Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Обтерши піт, Отто перевірив, чи добре працюють камери і чи всі кутки є видимими, для того, щоб щонайменше ворушіння поряд із гуртожитком фіксувалося хоч би на одному екрані й можна було прослідкувати шлях будь-якої людини від входу в будівлю до кожної з вісімдесяти кімнат у восьми коридорах чотирьох поверхів.

Установка, регулювання та перевірка камер зайняла всю ніч. У роті досі був гіркуватий металевий присмак розчину, який скріплював цеглу, а на брудній джинсовій куртці — жовтувата штукатурка.

Волер усе-таки прислухався до голосу розуму і зрозумів, що коли вони хочуть укластися в строк, краще не згадувати про давні грішки Отто. Розізнати що-небудь про саме затримання не вийшло, сказали тільки, що об’єкт дуже цікавий, а доказів не вистачає.

Ще не вийшло вести зйомку в ліфті. Бетонні стіни шахти не пропускали навіть досить сильного сигналу від безпровідної камери, а дроти викликали б підозру або плуталися в тросі. Волер погодився: однаково в ліфті нікого, окрім об’єкта, не буде. Мешканці обіцяли мовчати й зачинитися в кімнатах од четвертої до шостої.

Помудрувавши над мозаїкою зображень на трьох великих екранах, Отто Танген добився логічно зв’язної картинки. На лівому екрані — коридори на північ, від четвертого поверху до першого, в середині — вхід, усі сходи і майданчики ліфта, праворуч — коридори на південь.

Отто клацнув «мишею» на «Save», зберіг, закинув руки за голову і з задоволеним бурчанням відкинувся на спинку крісла. Тепер він контролював усю будівлю з молодими студентами та студентками. Було б у нього більше часу, він, можливо, встановив би камери в кімнатах, ясна річ, таємно від мешканців, — малюсінькі риб’ячі очі разом із росій­ськими мікрофонами, — там, де їх ніколи не знайдуть. Хтиві молоденькі медички «aus Norwegen» [18]. Можна було б змонтувати цілу плівку і потім продавати через знайомих. Чортів паскудник Волер! І як він тільки пронюхав про Астру­па і склад в Аскері? Ця думка метеликом промайнула в голові Отто і зникла. Він давно підозрював Аструпа в тому, що той платить комусь, хто прикриває його грішки.

Він закурив. Навіть не вірилося, що на екранах пряма трансляція. Більше схоже на фотографії: ні в жовтих коридорах, ні на сходах не помітно ані найменшого руху. Сплять ще, напевно, але через кілька годин, мабуть, вигляне той тип, який о другій годині зайшов у триста третю кімнату до дами. Та мала вигляд п’яної й майже готової. Він — просто готового.

Отто згадав Еуд Ріту. Вони познайомилися на вечірці у Нільса, який уже тоді лапав її своїми пухкими ручищами. Того вечора вона простягла Отто маленьку білу ручку і пробурмотіла: «Еуд Ріта», а йому здалося, ніби вона тихо вилаялася.

Отто тяжко зітхнув.

Паскудник Волер до самої півночі бігав навкруги з громилом із загону швидкого реагування. Поряд із автобусом вони втрьох: Отто, Волер і начальник загону — обговорили ситуацію. Трохи пізніше з’являться спеціально натреновані хлопці й по троє розподіляться в далеких кімнатах коридорів на кожному поверсі. Разом двадцять чотири людини в чорному, в спеціальних масках, зі зброєю та гранатами зі сльозогінним газом. Варто об’єкту постукати в двері або спробувати проникнути в кімнату, за сигналом із автобуса вони почнуть діяти. Отто чекав цього з нетерпінням. Він кілька разів бачив їх у ділі, й це було захоплююче видовище: спалахи, гуркіт, немов на рок-концерті, та в обох випадках об’єкти просто завмирали в заціпенінні, а через кілька секунд усе було вже скінчено. Йому пояснили, що в цьому-то і штука: злякати об’єкт так, аби він був не в силах поворушитися й учинити будь-який опір.

Отто загасив сигарету. Пастку поставлено. Чекаємо звіра.

Поліцейські збиралися підійти до третьої. Окрім них, за вказівкою Волера, ніхто не мав права ні ввійти до автобуса, ні вийти з нього. День обіцяв бути довгим і жарким.

Плюхнувшись на матрац, Отто подумав: «Цікаво, а що зараз відбувається в триста третій? Йому зараз дуже не вистачало його ліжка. Скрипу, гойдання. І Еуд Ріти.

У ту ж саму мить за спиною Харрі зачинилися вхідні двері. Він стояв, збираючись прикурити першу за сьогодні сигарету, і дивився на небо, прикрите легким уранішнім серпанком, крізь який здавалося, що сонце за ці дні злегка вигоріло. Сьогодні він виспався. Сон був глибоким, довгим і без усяких сновидінь. Навіть якось не вірилося.

— Ну і сморід сьогодні буде, Харрі! По телевізору обіцяли рекордну спеку — після дев’ятсот сьомого.

Це кричав Алі, сусід знизу, хазяїн бакалії «Ніязі». Хоч би як рано Харрі вставав, вони з братом уже працювали щосили.

Алі підняв швабру і на щось указав. Придивившись, Харрі побачив купку собачого лайна. Учора ввечері, коли там стояла Вібекке, його ще не було. Напевно, хтось байдужливий вигулював собаку вранці й забув прибрати.

Він подивився на годинник. Уже день. Через декілька годин у них буде відповідь.

Харрі глибоко затягнувся. Суміш нікотину та свіжого повітря наповнила легені — система знову запрацювала. Вперше за тривалий час Харрі відчув смак тютюну, до речі, навіть приємний, і на секунду забув, що скоро може втратити все. Роботу. Ракель. Душу.

Адже був день.

І почався він добре.

Дійсно, якось не вірилось.

Харрі помітив, що вона зраділа, почувши його голос.

— Я переговорив із батьком. Йому це навіть більше сподобалося, ніж Олегу. І Сестреня туди збирається.

— Прем’єра? — перепитала вона з веселими нотками в голосі. У Національному театрі? Оце так!

Іноді — як зараз, наприклад, їй подобалося говорити з нарочитим піднесенням, але Харрі однаково був радий.

— Що надінеш? — запитала вона.

— Ти ще не відповіла: так чи ні?

— Дам відповідь.

— Костюм.

— Який?

— Подивимось... Напевно, той, що я купив на Хегдехьоугсвеєн на позаминуле сімнадцяте травня [19]. Ну, знаєш, такий сірий із...

— Це ж єдиний твій костюм, Харрі!

— Тоді точно його.

Вона розсміялася. Її сміх був таким же м’яким, як її шкіра, і таким же ніжним, як поцілунки, і Харрі він подобався більш за все на світі.

— Тоді я за вами заскочу о шостій, — сказав він.

— Добре. Але, Харрі...

— Слухаю.

— Не думай, що...

— Знаю. Це просто похід у театр.

— Спасибі, Харрі.

— Та було б за що...

Вона знову засміялася. Холе знав, що, варто їй прийти в потрібний настрій, він може змусити її сміятися над усім на світі. Вони ставали як би одним цілим. Одна голова, одна пара очей. Навіть говорити нічого не треба було. Досить просто вказати.

Харрі змусив себе покласти слухавку.

Був день. Як і раніше, хороший.

Було вирішено, що під час операції Беата буде вдома в Олауг Сівертсен. Мьоллер вирішив не ризикувати, адже об’єкт (два дні тому Волер почав називати злочинця об’єктом, і тепер усі почали наслідувати його приклад) міг виявити пастку й несподівано змінити послідовність місць злочину.

Задзеленчав телефон. Ейстейн поцікавився, як у Харрі справи. Харрі відповів «добре» і запитав, що треба. Ейстейн сказав, що йому просто хотілося дізнатись, як самопочуття. Харрі зніяковів. До такої турботи він не звик.

— Спиш?

— Уночі спав, — відповів Харрі.

— Це добре. А код? Розгадав?

— Частково. Тепер я знаю, де і коли, але не знаю, навіщо.

— Тобто ти можеш прочитати текст, але не розумієш, що він означає?

— На зразок того. Розберемося, коли його спіймаємо.

— І чого ти не розумієш?

— Багато чого. Наприклад, навіщо треба було ховати один із трупів. Або цю детальку про пальці: всі з лівої руки, але різні: вказівний, середній, у третьої жертви — безіменний.

— Ну так послідовно! Може, він систематик?

— Згоден, але чом би не почати з великого? Може, в цьо­му теж полягає повідомлення?

Ейстейн реготнув:

— Кинь, Харрі. Код — він як жінка. Або ти його розгадаєш, або з’їдеш з глузду.

— Ти вже говорив.