Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗

Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Ростопчин обернувся; офіціант миттю підійшов до нього; і цей схиляє голову по-пташиному, трохи набік, наче зацікавлена чимось синиця, та й очі малюсінькі, як намистинки.

— Я випив би «бладі мері» [16], — сказав Ростопчин. — І з’їв би ще дві сосиски. Ні, мабуть, усе-таки три сосиски.

— Дві сосиски — це одна порція, сер.

Софі кивнула.

— З’їж іще дві порції, любий. Ти завжди багато їв уранці після того, як пив уночі…

— Коли ти була зі мною, я не пив, рідна моя, — відповів Ростопчин і попросив офіціанта: — Ще масла, будь ласка. І не одну, а дві порції.

— Так, сер, — сказав офіціант, відпливаючи, що аж ніяк не гармонувало з його пташиною голівкою; він усе ще тримав її трохи набік.

Провівши його поглядом, Ростопчин нарешті примусив себе подивитися на Софі; вони всі дурепи, подумав він; усі без винятку; ми вигадуємо собі розумних жінок, а їх просто нема; вона зробила підлоту, але мені жаль її; нехай ділить майно; зрештою, втратять вона й Женя, вони жили на мої гроші, а тепер я можу продати діло; ділити то ділити; мені вистачить до кінця днів, навіть коли я виплачу їм половину за замок і колекції; ні, заперечив він собі, не вистачить; ти тоді нічого й ніколи не зможеш повернути Росії, бо треба ж буде так само платити дворецькому, кухареві, служниці, шоферові; двадцять тисяч на рік тільки страховка; а скільки тобі лишилося жити, ніхто не знає; сидить людина, будує собі плани — поїхати на полювання до Кенії чи полікуватися у Віші, а саме в цей час маленький тромб набряк в артерії, і його щосекунди підштовхує потік крові, повільно й неухильно жене до серця, щоб закрити клапан; темний, гарячий удар у голову і — вічність. Ні, подумав він, стежачи за офіціантом, який ніс на срібній таці горілку й томатний сік, зрештою в мене є сейф у банку, він анонімний; не так уже й багато, але все одно я продовжуватиму своє діло; вона ніколи мене не зрозуміє, навіть Женя не зрозумів, куди вже їй; боже, як це бридко — грати з людьми, а інакше я не можу зараз, просто не маю на це права. Як там, у Тургенєва? Росія може обійтись без нас, але жоден з нас не обійдеться без Росії. Боже, яка ж це правда, трагічна правда… Ти не помилився, «Ейнштейн», коли вчора, ні, сьогодні, — ніч завжди сьогодні, як весна є початком осені, справжню весну відчуваєш у грудневу, похмуру негоду, — ні, не помилився, коли говорив сьогодні вночі Степанову, що проти нас грають, і нею, Софі, адже по-російськи вона Сонька, також грають, старою, нещасною дурепою, тільки хто грає? Хто?!

— За твоє здоров’я, — сказав він Софі, змішавши горілку з томатним соком, присоливши й приперчивши. — Як завжди, ти робиш дурниці.

— Чому? — спитала вона; боже, все-таки як страшно, коли на тебе дивиться не обличчя, а маска, монстр якийсь, а не жінка.

— Я поясню, — сказав він, накидаючись на гарячу сосиску. — Хочеш шматочок? Ой, як смачно…

— Ти дуже люб’язний, спасибі тобі, я й так з’їла багато пореджу. Будь ласка, поясни, яку дурницю я зробила.

— Зараз, — відповів він. — Страшенно смачна гірчиця. Раніше я вважав, що немає смачнішої за німецьку, а тепер нарешті зрозумів, що саме ви готуєте найсмачнішу. Дурниці робиш ти, рідна моя, тому, що я вкладаю в картини не так багато грошей, як про це говорять…

— Любий, не будемо брехати одне одному, гаразд?

— Не будемо. Згоден. Ти змусила мене говорити тобі всю правду. Продовжувати?

— Буду вдячна тобі.

Ростопчин поморщився.

— Господи, та розмовляй зрештою без цих острівних кривлянь!

— Я острів’янка, любий, нічого не вдієш.

— Отже, я роздував чутки про гроші, які витрачав на російські картини, Софі. Так, так, саме так! Роздував! Бо в мене є бізнес з Москвою, а росіяни, тобто ми, я, коли хочеш, натури емоційні, визнаємо слово, — на відміну од вас, людей діла… Вони допомагали мені в моєму бізнесі, давали відстрочки платежів, я клав гроші в банк, великі гроші, стриг з них проценти. З оцих процентів ти й Женя живете в достатку, не думаючи про те, що може статися з вами завтра. І сьогодні в «Сотбі» я витрачаю не свої гроші; якщо ти накладеш арешт на ту картину, яку хоче викупити містер Степанов, буде скандал, твоя правда, але це буде скандал проти тебе, ти виглядатимеш смішною, психічно неврівноваженою людиною.

Вона вже не всміхалася, а трохи розгублено спитала:

— Ти хочеш сказати, що містер Степанов витрачатиме свої гроші?

— Так, рідна моя, свої. Я лише консультую його, він ще жодного разу не торгувався на таких аукціонах, як «Сотбі».

— Чудово, любий, я хочу подивитися, як він передаватиме тобі гроші. Чи він уже передав їх тобі? Якщо ти покажеш мені його чек, я попрошу пробачення, я вмію визнавати свою провину.

— Авжеж, ти вмієш визнавати провину!

— Ти даремно іронізуєш. Як тільки ти покажеш мені докази, я зразу ж попрошу в тебе пробачення. Я ніколи не думала, що ти робиш бізнес. Я щаслива, коли це так. Шкода, що ти ніколи не говорив мені про це раніше. Я могла бути поганою дружиною…

— Невірною, — виправив її Ростопчин. — Погана дружина — півбіди, рідна моя, а от коли дружина, кинувши сина, тікає з твоєї постелі в постіль до іншого чоловіка, де зовсім інша справа.

— Ти говориш безтактно.

— Хіба я сказав неправду?

Софі посміхнулася своєю мертвою усмішкою; він помітив, як її пальці шарпали серветку; вона вважає, що бореться за сина, подумав він; коли вона втекла від мене, кинувши Женю, їй і на думку не спадало, що хлопчика скалічено; дитинству потрібна мати, зрілості — батько.

— Не треба сваритися, любий. Коли я побачу, як містер Степанов передаватиме тобі гроші, я перегляну своє рішення. Інакше мій адвокат, ти повинен його пам’ятати, заарештує твою покупку. Будь ласка, не сердься, можливо, я жорстока з тобою, але я — мати.

— Мати. Так, це правильно, — сказав Ростопчин і повторив — Мати… Я залишу тебе на хвилинку, рідна моя, я забув у номері апарат, хочу зробити фотографії в «Сотбі»…

— Я піднімуся з тобою. Мені захотілося поглянути на твій номер, любий, ти, сподіваюсь, не проти?

Ростопчин похолов від гніву, ще якась мить — і він вибухнув би, але згадав, що у ванній стоїть великий, позолочений телефонний апарат; я подзвоню Степанову з ванної; ввімкну душ, — заболіла голова, вночі пив, — подзвоню йому й скажу, щоб він зайшов у банк, у будь-який банк, і відкрив рахунок на сто фунтів, на двадцять, це не так важливо, на скільки, але щоб він написав при ній на чеку цифру п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів; ця дурепа повірить, вона ж ніколи нічого не знала про наше трикляте життя, ніколи не знала, як заробляють, вона вміла витрачати, нічого іншого вона не вміла…

… Він пропустив Софі, відчинивши перед нею двері, ввімкнув телевізор; по першій програмі передавали останні вісті, по другій ішла передача про тварин Індії, слони добре ревуть, прекрасно, багато шуму, підходить, та ще у ванній вода, вона не почує. Ростопчин обчистив Софі банан, відкрив міні-бар, узяв сік, вибачився, «страшенно заболіла голова, я зараз, одну хвилинку, пив цілу ніч, старий дурень», увійшов до ванної, пустив душ, зняв телефонну трубку, прикрив долонею, попросив портьє з’єднати з «Савойєм»; назвав тамошній телефоністці прізвище Степанова; гудки були довгі, тягучі, ніхто не відповідав; але ж він не міг піти в «Сотбі», ще рано! 'В нього є ще півгодини, він не міг, не міг піти, повторював Ростопчин, сидячи на краєчку ванни, відчуваючи до себе гостру гидливу й безнадійну жалість.

XI

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Все, загинув наш Врубель, хоч і живий ще. Він утратив зір, настала повна сліпота.

Боже, боже, яка лиха доля спіткала Росію!

Йому привезли глину, сподіваючись, що ліплення розважить його; він довго місив своїми тонкими пальцями голубуватий розчин, потім спитав: «Навіщо ліпити, коли я сам не зможу оцінити результат своєї праці? Адже тільки художник собі суддя, хто ж іще?»

Але інколи титан підводиться, бере навпомацки олівець і однією лінією, безвідривно, малює коня на скаку. Один і той же сюжет сліпого художника: стрімко скаче кінь уперед, м’язи відпрацьовані так, немов намальовано з натури, на лузі, червневого вечора, коли ледь-ледь стелеться туман і починають займатися хисткі вогнища табунників…

Хтось необережно сказав йому, коли він нічого не їстиме, то зір повернеться. Він морить себе голодом; вода, вода, тільки вода… Навіть давніх знайомих не приймає: «Я ж їх не бачу, який смисл?» Раніше всіх своїх героїв він малював з близьких знайомих, у кожному він бачив доброту, мужність, просто-таки витягував їх на полотно… Друзі були об’єктом дослідження титанів Відродження… Рубльовські ікони здаються мені автопортретами… Кращі картини Врубель написав з тих, кого він найбільше любив: покійний Савочка, Надія Забела, Мамонтов, Прахова, з якої він малював Богоматір, Арцибашев, Брюсов…

Розповідають, що і сліпий, у лікарні, він так само старанно стежить за костюмом, попросив пошити йому чорну камлотову блузу з білим коміром, поверх накидає шотландський плед, і часом здається, начебто він усе бачить, але не хоче в цьому нікому признатися… Стомився від зору… Стомився…

Ніхто з Імператорської Академії не приходив до нього з візитом… А втім, одного разу, хтось питав, чи не прийме… Він подякував…

Тільки дружина й сестра приїжджають до нього, водять його по саду, потім читають йому; він дуже любить слухати розділи з історії західноєвропейського живопису, Пушкіна і Лермонтова, багато разів просив перечитати йому «Степ» і «Вірші в прозі». Найбільше свято для нього, коли Надія Забела приїжджає зі своїм акомпаніатором і вони співають в два голоси; в нього чудовий баритон і прекрасний слух…

А якось, сидячи в саду, він завмер, витягся, мов струна, і сказав сестрі: «Чуєш?» Вона здивувалась: «Ні, я нічого не чую». А він усміхнувся: «Ну, як же ти не чуєш! Горобці мені кажуть кожного дня: «Ледве живий, ледве живий, ледве живий!»

Немає сил писати більше.

Прощавайте. Ваш Василь Скорятін».

вернуться

16

Віскі з томатним соком (англ.).

Перейти на страницу:

Семенов Юлиан Семенович читать все книги автора по порядку

Семенов Юлиан Семенович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Аукціон отзывы

Отзывы читателей о книге Аукціон, автор: Семенов Юлиан Семенович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*