізь хуртовину. Гревер стомлено відкинувся на бильце.
— Прийнято. Спитайте, якого біса він вилазить в ефір відкритим текстом. Скажіть, що, тільки-но дозволять обставини, я особисто допитаю червоних.
«Цього разу без Айхлера», — промайнула зловтішна думка.
— Стосовно «близнюків» — він сам закодував герметичні шкіряні баули «близнюками», — Шоттель має всі необхідні інструкції. Чекати, пильнувати! Все.
«Не подобається мені все це, — подумав він, виходячи з кабінету. — Якби ж то червоних було лише п'ятеро...»
Він не спав уже другу ніч, і зараз це давалося взнаки тягарем в голові й у всьому тілі. Він силкувався збагнути, що ж саме не сподобалося йому в повідомленні з метеостанції. І дійшов висновку: головне, що викликає сумнів, — як ворог устиг у цій коловерті, у «білій імлі» дістатися метеостанції за три кілометри звідси?
«Заблукали, знесилились, здуріли від страхіть білої фантасмагорії? Нічого подібного бути не могло! Навіть якщо вони справді приблукали до метеостанції, що майже неймовірно, то вже не здалися б нізащо. Надто вп'ятьох. Адже добу тому вони атакували її втрьох! Ця група просувалася від поста, отже, й повернутися вона мала б туди само. Ті, хто вцілів після мого вогневого натиску, — він подумки всміхнувся. — Логічно. Вони ж не божевільні, щоб вештатися льодовиком у «білій імлі». Тоді які ж червоні на метеостанції? Скільки їх узагалі? Який розклад сил? Патрульна група на баркасі зникла, вірогідно, винищена. Чотири чоловіки. Кампф-група Айхлера-Рана щезла. Теж четверо. Айхлера я розстріляв особисто, — зловтіха знову ворухнулася всередині. — Троє, що стережуть каньйон, судячи з того, що Айхлер і двоє червоних, котрі супроводжували його, з'явилися саме звідти, вочевидь, теж загинули. П'ятьох застрелили під час атаки троє пришелепкуватих сміливців. Двох убито, коли ворог намагався проникнути на горище радіостанції. Прокляті азіати!.. Тепер пост. Дві зміни плюс розвідний Боттлінгер — дев'ять чоловік! Лейтенант Фелікс Тума... Скільки назбиралося? Двадцять вісім чоловік! І це за дві доби! А ще — втрати, коли захоплювали британців... Нарти, які я послав на дим, — ще троє. Хоча доля цих поки невідома. А їхні втрати? Один полонений, четверо вбитих, та й то — одного ми так і не знайшли. Непогано вони поскубали нас, непогано. Охоронне відділення на метеостанції, а тут залишився майже сам техперсонал, дві дюжини чоловік. Хто міг ще позавчора передбачити, що справи повернуться таким чином? Хто, панове стратеги? Ні в кого з вас не засвербіло в сідниці, ні в кого не запітнів монокль?! Підлота! І телефон не працює, вони встигли перерізати лінію... Підлота! Вони скрізь...»
