Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Це була Вібекке Кнутсен.
Харрі зрозумів, що це гра, жартівлива затія, в якій йому відведено якусь роль. Він уповільнив крок і всміхнувся у відповідь, мовби і він хотів побачити тут саме її. Дивно те, що дійсно хотів, хоча досі цього не усвідомлював.
— Давненько не бачила тебе в «Андеруотері», дорогий. — Вона підняла окуляри і примружилася, ніби сонце, як і раніше, палало над дахами.
— Намагаюся триматись на плаву, — жартівливо відповів Харрі, дістаючи пачку сигарет.
— Ой, каламбурист! — Вона потягнулася.
Сьогодні замість топів, які розфарбовуванням нагадують екзотичних звірів, на ній була блакитна сукня з декольте, яке вона чудово заповнювала своїми пишними формами. Він простягнув їй пачку, вона дістала сигарету й узяла її в губи так, що навіть Харрі це здалося непристойним.
— А що ти тут робиш? — запитав він. — Я думав, ти затоварюєшся в «Ківі».
— Зачинено. Скоро північ, Харрі. Довелося пройтись до тебе, пошукати, хто ще працює.
Усмішка стала ширшою, а очі примружились, як у задоволеної кішки.
— Небезпечне місце для прогулянок такої маленької дівчинки в таку пізню годину, та ще і в п’ятницю. — Харрі підніс вогонь до її сигарети. — Могла б і чоловіка відправити, якщо вже знадобилося купити...
— ...соку. — Вона підняла вище пакет. — Аби коктейль був м’якший. А миленький мій поїхав у відрядження. Якщо тут так страшно, ти маєш урятувати бідолашну дівчинку й відвести її в безпечне місце. — Вібекке кивнула на його будинок.
— Можу зробити тобі чашку кави, — сказав Харрі.
— Що-що?
— Розчинної кави. Більше у мене нічого немає.
Коли Харрі повернувся у вітальню з чайником і банкою кави, Вібекке Кнутсен сиділа на канапі, знявши туфлі та підібгавши під себе ноги. Здавалось, її білосніжна шкіра світиться в напівтемряві. Вона закурила ще одну сигарету — цього разу власну, закордонної марки, яку Харрі раніше не зустрічав. Без фільтру. У недовгому світлі сірника Харрі побачив яскраво-червоний лак нігтів на ногах.
— Не знаю, скільки ще зможу це терпіти, — сказала вона. — Він змінився. Тепер, повертаючись додому, він або крокує туди й сюди по кімнаті, або виходить на вулицю — для пробіжки. Здається, ніби він ніяк не може дочекатися наступного відрядження. Я намагаюся з ним заговорити, але він або огризається, або просто мене не розуміє. Ми дійсно з різних планет.
— Але ж планети тримаються на орбітах через силу тяжіння та відстань між ними. — Харрі насипав у чашку кави.
— Усе каламбуриш? — Вібекке провела по сигареті кінчиком рожевого язика.
Харрі посміхнувся:
— Я прочитав це якось, чекаючи в приймальні, та сподівався, що в моєму випадку це виявиться правдою.
— Знаєш, що найдивніше? Я йому не подобаюсь, але знаю, що він мене ніколи не відпустить.
— Чому?
— Я йому потрібна. Не розумію, для чого, але здається, ніби він щось утратив і заповнює цю втрату мною. Його батьки... З ними він не підтримує ніяких стосунків. Я ніколи їх не бачила. Думаю, вони навіть не здогадуються про моє існування. Не так давно пролунав дзвінок, і чоловічий голос запитав Андерса. Я відразу вирішила, що це його батько, здогадалася по тому, як він вимовив ім’я. Батьки за своє життя так часто вимовляють імена дітей, що звучання імені дитини для них найприродніше, але в той же час воно для них настільки дороге, що, вимовляючи його, вони немов оголяють душу, тому прагнуть вимовляти ім’я швидко, немов соромлячись. Коли я сказала, що мушу його розбудити, той чоловік почав бурмотіти іноземною мовою або... не іноземною — ну, начебто ми з тобою похапцем підбирали слова. Так говорять у молитовнях, коли приходять у стан трансу.
— Глосолалія?
— Еге ж, саме так це і називається. Я деякий час слухала. Спочатку розрізнила щось подібне до «сатана» і «Содом». Потім і зовсім лайка: «хвойда», «погань» та інше — і поклала слухавку.
— А що на це сказав Андерс?
— Я йому не стала розповідати.
— Чому?
— Мене в це їхнє життя ніколи не допускали, та в мене й бажання немає туди пхатися.
Харрі відпив каву. Вібекке до чашки навіть не доторкнулася.
— Тобі не буває самотньо, Харрі?
Він подивився на неї:
— Абсолютно природно, що іноді тобі хочеться, аби поруч хтось був.
— А якщо поруч хтось є, а тобі однаково самотньо? — Вона зіщулилася, немов по кімнаті прокотилася хвиля холодного повітря. — Знаєш що? А давай із тобою вип’ємо!
— Вибач, у квартирі ні краплі.
Вона відкрила сумочку:
— Не принесеш дві склянки, дорогий?
— Більше одної не знадобиться.
— Ясно. — Вібекке дістала фляжку, закинула голову і зробила ковток. По підборіддю стекла золотаво-коричнева крапля. — Мені навіть не можна поворушитися, — розсміялася вона.
— Що?
— Андерс забороняє мені рухатися. Йому не подобається. Я мушу лежати абсолютно нерухомо. Не можна ні зітхнути, ні слова зронити. Найкраще прикидатися сплячою. Він говорить, у нього увесь вогонь пропадає, коли він відчуває пристрасть у відповідь з мого боку. — Вона зробила ще ковток і почала повільно закручувати кришку, дивлячись при цьому на Харрі. — Для мене це майже неможливо.
Її погляд був таким пильним, що він мимоволі затримав подих і, на своє невдоволення, відзначив виникле бажання.
Вона звела брову, неначе теж це помітила.
— Не сядеш на канапу? — хрипко і грубо прошепотіла вона.
Харрі побачив, як забилася синя жилка на її білій шиї. «Просто рефлекс, — розсудив він. — Собака Павлова, який реагує щоразу, коли подають сигнал. Умовна реакція — і все».
— Думаю, ні, — відповів він.
— Боїшся мене?
— Так.
Низ живота заповнився в’язкою млістю, мовби тілу не сподобалася його відповідь.
Вібекке голосно розсміялась, але спіймала його погляд і замовкла. Потім, зробивши губки бантиком, по-дитячому благальним голосом затягнула:
— Ну, Харрі...
— Не можу. Ти з біса чудова, але...
Вона, як і раніше, всміхалася, проте в погляді читалась образа, ніби він дав їй ляпаса.
— Пробач, мені потрібна не ти, — сказав Харрі.
Щось змінилось у виразі її очей, куточки губ сіпнулися, ніби вона ось-ось розсміється.
— Ха! — мовила вона. Мабуть, їй хотілося, щоб це прозвучало з іронією та підкреслено театрально, але вийшло втомлене зітхання безвиході. Гра закінчилася, вони обоє випали зі своєї ролі.
— Вибач, — сказав він.
— О, Харрі... — прошепотіла вона зі слізьми на очах.
Краще б вона цього не робила: тоді можна було б просто попросити її піти, а зараз йому довелось її втішити:
— Якщо тобі треба від мене ще щось, то у мене цього чогось немає. Це знала вона. Тепер це знаєш і ти.
Частина IV
Розділ 26. Субота. Душа. День
Коли сонце піднялося над Екебергом, розігріваючи й без того тепле вранішнє небо, Отто Танген якраз закінчував останню перевірку контрольного пульта.
В автобусі було темно й тісно, до того ж так пахло землею і прілим ганчір’ям, що не допомагали ніякі освіжувачі повітря. Іноді йому здавалося, що він сидить у бункері, відгородившись од усього світу й виразно відчуваючи запах мертвечини.
Старий чотириповерховий гуртожиток стояв посеред рівного майданчика на найвищій точці Кампена з видом на сусідній Тойєн. Обабіч нього — і практично паралельно — височіли два багатоквартирні будинки п’ятдесятих років спорудження. Усі три будівлі були однаково пофарбовані й мали однотипні вікна, очевидно, для цілісності враження. Але вік приховати неможливо: гуртожиток виглядав старезним дідом у компанії молоді, немовби в житловий масив його занесло ураганом.
Харрі й Волер погодилися, що автобус треба припаркувати разом з іншими машинами просто перед гуртожитком, де добре приймався сигнал і автобус не так впадав у вічі. Навіть якщо когось із перехожих зацікавить іржавий синій автобус «вольво» із затемненим склом, вони вирішать, що він належить групі «Виключені з дитсадка», як свідчить напис на боці — чорними літерами з білими черепами замість крапок.
