ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— От бачиш, — сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки, — казав же — ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.

— Куди? — запитав я.

— Не закудикуй, там довідаєшся. — Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.

— Гріх великий… непрощенний, — зашварготів я.

— Гріх у міх… Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.

— Не можу я, просто не зможу… Совісно…

— А мед мій їв! — раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.

Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборговувати будь–кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:

— Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.

Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв,

— Грець з тобою… Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева… А щодо совісті… її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті… Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако. — Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:

— Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика…

Я опустив очі.

Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий–малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз… Я мав би сказати в селі, застерегти господарів… І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом… Ще й мовби трохи товариш мені… Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.

Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.

Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою — обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки — село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом, — є що молоти й давити, — отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив — козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.

Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?.. Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.

Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен — на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався, — загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.

Одначе Пилип не щез. І хоч цієї ночі господарі стерегли свої борті, одну пасіку однаково було обібрано. Злодіїв не наздогнали, але бачили, як вони втікали в лози буланим коником. По конику впізнали того, хто ним їхав. Вранці пішли на подвір'я до Дуди — то він правував коником у лози, — його не було, кудись поїхав. Сусіди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не тутешній чоловік вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили того чоловіка зі мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от чоловіка й ким він мені доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсім недавно у Борзні, що він привів мене в село й покинув, а сам кудись пішов. Староста допитувався, чи бачив я після того Милю й чи знаю щось про його лихий промисел. Я стояв, опустивши очі долу, й душа моя тремтіла, як бадилина на вітрі. Мусив розказати, що Миля показував мені відро з медом та лазиво. Знав, що вчинив гріх, але не знав коли: тепер чи раніше.

Люди були злі, слова кидали гострі, їхні очі палали палом. Бортних злодіїв по селах ненавидять особливою ненавистю: борті — Божий промисел, їх майже ніколи не охороняють і ніхто не важиться на них. Гомоніли про якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, він у помсту палив хліба та рубав бортні дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був спільником не тільки Милі, а й невідомого мені Савки. Либонь, паламар бачив це й посвідчив, що ці два дні я працював у нього й спав у хліві, як він виходив уночі до вітру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене відпустили. Я вже казав про свою віщувальну душу, вона знову квилила, і я думав, що найкраще було б завчасу відійти з села, одначе тоді це було б схоже, ніби я справді був у змові з Милею. Так могли подумати носачівчани, але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три ліси й три поля від них. Моя нерозумна делікатність зупинила мене. Вночі впіймали Дуду. Він приїхав буланим коником по жінку й втрапив на засідку.

І ось уже він стоїть біля шинкового двору, й староста Шарудило, натоптуватий чоловік з ціпком у руках, підперезаний жовтим поясом, запитує в Дуди:

— Ти чоловік незначний, чого по жінку приїздив уночі?

Мені незрозуміле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось привели сюди.

Дуда, ще молодий чоловік, чорноволосий, кривенький на ліву ногу, дивиться в землю.

— На мене впала пословиця, буцім я подрав бортні бджоли. Я вирішив пересидіти в кума, поки правда задніє.

— Вона вже задніла. Де цей… як його… твій напарник по злому промислу?

— Не знаю. — Дуда підвів голову, його очі бігали туди–сюди.

— Одягніть на нього"гусака", посадіть у ставок, — наказав десяцьким староста. — Якщо до ранку його не заїдять п'явки, скаже правду.

Дуда страшенно злякався, збілів, забелькотів:

— Він десь там… У Данині чи Шатурі.

— У Данині чи в Шатурі?

— У Шатурі.

Поїхали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били — на обличчі виднілися синці. Привезли просто на подвір'я до старости — широке, поросле моріжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого боку навпроти хати. Далі, в глибині двору — два хліви, саж, льох, двір огороджено високим парканом. На подвір'ї юрмилися бортники. Побачивши злодія, вони загомоніли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидів мовчки, зсутулившись, заклавши руки між колін. Та раптом розпростався, глянув зчервонілими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двір:

— Пріч, собаки. Судіть, коли на те…

Бортники сахнулися, відступили. Вигляд у Милі був страшний. Я боявся зустрітися з ним поглядом, і мене непереможно тягло зустрітися, але Миля чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би підійти до Милі, щось сказати, попросити пробачення… Але ж тоді покажу себе його спільником… Ми завше відхрещуємося від тих, на кого впала підозра, кого не любить влада. Але й не підійти…"Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене". Боже, який страшний цей світ! Він кожної миті змушує нас ступати в той або в інший бік, і як би ми не вчинили, втрачаємо щось… Тілом чи духом… І навіть якщо не хочемо ступати ні туди, ні сюди… Зараз бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свідчення.