Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗

— Чого він сердиться, цей… цей торговець кістками! — відповів Дагон, і собі хапаючись за ніж.

— Тихо!.. — Згода!.. — втихомирював їх сивий князь, теж поклавши суху руку на пояс.

Якийсь час у всіх трьох тремтіли ніздрі й блищали очі. Нарешті Гірам, що заспокоївся перший, почав знову, наче нічого не сталося:

— Кілька місяців тому в заїзді Асаргадона зупинився чужинець Пхут з міста Гарран…

— Він мав одержати п’ять талантів від якогось жерця, — перебив Дагон.

— А далі що? — спитав Гірам.

— Нічого. Він здобув прихильність однієї жриці і за її порадою поїхав шукати свого боржника до Фів.

— У тебе розум як у дитини, а балачки бабські, — мовив Гірам. — Цей гарранець зовсім не гарранець, а халдеєць, і його звуть не Пхут, а Бероес…

— Бероес?.. Бероес?.. — повторив, пригадуючи щось, Дагон. — Я, здається, десь чув це ім’я.

— Чув!.. — мовив зневажливо Гірам. — Бероес — це наймудріший вавілонський жрець, радник князів ассірійських і самого царя…

— Нехай він собі буде радником, аби не фараона, що мені до того?.. — мовив банкір.

Рабсун схопився з стільця і, погрожуючи Дагонові кулаком під самим носом, закричав:

— Ти — кабан, вгодований на фараонових помиях… Тебе Фінікія так обходить, як мене Єгипет… Якби міг, ти б за драхму продав вітчизну… Пес… прокажений!

Дагон зблід, але відповів спокійним голосом:

— Що він каже, цей крамар? В Тірі мої сини вчаться морської справи; в Сідоні живе моя донька з чоловіком… Половину свого майна я позичив найвищій раді, хоч не маю за це навіть десяти процентів. А цей крамар каже, що мене не обходить Фінікія!.. Послухай, Рабсуне, — додав він, помовчавши, — я бажаю твоїй дружині, і дітям, і тіням твоїх предків, щоб ти про них стільки дбав, скільки я дбаю про кожен фінікійський корабель, про кожен камінь Тіра, Сідона і навіть Зарпата і Ахсіба.

— Дагон каже правду, — мовив Гірам.

— Я не дбаю про Фінікію! — вів далі банкір, запалюючись. — А скільки я перетягнув сюди фінікійців, щоб вони тут багатіли, — і що я маю за це? Я не дбаю!.. Гірам вивів з ладу два мої кораблі й позбавив мене великого зиску, але коли йдеться про Фінікію, я все-таки сиджу з ним в одному покої…

— Бо думав, що розмова йтиме про те, щоб когось ошукати, — мовив Рабсун.

— Щоб ти так думав про свою смерть, дурню!.. — відповів Дагон. — Ніби я дитина і не розумію, що як Гірам приїжджає до Мемфіса, то вже, певно, не заради гендлярських справ. Ой Рабсуне! Тобі годилося б ще зо два роки замітати в мене стайню!

— Годі! — крикнув Гірам, вдаривши кулаком об стіл.

— Ми ніколи не скінчимо з цим халдейським жерцем, — буркнув Рабсун так спокійно, наче перед тим нічого не сталось.

Гірам відкашлявся і почав знову:

— Цей чоловік і справді має будинок і землю в Гаррані, і там звуть його Пхут. Він дістав листи від хеттських купців до сідонських, і його привіз сюди наш караван. Сам він добре розмовляє по-фінікійськи, добре платить, нічого особливого не вимагає, тому наші люди дуже його полюбили… Але, — мовив Гірам, почухавши бороду, — якщо лев натягне на себе волячу шкуру, в нього завжди стирчатиме з-під неї хоч кінчик хвоста. Цей Пхут був страшенно мудрий і впевнений в собі; отже, начальник каравану тихцем переглянув його речі. Але нічого не знайшов, тільки медальйон богині Ашторет. Коли начальник каравану побачив медальйон, його аж за серце вхопило. Звідки в хетта фінікійський медальйон? Приїхавши до Сідона, він одразу ж сповістив про це старійшинам, і відтоді наша таємна поліція не спускала цього Пхута з очей. Але ж він виявився таким мудрецем, що за кілька днів, які він прожив у Сідоні, його всі полюбили. Він молився й приносив жертви богині Ашторет, платив золотом, не позичав ні в кого грошей, знався тільки з фінікійцями. Одне слово, напустив на всіх такого туману, що нагляд за ним послабився, і він спокійно доїхав до Мемфіса. Тут наші старійшини знову почали стежити за ним, але нічого не викрили; здогадувалися тільки, що це, певне, великий вельможа, а не простий гарранський міщанин. Лише Асаргадон випадково вистежив, і навіть не вистежив, а запідозрив, що цей нібито Пхут цілу ніч пробув у старому храмі Сета, який має тут великий вплив.

— Бо до нього входять тільки верховні жерці на важливі ради, — перебив Дагон.

— І це б ще нічого не означало, — вів далі Гірам. — Але один з наших купців повернувся місяць тому з Вавілона з дивними вістями. За щедрий дарунок один придворний вавілонського сатрапа розказав йому, що над Фінікією нависло нещастя… «Вас захоплять ассірійці, — сказав цей придворний нашому купцеві, — а ізраїльтян підкорять єгиптяни. В цій справі навіть виїхав до фіванських жерців великий халдейський жрець Бероес, щоб укласти з ними угоду». Ви повинні знати, — казав далі Гірам, — що халдейські жерці вважають єгипетських за своїх братів. А через те що Бероес має великий вплив при дворі царя Ассара, то чутка про цю угоду може бути цілком правдоподібна.

— Нащо ассірійцям Фінікія? — спитав Дагон, гризучи нігті.

— А нащо злодієві чужа комора? — відповів Гірам.

— Яку вагу може мати угода Бероеса з єгипетськими жерцями? — перебив замислено Рабсун.

— Дурень ти!.. — відповів Дагон. — Адже фараон робить тільки те, що врадять жерці.

— Буде угода й з фараоном, не бійтесь! — перебив Гірам. — В Тірі відомо, що до Єгипту їде з великим почтом і дарами ассірійський посол — Саргон… Він нібито хоче побачити Єгипет і домовитися з міністрами, щоб у єгипетських актах не писали, що Ассірія платить данину фараонові. Але насправді він їде, щоб укласти угоду про розподіл країн, які лежать між нашим морем та річкою Євфратом.

— Щоб їх земля поглинула! — закляв Рабсун.

— Що ти про це думаєш, Дагоне?.. — спитав Гірам.

— А що б ви зробили, якби на вас і справді напав Ассар? Гірам аж затрусився від обурення.

— Що?.. Ми сіли б на кораблі з родинами й зі всім добром, а тим псам залишили б руїни міст та розкладені трупи рабів… Хіба ми не знаємо країн, більших і кращих від Фінікії, де можна здобути нову вітчизну, багатшу за цю?..

— Хай боги боронять нас від такої крайності! — проказав Дагон.

— Власне, про те йдеться, щоб рятувати нинішню Фінікію від загибелі! — мовив Гірам. — І ти, Дагоне, можеш дуже допомогти в цій справі…

— Що я можу?..

— Можеш довідатись від жерців, чи був у них Бероес і чи справді він уклав з ними таку угоду?

— Це дуже важко зробити! — сказав пошепки Дагон. — Але, може, я знайду такого жерця, який мені вивідає.

— А можеш, — вів далі Гірам, — через когось із придворних не допустити, щоб фараон уклав угоду з Саргоном?..

— Дуже важко… Сам я цього не здолаю зробити…

— Я буду з тобою, а золото дасть Фінікія. Ми вже почали збирати податок.

— Я сам дав два таланти, — шепнув Рабсун.

— Я дам десять, — мовив Дагон. — Але що я матиму за

свою працю?..

— Що? Ну, десять кораблів, — відповів Гірам.

— А ти скільки заробиш? — спитав Дагон.

— Мало тобі? Ну, візьмеш п’ятнадцять.

— Я тебе питаю: скільки ти заробиш? — наполягав Дагон.

— Дамо тобі… двадцять… Досить?..

— Ну, добре. Але ви покажете мені дорогу в країну

срібла?

— Покажемо.

— І туди, де ви добуваєте олово?

— Гаразд…

— І туди, де родиться янтар? — закінчив Дагон.

— Щоб ти вже здох!.. — відповів його милість князь Гірам, простягаючи йому руку. — А ти не будеш гніватись на мене за ті дві барки?

Дагон зітхнув:

— Я постараюсь забути. Але… яке б я мав багатство, якби ви не прогнали мене звідти!..

— Годі! — перебив Рабсун. — Говоріть про Фінікію.

— Через кого ти довідаєшся про Бероеса й угоду? — опитав Дагона Гірам.

— Не будь такий цікавий. Про це небезпечно говорити, бо тут замішані жерці.

— А через кого ти міг би зірвати угоду?

— Я думаю… Я думаю, що, мабуть, через наступника трону. У мене багато його розписок.

Гірам підніс угору руку.

— Наступник? Дуже добре, бо він буде фараоном, і, може, навіть скоро…