Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
У штабі застаєм кільканадцять старшин, що дожидали ще обіду. Отамана знаходимо на шкляному ґанку, в товаристві Отаманенка, Грицаєнка і нашої медведівської розвідчиці — Ліди.
Ліда тільки що прибула. Одержавши мою записку, поїхала підводою до Суботова, залишила там візника, а сама перейшлася окружною дорогою до Чигирина. Червоних частин у Чигирині нема — виступили перед одинадцятою годиною на усмирення великого села Стецівки потойбіч Чигирина. У Стецівці сьогодні вранці вибухнуло повстання. Селяни перебили продовольчий загін, що приїхав дерти развйорстку. Як прийшла до Чигирина, було чутно стрілянину в напрямку Стецівки. Потім стихло. Очевидно, червоні Стецівку заняли.
Отаман радиться із Чорнотою, чи зробити тривожну збірку і виступити негайно на допомогу Стецівці, чи дати бригаді спокійно пообідати й зібратися. Чорнота підтримує думку Отаманенка, що перед походом і боєм треба дати козакам спокійно наїстися. Червона бригада, що прибула учора до Чигирина, «поблагословлена» Троцьким, досить сильна і Стецівку без сумніву здавила. Наглити нема вже чого, хоч нема чого і зволікати. Отаман рішає, щоб на скору руку пообідавши, бо обід вже подавали, виїхати із штабом бригади та кіннотою вперед до Медведівки і налагодити дальшу розвідку. Як тільки бригада збереться, Петренко вирушить з нею услід.
Петренко пообідав вже у Чучупаків.
Йдемо з ним до зборні. Там уже порядкував Семен Чучупака, який залишився у селі. Невеличка площа і широка вулиця поступово заповнялися козаками.
Протискаємося крізь юрби і просимо «публику» звільнити місце для збірки сотень. Біля самої «зборні» гурт дівчат і хлопців, їм оповідає щось смішне дід Гармаш, який примирився вже із тим, що «його річник» до цього походу не принятий. Прийшов відпровадити внука. Поблизу діда стояв приділений на Кресельцях до 1-ї сотні 1-го куреня козак-мельничанин Свирид Боровенко. Стояв, обнявши чорняву Христю із хуторів. То вже знали усі — мають восени побратися. Коли ми підійшли до гурту, Свирид пустив плече коханої і звернувся до Петренка.
— Пане отамане, маю до вас просьбу...
— Що таке?
Свирид хвилинку помнявся.
— Я не можу у цей поход іти... Прошу мене звільнити з куреня.
— А то чому?
— Ну... бо... я не можу саму матір стару залишити... Господарство... Зорати, засіяти треба...
— Не пори дурниць — вмішався Семен Чучупака. Зоремо й засіємо громадою — як іншим. А як би большевики тут панували — питали б чи ти один у матері? Пошпарив би у Сібір з японцями воювати — аж загуло б за тобою! То тобі Христю певно жаль покидати...
— Вам жарти, пане отамане, а мені не до жартів... Самі знаєте — батька та брата вбито тамтого року під Олександрівкою, — тепер мати заводить не своїм голосом, умліває, як підеш — каже — голову собі до стіни розіб'ю. Та що вже з мене за вояка буде, як я у бою все про матір думатиму та про те, щоб живим для неї залишитися...
Петренко на хвилину задумався і зітхнув. Я готовий був закластися на коня, що він згадав у той мент свою матір. Бо... і я згадав свою, що не знала, де я і що зо мною діється, що може плакала і давала на молебен за спокій душі сина-бурлаки...
— Ну, та що з тобою робити коли так. Іди до матері. Тільки рушницю віддай — придасться для іншого.
Взявши від Свирида рушницю, Петренко кинув її до зложеної зброї. Утішений Свирид обернувся до Христі, та вона одночасно повернулася і пішла між дівчат. Догнавши двома кроками, Свирид знову обняв її попід пахву. Та кохана обернулася і відштовхнула його так, що поточився аж до діда Гармаша.
— Геть! До маминої цицки йди — чого до моєї лізеш?!
Гурт вибухнув сміхом. Дід Гармаш, регочучи, вдарив Свирида по плечі.
— А то вже, хлопче, так... Така заведенція... Дівчата у нас козаків люблять, а не маминих синків...
Свирид зблід. Потім глянув по розсміяних обличчях і густо почервонів. Мовчки підійшов до зложеної зброї, відшукав свою рушницю і мовчки пішов на другий бік вулиці, де збиралася 1-ша сотня.
З нашого доручення дід Гармаш «погнав» дівчат дальше на горб, щоб дати місце козакам. Підходимо і стаємо коло ґанку зборні. Тут відшукала нас Ганя, що вернулася з розвідки із Чигирина. Оповіла те саме, що й Ліда.
Крізь юрбу протискається до нас голова повстанкому і каже, що штаб та Чорнота із кіннотою виїхали вже до Медведівки. Передав отаман, щоб вирушити, як тільки зберуться. Дігтяр глянув понад юрбою.
— Небагато вже, здається, бракує. Ну, та поки всі прийдуть, я тим часом цих «наелектризую». Масі не вільно давати дармувати перед боротьбою... Треба створювати в ній відповідні настрої...
Голова повстанкому вийшов по східцях на ґанок і підняв до гори руку.
— Ува-а-а-г-а!
Всі обличчя повернулися до ґанку. Розмови стихли. Дігтяр опустив руку.
— Товариші селяни!
— І козаки... — додав хтось басом із юрби. Голова повстанкому гнівно глянув у той бік.
— Прошу мене не вчити! Товариші селяне! Я буду говорити до вас не від свого імені, лише від імені української соціял-демократичної партії, від імені усього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, між вами, у селах, освячених традицією революційної боротьби селянства за свої клясові права з експлуататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціяльна революція, так звана гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували були завзятих борців революціонерів проти кровавого Миколи II, у селах, що тепер стали фортецею селянства у його боротьбі з новими узурпаторами і експлуататорами селянства, які зрадили засади революції. Перш за все, я хочу коротко сказати вам — за що бореться партія українських соціял-демократів.
Дігтяр почав, далеко не «коротко», розводитися над програмою своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні із чемности «уважно слухали». Ті, що стояли дальше, похилившись на рушниці думали кожний свою думу, тихо перешептувалися. Юрбу опанувала сонна апатія.
Петренко нахилився до мого уха.
— Боюся, осауле, що той дурень розтягне свій мітінг на годину... Хлопці зібралися — час виступати.
— Треба перервати...
— Не випадає компромітувати його перед масою. Як повісили вже собі на плечі повстанком, то мусимо дбати, щоб голова його мав авторітет серед населення.
Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою Української республіки.
— Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона буде республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній большевизму — вона буде найсвобіднішою із усіх республік світу, спертою на засади свободи, рівенства, братерства. Її вільних громадян ніхто не буде садовити в тюрму за політичні переконання!.. і т. д. і т. д.
— Друже! Та він меле вже п'ятьдесять мінут! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати. Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.
— Пане голова, кінчайте... виступаєм. Пан голова кивнув головою.
— Товариші селяни! Тому що нема багато часу — чекає на нас боротьба з ворогом — переходжу відразу до найголовнішого — до земельної реформи. По великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку приняла за основу наша партія і яку нахабно присвоїли собі большевики, щоб лекше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите котра з них найкраща.
Схожу з ґанку і йду назад до Петренка, що почав уже хмуритися. З ґанку сипалися в юрбу програми і коментарі до них. Хвилини збігали...
Вкінці вулиці з'явився Чорнота, що на розгоряченому коні продирався крізь юрбу. Ізкочивши з коня, підійшов до нас.
— Що сталося? Чому не виступаєте? — Отаман із Медведівки погнав мене... Там прибігли зв'язки від стецівчан — просять рятунку, — червоні Стецівку до гори дном перевертають... Що він там поре? — кивнув Андрій на Дігтяра.
