Чорний іній - Строкань Валентин (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Байда схопив карабін обома руками за дуло і різким ривком втягнув німця в тамбур. Ривок був такий дужий, що фельдшер полетів головою до дверей. Палець його при цьому мимоволі смикнувся, і присмерк тісного тамбура розпанахав яскравий спалах пострілу.
— Х-х-хай би тебе грець ухопив!
Байда всадив у фельдшера, який ще не встиг приземлитися, коротку чергу. «Інкогніто порушено. Прикро. Дуже прикро, — повторив він і, різко кинувши тіло в коридор, навмання й, радше за звичкою, дав віялом чергу, перекриваючи свинцем приступний простір. На протилежному кінці скрикнув хтось темний і невиразний. — Це вже третій...»
Прислухався і, здивований тишею, метнувся впоперек коридора до протилежної стіни. «Не може бути... Нагорі ніхто не гупав... — притулився вухом до дверей поруч, — теж тихо. — Не може бути». Всадив чергу, ударом ноги розчахнув двері і кинувся до кімнати.
У кімнаті нікого не було. На столі — розкидані фотокартки, якісь склянки. На стіні — барометр, праворуч, на стелажі — рулони карт. «Синоптики», — здогадався Байда. Кинувся назад.
«Зачаїлися, покидьки. Це найгірше, що може бути. Проте виходить, що їх небагато...»
Наступні двері. Черга. Дим, тріски, темрява, гуркіт алюмінієвих мисок, ледь вловимий запах хліба. Сухого, черствого, солдатського, але чужого. Він радше вгадувався, цей аромат хліба, крізь пороховий чад: «Хліб, він і в них хліб...»
І тут порожньо... Хотів податися назад, але чутливе вухо вловило в кінці коридора важкий скрип, який змусив притиснутися спиною до внутрішньої стіни. «Стій, де стояв. Там хтось причаївся за рогом... В кінці коридора обов'язково повинен бути ріг...» Він не встиг додумати цю думку, як поряд ударила густа черга. Кулі з виляском впаялися в дерево, з виском рикошетили у вузьку проломину коридора. Байда почув тупотіння принаймні ще двох німців, що поспішали на допомогу своєму камрадові. — «Вони по діагоналі від мене, — намагався за звуком виявити їхнє розташування Байда. — Зараз гранату підкинуть і... кінець. Треба вибиратися звідси. Куди? Вони втрьох так коридор нафарширують... Треба під їхню стіну перекинутися, тоді ще повоюємо...»
«Хоча б невеликий розгін! Відразу вибити протилежні двері». В тому, що вони замкнені, він не сумнівався. Двері були просто навпроти, за якихось три метри.
Згруповане тіло майнуло в повітрі, пружним вихором перетнуло неширокий простір коридора... Обома ногами — під замкову шпару!..
Удар був страшний. Язик замка вирвало з гнізда разом зі скобою. Двері затріщали й розчахнулися. Однак перешкода частково погасила інерцію стрибка, і Байда впав на порозі, до поясу висунувшись із кімнати. Він устиг дати коротку чергу вздовж стіни й відкотився всередину кімнати. «А вони проспали мій кидок, проспали, пташенята... Зараз гранатою...»
Якимось шостим чуттям Байда розгадав небезпеку, що нараз виникла за спиною. Він різко відсахнувся вбік, водночас перекотився на спину. Спалах на кінці дула, спрямованого майже в його обличчя, різонув по очах. Кулі вдарили в підлогу там, де щойно була його голова. Коротким змахом ноги Байда підтяв темну, майже чорну після яскравого спалаху постать. Німець повалився горілиць.
Тоді різко звів правицю й коротко і жорстко, неначе сокирою, вдарив німця ребром долоні по переніссю. Цей удар викликав шок і надовго відключав свідомість.
Німці чомусь забарилися. Це було незрозуміло. До Байди долетів глухий гамір колотнечі, і він збагнув, що саме зараз настав його момент, час зустрічного удару. Знову кинув тіло зі сховища під протилежну стіну, розстріляв на ходу здоровезного чолов'ягу, одягненого в сірий светр з розтягнутим коміром. Автомат здавався іграшкою в його червоних ручиськах. Двоє інших тільки-но випросталися, полишивши на підлозі чиєсь розтерзане, в брудних пацьорках бинтів, тіло. Вони не встигли переключити увагу на Байду, і він не пошкодував набоїв. Один з них пробіг за інерцією ще п'ять метрів, перш ніж грюкнутися лицем об підлогу.
Запала тиша. Крізь присмерк та пороховий дим, що заповнив коридор, Байда силкувався розгледіти того, хто своїм раптовим вторгненням загасив наступальний порив фашистів і тим врятував його.
Знову прислухався. Потім повільно й сторожко звівся на ноги. Не відриваючи очей від протилежного кінця коридора, перевірив пульс у двох німців, переконався, що з їхнього боку йому вже не загрожує небезпека, й лише після цього метнувся до розчавленого тіла того, котрий лежав біля напівпрочинених дверей з написом «Амбуланц». Ще не дійшовши до тіла, потовченого в сутичці, Байда впізнав у ньому Щербаня.
Його обличчя було розбите, а сам він, весь у закривавлених бинтах, скидався на розпотрошену ляльку.
— Як же ти опинився тут, рідний? — запитав себе Байда, не в змозі відірвати очей від тіла товариша. Зняв шапку й на секунду завмер під стіною... Хто тебе так? Він потяг тіло Щербаня в куток. «Спасибі за допомогу, Гришо, за все. Пробач... І прощавай. Чоловіча в нас справа, і ти виконав її гідно. А тепер... Нема в тебе більше вже справ на землі... Ми тут за тебе. Спи...»
Коли Байда обережно зійшов на останній щабель стрімко вигнутих східців, перед очима постав порожній коридор. Перші двері праворуч були відчинені, і стовп полярного світла тяг по підлозі сірий розмитий чотирикутник. Байда принишк, прислухаючись до тиші. Він не вірив їй. Щось невиразне насторожувало, змушувало серце стискатися в очікуванні. Потягнув ніздрями повітря: гуталін! Так і є. Запах густий, отже, джерело його десь недалеко. Зробив безгучний крок, і вухо вловило чужий, ледь чутний скрип, наче хтось переступив з ноги на ногу... «Ага, голубе! Довго ж ти чекав...»
І одразу почув у присмерку за спиною важке сопіння. Готовий був заприсягтися, що там, за спиною, щойно нікого не було. Він же роззирався, був певен...
Та німець виник ніби нізвідки, з повітря.
Байда шугонув під ноги першому німцеві, який пустив коротку чергу навмання. Огрядний фашист повалився через Байду, він не встиг уникнути Байдиних «ножиць».
Невловимим рухом метнув ніж у другого. Почув хрипіння. Потім підняв автомат... Короткі сухі черги прикували до підлоги двох учасників цього останнього бою.
В роті відчувався присмак металу й пороху. Пройняло болем у грудях. «Невже зачепив-таки? Коли?!»
Зазирнув у кожен куток, переконався, що будинок порожній, тоді наблизився до німця, єдиного, що вцілів і досі лежав нерухомо. «А, може, дуба врізав ганс?» Присунув німця до стіни, сам сів навпроти: «Ні, живий...»
Німець прийшов до тями. Байда дивився, як він мляво ворушить язиком. Майнула думка: «На якого дідька я залишив його поганити цей світ, зайвий клопіт».
— Хто ти? І як тебе звати?
— Радіотелеграфіст першого класу Фріц Бегель. Щасливий здогад аж осяяв Байду.
— Сідай, Фріце, передавай, — підштовхнув він німця до рації.
— Але зараз це даремно, пане офіцере. У хуртовину навіть короткі хвилі не проходять, — заперечив «радіотелеграфіст першого класу», який враз став балакучим від усвідомлення того, що він єдиний тут вижив. Він з острахом зиркав на страхітливого слов'янина, який сам упорався в вісьмома його товаришами.
«Передусім — оцінка достеменності: наскільки відповідає дійсності те, про що прогугнявив у ефір німецький радист? П'ятеро червоних здалися. Брехня! Що завгодно могло статися: взяти в полон знесилених, поранених, можливо, беззбройних — це я ще припускаю, але щоб «здалися», даруйте!»
Він методично змахував палицями, щоразу під час поштовху відчуваючи ривок поясного мотуза. Другим ішов старшина. Довге ковзання не вдавалося — заважала страховка. Та інакше не можна було — хуртовина не вгамувалася.
«Може, німець з радості перебільшив? Тоді навпаки — «відважна вилазка в найскладніших метеоумовах, стрімка сутичка, героїзм особового складу!», а тут — прийшли і «здалися». Друге. Про які папери йшлося? За всіма законами радіозв'язку в мовному режимі необхідний кодовий сленг, і німці завжди ретельно його дотримувалися. Сказав би «вантаж» або якусь нісенітницю — «пугач прилетів»... Йдеться ж не про солоні огірки — про найважливіші речі, через які ми й подалися в таку далечінь, і вони це чудово розуміють. А тут відкритим текстом, на цілу Арктику — «техдокументація»! Друге непорозуміння... Може, вони зробили це зумисне і навіть демонстративно? Отже?! Під диктовку? Тоді хто на метеостанції? Загадка. Група Чорного? Більше немає кому».
