Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Та не збулись Грицанові сподівання: поїзд теліпався, мов старий віз, до Фастова прибув аж опівдні. І то добре. Принаймні день. Видно. Ярослав проїздив уже Фастів. Коли вертав з російського полону. Правда, в самому місті не був — воно йому відоме хіба як великий залізничний вузол. Також знав, що Фастів був центром Фастівського полку, козаки якого під орудою полковника Семена Палія повстали проти шляхти. І що найцікавіше — на його поклик тутешні землі заселяли втікачі з Галичини. Отож, може, й земляка ще надибає… Грицан, захищаючи лице від поривчастого дрібного снігу, що сипав-обсипав з ніг до голови, розпитав у чергового по станції, де стоїть поїзд Петлюри, а далі йому показали вагон-салон Головного отамана. При вході на варті стояв молодик-гайдамака.
— Добридень, — кивнув головою Грицан.
— Добридень, — молодик-гайдамака, однак, дивився на нього вельми підозріло, здогадуючись, що перед ним чужинець, оскільки шинеля не російська.
— Мені треба бачити пана Головного отамана. Він є?
— Є. Але пускати нікого не велено.
— Яз Галичини, представник уряду ЗУНР.
— Нічого не знаю.
— Прошу моє посвідчення.
— Не треба мені вашого посвідчення! — спохмурнів молодик-гайдамака. — Велено нікого не пускати!
Здуріти можна! Отак людину можна довести до відчаю. Бовдур якийсь! Грицан почав уже закипати.
— Невже ви не розумієте, що…
— Велено нікого не пускати! — відсік молодик-гайдамака, не дослухавши та одвернувшись.
— То покличте когось з офіцерів, — наполягав Грицан. — Хоча б особистого ад’ютанта. Я ж вам кажу: я з Галичини.
— А я вам кажу: не велено! — знов обернувся.
— Слухай, чоловіче, таж будь…
Він не доказав — у тамбурі з’явився літній сухорлявий мужчина середнього, поставного зросту, у наглухо застебнутому, по саме горло, військовому френчі, з великими кишенями на грудях, золотими нитками вишитим великим тризубом на лівому рукаві. Високі халяви наглянсовані до блиску. Лице буденне, але виразне, правильних рис, світяться в ньому розум, вдумливість, якась духовна сила, однак бліде, зморене. Горбоносий. Журливо-лагідні блакитні очі. Волося чесане набік.
— Слава Україні! — м’яко вигукнув-привітався і, машинально схрестивши на грудях руки, поспитав: — Що тут за шарварок?
— Та ось… — почав був молодик-гайдамака.
— Героям слава… — промимрив водночас з ним Ярослав, а далі поквапно випередив: — Я представник уряду ЗУНР!
— А-а-а… Проходьте, будь ласка.
Молодик-гайдамака дав Грицану дорогу, і Грицан з полегкістю піднявся по східцях у тамбур.
— Симон Петлюра, — чоловік вишукано, почасти театрально подарував йому посмішку й першим простяг руку.
— Ярослав Грицан — особистий референт секретаря військових справ полковника Вітовського.
— Знаю, знаю пана Дмитра. Щоправда, не особисто, — а далі був жест блідої руки. — Прошу до салону.
У скромно обмебльованому салоні в такому ж, як у Петлюри, військовому френчі сидів чоловік з буйним волоссям та густими вусами.
— Знайомтесь, — сказав Петлюра. — Мій ад’ютант сотник Крушинський. А це пан Грицан — представник Вітовського.
Сотник Крушинський був на голову вищий од Ярослава, як і від самого Головного отамана.
— Роздягайтесь, — сказав Петлюра. — Портфель отуди поставте.
— Дозвольте, я почеплю вашу шинелю, — приступив Крушинський.
— І чаю, будь ласка, подайте, — у Петлюри був напрочуд лагідний голос. — Сідайте, будь ласка, пане Грицан.
— Дякую.
— Палите? — Петлюра вийняв портсигар.
— Так, — кивнув.
Крушинський вернувся з тацею, — дві порцелянові чашки, — ніжний аромат лоскотав ніздрі, і Ярослав проковтнув слинку.
— Сьорбніть гаряченького, — сказав Петлюра. — Надворі так сиро, а крім того, ви з дороги. Промерзли, либонь?
— Трохи, — кивнув.
— То сьорбніть, сьорбніть. Сотнику, залишіться.
Крушинський сів поруч з ними. Ярослав надпив половину чашки, і груди від жару аж розширило.
— Ми раді за галичан, — сказав Петлюра. — Розуміємо ситуацію. Але насамперед про мету вашого приїзду.
Грицан виклав усе, що велів Вітовський.
Схрестивши на грудях руки, Петлюра впився в нього своїми журливо-лагідними блакитними очима, майже не кліпаючи, та Грицану здавалося, що він зайнятий зараз якимись своїми клопотами і зовсім його не слухає.
— Гаразд, генерала вам дамо.
— А поміч?
— Спробуємо виділити два корпуси. Я певен, я глибоко переконаний, що нам це вдасться.
— Ми будемо вельми раді.
— Гаразд, — ще раз резюмував Петлюра. — До вечора я полагоджу з паном Винниченком усі питання, що стосуються Галичини, і ми тоді разом повечеряємо, — на устах Петлюри заблукала мила посмішка, дещо артистична, як здалось Грицану. — Не заперечуєте?
— Ні, щиро вдячний.
— Сотнику, одведіть пана Грицана в купе, і нехай кухар нагодує смачним обідом. І відпочивайте, пане Ярославе.
— Дякую.
— Слідуйте, будь ласка, за мною, — знявши з вішалки Грицанову шинелю та кинувши собі на руку, сказав Крушинський.
Ярослав підхопив свою теку. І аж тепер відчув страшну втому, ноги — наче ватяні. Купе йому відвели в сусідньому вагоні — купе як купе. Хіба що одна тільки полиця для спання.
— Розташовуйтесь, я зараз, — сказав Крушинський.
— А може, не треба? — скривився кисло Ярослав: очі його злипалися. — Може, я спершу відісплюся? Бо так уже морить, так морить…
— Усе ж таки гарячого радив би поїсти. Чекати не доведеться — наш повар завжди напоготові.
— Чорт з ним! Потерплю.
Він сів. На столику лежала «Нова рада». Сонні очі сонно прочитали: «До зброї! Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам! Нам потрібен зараз корпус сміливих завзятих синів України, потомків славного козацтва. Сини України! Поможіть! До зброї!» А трохи нижче: «25 листопада 1918 року згубився на вулиці Легіонерів пес чорний з написом на гальштуку «Неро — власність Фолькевичів». Хто знайде, нехай віддасть. За заплатою на команді вокзалу». Ярослав похитав головою: отже, Неро — власність Фолькевичів…
IV
Є на світі одна справедливість — смерть… Бр-р! Ярослава від несподівано наплинутого афоризму нараз аж зморозило, і він підсвідомо різко підняв голову. Перед ним сиділо майбутнє головне командування Галицької Армії — командуючий генерал Омелянович-Павленко і начальник штабу полковник Мишковський. А за вікном мело снігом, — перші дні зими, — грудень гуляв по степах України…
У вагоні було доволі холодно, і Омелянович-Павленко не знімав ні своєї високої баранячої шапки, ні російської шинелі. Час від часу лівицею помацував праву, що висіла на чорній пов’язці,— рана з війни. Хоча йому було лише сорок, та борідка вже посивіла. Але очі жваві, молоді. Був сухорлявий, середнього зросту, — Мишковський повна йому протилежність. Високий, кремезний, доволі симпатичний блондин. Розмовляв виразно, голосно, чистою українською мовою, а Омелянович-Павленко — суржиком і здебільшого мимрив.
Враження від обох у Грицана було подвійне: щодо Мишковського, то йому здавалося, що в того більше гонору, аніж розуму; Омелянович-Павленко доволі добродушний, в нього мало військового. А може, перші враження фальшиві? Так чи інакше, а погляди галичан були звернуті на Східну, чи Велику, Україну — всі чекали від неї помочі, і Грицан не міг з цим не рахуватися. Зрештою, людину треба побачити в ділі.
— Скільки, ви кажете, у вас війська? — перепитав Омелянович-Павленко.
— Коли я виїздив — близько двадцяти тисяч. — Грицан дивився генералу в очі.— І десь сорок гармат.
— Угу… Угу…
— Але за той час — не сумніваюся — воно поповнилось. — Поспішно додав: — Мобілізація ведеться повним ходом.
— У скорім часі Львів можна взяти. І звільнити Галичину — цей П’ємонт української нації.
— Ми в це віримо, — сказав Грицан.
— Заберемо, звичайно ж, заберемо, — упевнено підтвердив полковник Мишковський.
— Ми в це віримо, — повторив Ярослав, намагаючись якомога правдивіше й переконливіше дивитись своїм супутникам в очі. Інакше відповісти не міг — треба бути дипломатом.
