Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Як бачимо, відбулося неймовірне «божественне зачаття». А трапилось усе надзвичайно просто: «Устюжский летописный свод… составлен в Устюге Великом в первой четверти XVI в. Составитель его объединил в одном летописном своде местную Устюжскую летопись конца XV в. и сокращенную редакцию общерусского летописного свода… (та деякі інші. — В. Б.)». [155, с. 3].
На ті часи уже існували «Родовідні книги» деяких династій, тож багато князівських та боярських родів Чингісидів не погоджувалися фальшувати імена й роки народження своїх предків. Виникали колізії, коли «всякому роду начало, от кого кто повелся, явно было порознь». Так у Василя Темного з’явилось дві пари однойменних синів. Хоча, звичайно, це свідчить не тільки
про фальшування літописів, розпочате за життя Івана III, а також і про те, що Василю II приписали кілька дітей іншого чоловіка. Цьому є Досить–таки оригінальний доказ у самому Устюзькому літописі. Вся пізніша російська так звана історична наука стверджувала, що всі (!!!) московські князі, починаючи з Івана Калити (Кулхана), поховані у Кремлі в Московському Архангельському Соборі. За твердженням російського професора духовної академії Олександра Ратшина, там знаходяться і останки московського князя Василя Темного. Навіть портрет цього князя намальований на стіні над його могилою.
А «Устюжский литописный свод» стверджує щось протилежне. Послухаємо: «…и от митрополита Феодосия прият благословение и прощение, ми преставися месяца марта в 27 день. И положен бысть во церкви святого Архангела Михаила» [155, с. 85].
Отже, в Архангельському Соборі під іменем Василя Темного похована інша людина, але така, яка–обов’язково посідала московський князівський престол. І це насправді так, бо московський князівський престол, знищивши у 1445 році Василя II, посів сам цар Улу–Мухаммед, прийнявши православну віру та передавши царський престол у Казані старшому синові — Махмутеку. Мабуть, з надією на те, що тому ще поталанить повернути царський трон Золотої Орди, залишаючись мусульманином.
Ми пам’ятаємо — Великим ханом Золотої Орди після Узбека (1312–1342) міг стати тільки мусульманин. Напевно, існував такий заповіт. Хан Улу–Мухаммед пішов шляхом великого Тохтамиша. Прийшовши на Московський уділ, Улу–Мухаммед привів із собою молодшого сина Якуба, якому згодом передав улус у спадок.
Цьому є свідчення сучасного російського професора А. В. Пушкарьова:
«Каким образом московский трон от Василия Темного перешел к чингизиду Ивану III — это вопрос очень темный. В 1450 году Василий Темный объявляет Ивана III соправителем и Великим князем. Духовная грамота, по которой передавалась власть от Василия к Ивану, не имеет обязательной тамги и к ней прикреплена печать от другой грамоты (судя по всему, более старой). т. е. скорее всего это более поздняя подделка» [42].
Російським професорам ніколи не дозволяли говорити правду відкритим текстом. Правда могла тільки дозами потрапляти на сторінки книг. Та й то переважно в часи московської відлиги 1917–1937, 1954–1964, 1985–2000 років.
Знаючи попередній матеріал, можемо пояснити професору А. В. Пушкарьову: Василь Темний і Іван III — обидва Чингісиди, і не просто Чингісиди — то батько і син, відомі в історії ще й під іменами — Улу–Мухаммеда та Якуба. Саме Улу–Мухаммед, як цар Золотої Орди, мав право наділити синів від усіх своїх дружин, також і християнки — московської княжни, уділами:
Махмутека — Казанським ханством;
Касима — Касимовським ханством;
Якуба (Івана III) — Московським князівством.
А дітям від інших дружин виділив:
— «… князыо Юрыо… Можаеск, да Дмитров, да Серпухов, да Хутынь со всеми пошлинами.
— А князыо Андрею… Углечь Поле, да Бежицкил Верх, да Звенигород…
— А… князыо Борису… Волок Дамской да Ржеву, да Русу…
— А… князыо Авдрею меншему… Вологду на удел да Заозерье Кубеньское»… [155, с. 84–85].
Василь Темний передавати своїм синам у спадок землі не мав ні права, ні змоги. Тому на початку цього розділу мова йшла цілковито про синів не Василя Темного, а Московського князя (царя) — Улу–Мухаммеда, який і похований в Архангельському Соборі московського Кремля під іменем Василя II (Темного).
Про ці секрети ми довідалися, прискіпливо вивчаючи «Устюжский летописный свод». Та на цьому наші відкриття не закінчилися.
Усім відомо, що людина приймає хрещення раз у житті при народженні. Бувають випадки, коли людина приймає хрещення у дорослому віці, а саме, коли людина міняє віру. Тоді, звичайно, необхідне нове хрещення. Мова ведеться про давні часи, про князівський московський рід XV століття. Тому говорити, що московський князь забув охрестити сина чи доньку при народженні — нерозумно. Цього, в першу чергу, не дозволила б зробити церква. Кожен нащадок московського православного князя мав окремого церковного опікуна від дня народження.
Але «Устюжский летописный свод», розповідаючи про одруження Василя Темного, раптом став «нести нісенітницю», якщо опиратись на російські церковні догмати. Послухаємо:
«Князь великий Василем вьтиде изо Орды, а с ним Мисорчин Улант посадил в Володимер на великое княжение. Того же лета князь великий Василеи обручил за себя у князя Василья Ярославича княгиню Марью дщерь…
По крещенье князь великий Василеи Васильевичь женился» [155, с. 74–75].
Тобто за «Устюжским летописным сводом» Василь II перед одруженням ще не був християнином. Охрестили його тільки перед одруженням. Якщо мова ведеться про Василя Темного — то маємо цілковиту нісенітницю. Якщо ж мова йде про заняття московського столу, одруження та хрещення Улу–Мухаммеда, то це цілком достовірний опис.
Треба думати, що мова в наведеному описі йде про прийняття царем Улу–Мухаммедом християнської віри, бо церква допомагаючи владі фальшувати історію та події, і гадки не допускала, що Московське православне князівство може очолити людина мусульманської віри. Тому фіксацію факту вихрещення князя з мусульманської віри в християнську церква викинути з літописної оповіді не могла. Таким чином правда потрапила на сторінки Устюзького літопису, що й дало змогу встановити істину про так званого Василя Темного.
Фальшуючи російську історіографію, московська влада і церква вдавалися до надзвичайно потужних заходів, які приголомшували просту людину, потрясали жахами описаних подій, викликали співчуття до постраждалих московитів та повне сприйняття матеріалу. Все чинилось свідомо, сплановано, цілеспрямовано. Іван III, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, вища московська аристократія та російська православна церква свідомо переписали своє минуле, вигадавши десятки міфів та увівши їх в історію. Тому московська історична брехня випинається з кожної шпарини, з кожної сторінки їхньої так званої науки.
Недарма сучасний російський професор А. В. Пушкарьов, детально вивчивши праці професора C. Н. Валка, який за часів першого радянського хаосу 1917–1933 років чимало встиг повідомити, під час другого подібного хаосу 1985–2000 років розповів людству таке:
«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, професор С. Н. Валк (1887–1975) прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века… Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделки, то все “Летописи” подлинны. Естественно, (московська. — В. Б.) массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [42].
І ми про це велике московське фальшування говоритимемо в наступних розділах.
* * *
Розглянемо ще один надзвичайно цікавий феномен часів московського хана Улу–Мухаммеда — так званий секрет шістдесятих років XV століття. Хоча подібного терміну в московській історичній науці не існує. Та «секрет» аж випинається назовні із сторінок «російських історичних документів».
