ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Але хоч який був недосвідчений, почав помічати, що особливо пожвавлюється Миля в присутності Каськи, тоді він стає Милею, якого я раніше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником і сміюном. Якось, коли він оповідав при Касьці про наші мандри, я зауважив йому (Каська вже пішла), що Каська не та жінка, перед якою можна виставляти товариша на посміховисько.

— Яка це не така? — невдоволено мовив Пилип.

— Ну, така… Легковажна.

— Що ти знаєш про Каську, блеєш, як теля, — обурився Миля.

Я образився, але іншого разу вже навмисне почав переповідати Милі те, що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярістю, що я зрозумів усе. Тепер він вже й сам, ледве ми здибувалися, не помічаючи, що стає набридливим і навіть смішним, починав розхвалювати Касьчині достоїнства, й така вона, і така — й розумна, і добра, й сердобольна — ну хоч ікону з неї малюй. Те, що я розгадав Пилипову переміну, не заспокоїло мене, навпаки, в мені спалахнула зла ревність. Захотілось помститися Милі, та що я міг йому зробити?

Доля помстилася сама. І Пилип не був ні в чому ніскілечки винуватий. Навпаки, як я вже сказав, він на той час рішуче перемінився, його мовби несла весела, одчайна хвиля, й він летів на її гребені й з того гребеня дивився на інших — поблажливо, зичливо, привітно. І навіть коли одного разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат, котрий тягнув, неначе скотину, миршавого, з довгою чорною шиєю селянина, який дивився покірними скотинячими очима, — п'яний солдат ухопив на вулиці селянина й вимагав, щоб той зів його до молодиці, а селянин, не знаючи, як відкараскатись, привів солдата в шинок, — Миля не скипів, не оскаженів, а тільки міцно–преміцно взяв солдата за обидві руки, примусив випустити мичку змицьканого дядьківського чуба й посадовив на лаву. А потім замовив кварту горілки, й вони випили з москалем, і той пішов, і я образився за Милю й за всіх нас, скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливі, принизливі слова, котрі адресував Милі.

А Каська плавала по шинку, неначе пава — пишна, величава, впевнена в собі. Я ж почував тривогу, мені здавалося, тут, у шинку, саме повітря нездорове, наповнене нею, гріхом, оманою. Я сидів у куточку біля печі сердитий, покинутий і недобрими очима дивився на Каську та Пилипа. Боже мій, які ми захланні, які немилосердні до чужого щастя! Хоч, якщо поміркувати розважливо, так його там і бути не могло. Я думав про своє кохання, думав–про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим мені було возноситись!.. Майже кожне велике чи мале кохання кінчається однаково, гріхом, а потім, власне, нічим — споминами добрими або поганими. Але без нього життя б стало сірим, як рядно.

Одного вечора підпилий Миля показував всілякі мудрації, вивернув свою кишеню, й з неї випав разок намиста — з дрібненьких червоних камінців, поміж тими камінцями поблискувало кілька такого ж розміру золотих кульок. Миля одразу підібрав та заховав намисто до кишені, але те не лишилося непоміченим, червонясте намисто гаразд знало в селі чимало молодиць та дівчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побігла по селу, як вогонь по пороховій трубці до бочки й долетіла до родичів Касьчиного чоловіка. Ті заявилися до управи. В понеділок двоє осавулців прийшли до бондаря й забрали Милю та посадовили до маленької комірчини, яка містилася за кімнатою писаря біля дверей, котрі вели на подвір'я управи. Зізнаюсь на власний сором — спочатку я був зрадів тому ("Ага, не слухався мене, зв'язався з нецнотою"), а потім злякався. Бо того ж дня до управи покликано Каську та її пащекувату матір, прозивану в селі Рахубою, й ті наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають його вже три дні, намисто лежало в прискринку, загорнуте в полотно. На тому скінчився день, я не знав, що думати, не вірив у Пилипове злодійство, але ж кілька чоловік бачили намиста в Пилипа. Увечері я спробував прокрастися до комірчини, в якій сидів Пилип, але осавулець не допустив мене а двері з другого боку зборні були замкнені.

Наступного дня суд зібрався з самого ранку. За широким столом сидів поважний, урочистий, нахмурений Охрім Шквиря, він покусував пшеничного вуса, справа була до ката неприємна, але тут він не міг одбутися звичним:"Годіться", бо й не любив брехні, обману, нецноти, пильнував порядку та доброї слави про своє село, свою сотню. По обидва боки від нього сиділи писар та кілька осавулців. Біля управи зібралося чимало люду, мені довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися до одного з вікон, аби побачити, що робиться за ним. Вікно було прочинене, і я не тільки все бачив, а й чув.

Двоє осавулців ввели Милю, він був спокійний, тільки якась дивна, трохи ніякова усмішка блукала на його широкому, як днище в бочці, обличчі.

Миля знову одвівся, сказав, що намиста він не крав, знайшов його в шинковому дворі.

Тоді один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки, спіткнулась, чомусь оглянулася на двері, зупинилася перед суддями.

— Скажи, Касько, — звернувся до неї Шквиря, — звідки взялося в цього чоловіка, який називає себе Милею, твоє намисто?

Обличчя і шию Каськи залляла червона фарба, вона ковтнула слину й мовила:

— Він украв. — І тицьнула рукою в той бік, де стояв Пилип, а сама відвернулася.

І в ту мить до управи влетіла Рахуба, закричала, залементувала, бризкаючи слиною з тонких, синюшних губів:

— Він злодіюка. Він і сало в нас покрав, і рибу в'ялену. Дайте його на квестію та всипте йому…

По сотниковому обличчі пропливла темна хмара, він звернувся до Каськи:

— Дати його, Касько, на квестію?

Каська знизала повними плечима:

— Дайте.

Я бачив, як одмінився на обличчі Миля, як його всього неначе перекосило, він скривився, немов з великого болю, і враз хижо ощирив рота й прохрипів:

— Оце так, Касько! А я, дурний… Що ж, ти мене не помилувала, не милуватиму і я тебе. — І вже до суддів: — Поступаючи подлуг права посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала мені.

Неначе вітер прошелестів по хаті, загули ті, що товпилися біля вікон, а ті, які стояли далі, напирали, перепитували, що сталося.

Загомоніли й ті, котрі були в хаті, й сотник постукав по столу долонею:

— Тихо. — Й до Милі: — КажиІ

— Вона дала мені поносити намисто, а я їй свій перстень. — Пилип показав ліву руку, на середньому пальці білів пружок від перстня. Я одразу повірив, що Миля каже правду, вельми він дорожив тим перстнем, ніколи нікому його не показував і жодного разу не заставив у шинку. — Так, був я Касьчиним милосником, і в ласці своїй вона зняла намисто в себе з шиї та поклала мені в долоню.

— Бреше він, харцизяка, — залементувала Рахуба. — Він цехований на тілі. Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак, — Вергала лайливі слова, а що не знала нічого ні про Пилипа, ні про рід його, повторювала ту саму лайку кілька разів, і сичала, й поривалася вдарити Милю.

— Касько, — суворо сказав Шквиря: — Ти грішила проти сьомої заповіді?

Касьчині очі бризкали люттю.

— Не грішила. Бреше він.

Сотник покусував вуса.

— Дайте сюди Євангелію та книгу"Порядок".

Розсовуючи плечима людей, писар пішов до своєї кімнати і вніс Євангеліє та хрест, а також судову книгу"Порядок". Книгу"Порядок"поклав біля сотника, Євангеліє, а на ньому хрест, посеред столу.

— Що ж, — задумливо мовив Шквиря. — За законом першою має дати присягу повідна сторона. Склади присягу, Вівде.

Я завмер, зачаїв подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед, покладе руку на хрест і в одну мить прирече Милю до катівницької смерті. Страшна це річ — присяга на хресті та Євангелії, але страшна й неслава на дочку, я вже вірив Милі, але, кажуть, є такі люди, які можуть скласти обмильну присягу, їх дуже мало, одиниці, це несостеменні грішники, й караються вони потому тяжко, до смерті, але що потім з того Милі? Що з того мені, котрий втрачає єдиного товариша!

Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддів, враз опустила голову й почала вдавати, що поправляє кибалку.