Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Двері квартири відчинила мама Марти, почувши здалеку їх заголосну метушню. Вона приїхала з багажем рано-вранці. Петро вже встиг до полудня тут побувати. Допоміг пані Агнесі дати лад із меблями, трішки прибрав у передпокої. Хлопець поводив себе досить розкуто, мов у себе вдома. Коли Аліна з Петром розпаковували ящик із посудом, хлопець промовив весело:
— Так буває, Алінко, бачиш людину і відчуваєш: вона твоя доля. Незважаючи на різні там нюанси. Що, думаєш — надто пишномовно сказано? Ні! Я впевнений у своїх почуттях щодо Марти. На жаль, ці слова не мої. Тобто зараз мої. Але, ну, розумієш? Про долю. Не я перший допетрав, що так воно інколи буває. Хочеш знати, кого я повторюю? Це сказав Кажан, дивлячись на тебе, коли ти в Карпатах із Морвою готувала вечерю. То було вже після втечі Свєтки. Слова адресовані тобі, а перед тим він мене довго мордував випитуваннями, чи й справді я не твій хлопець. Я розповів йому про Марту, куди від нього дінешся. Кажан все вірно зрозумів.
Якийсь колючий пелех підкотився до горла. Аліна не може вичавити із себе ні слова. Петро веде далі:
— Я його перепитав: «Слухай, а як же Світлана і ті всі моделі, до яких Свєтік тебе ревнує?» Він недбало махнув рукою і відповів: «То все було до Аліни. Ось ти йдеш піщаним берегом і залишаєш сліди. Ти здолав шлях, а сліди залишилися — допоки хвиля не зітре їх або вітер не задмухає. Ти ж рухаєшся далі, а сліди лишаються. Та це лиш сліди на піску — це не ти справжній. Свєтік та й інші — то сліди на піску, які задмухає вітер. Аліна — сліди в серці. Як із таким бути?» Він розумний хлопець, Аліно, класний. Даремно ти з ним так.
— Як — так? Слухай, Петре, ти мене будеш вчити, як себе поводити з хлопцями? — Аліна сердито просвердлює Петра очима, та той чомусь не відводить погляд. — Сама якось розберусь. Окей. Посуд не перебий! Тільки твій Кажан не тільки пляжами полюбляє ходити, а й людськими долями, отак простісінько. Теж мені, страус.
— Чому страус?
— Бо голову в пісок ховає.
— Хто? Кажан? Ти про що? Та його зараз у Львові немає. Батькові поїхав допомагати. Термінове замовлення для якогось олігарха з Криму. І ще одне. — Петро якось невпевнено відводить очі вбік. — Не знаю, чи тобі казати? Тобі Морва нічого не розповідала?
Аліна заперечливо хитає головою.
— Ну, одним словом, натовк Кажан Сергію пику через тебе.
— Як це — натовк пику через мене?
— А так, майже мовчки! Тоді, на вокзалі ще. Ти з татом поїхала. Ми ненадовго затрималися, обмінювалися телефонами, теревенили і все таке. Почали прощатися. Сергій мені й каже, чи я не зміг би йому дати номер твого мобільного, тебе запитувати не став, бо ти така вся недоступна, і дивна, і класна.
Морва ж почне підколювати, коли її запитати, і тому… Та, Аліно, всі й так давно зрозуміли, що я ніякий тобі не хлопець.
Петро розвів у різні боки руками, показуючи, який він ніякий не хлопець. — Так от, у Кажана від почутого дах поїхав. Він почав щось там кричати, щоб Сергій не смів тебе чіпати. Сергій йому, як годиться, нагадав про Свєтку. Слово за слово, як у пацанів буває, зчепилися і побилися. Ледве ми їх порозтягували. У Сергія синець під оком, у Кажана губа розбита. А, ще одне! Телефон твій я так Сергію і не дав. Бо Кажан сказав, що приб'є, якщо взнає, попередив про це і Данила, і Морву.
— Ой, як страшно!
— Тобі, може, і ні, але щось мені не дуже хочеться з Кажаном гиркатися. З ним краще в злагоді жити.
Марта сидить на дивані, схрестивши перед собою руки. Пані Агнеса переповідає їй останні новини: про переїзд, про «ідіотів-вантажників», про те, що, слава Богу, без пригод занесли в квартиру її німця, так вони називають Мартине біле піаніно, а от сервант добряче постраждав. Марта тільки ствердно киває головою. Вона почуває себе тягарем. Аліна відчуває це. А мама розривається між хатньою роботою та дитиною, яку мусить підтримувати. Нарешті Аліна не витримує:
— Пані Агнесо! Я пригадала, до мене мають прийти майстри лагодити холодильник, тож перепрошую, що не зможу вам допомогти більше. Знаєте, мабуть, зателефоную мамі, вона сьогодні вільна. Тому з радістю вам допоможе.
— Мамо, я йду з Аліною! Я тут не допомагаю, а лишень заважаю, — констатує Марта. — Алінко, можна в тебе переночувати? Відчуваю, що цей рейвах із переселенням народів затягнеться до ранку, як мінімум.
Аліна знала, що ця хитрість із холодильником таки спрацює. Вона бере Мартину дорожню сумку, і вони поволі виходять із квартири.
У майстерні спокійно і тихо. Хоча Аліні все менше подобається настрій подруги. Якась вона вже дуже загублена, втрачена. То сидить на місці, то раптом встає з ліжка І починає намацуванням нервово вивчати розташування предметів у майстерні. Аліна відчуває розпач у словах і вчинках коліжанки. Останнє медичне обстеження нічого доброго не дало. Все залишається без змін. Видається, що Марта потроху мала б звикнути до свого нового стану, та стає все важче від безнадії. Тому що відчуває себе тягарем для мами. Батько доволі легко скинув із себе цю ношу. Цинічно відкупився від них. Його нова майже дружина вже чекає дитину, і він просто співає від втіхи. Це навіть добре, що Марта ще й фізично не бачить, як він світиться щастям, лише відчуває. А мама? Бідна мама, вона тепер міцно прив'язана до неповносправної доньки. І хоча натхненно переконує і себе, і доньку, що все гаразд, Марта знає — все кепсько, бо чує, як та вночі в подушку плаче. Коли ти втрачаєш зір, загострюються інші твої чуття, вони стають вдвічі сильнішими. Вона тепер надто добре відчуває запахи, а в голові натомість з'являється картинка, що їх описує. Вона втричі чутливіша і до звуків. Розрізняє прекрасно і такі, на які раніше не звертала жодної уваги:
— Чуєш, Алінко! У твоїй оселі літає комарик, він так жалісливо гуде. Йому зовсім не подобається звук твого кондиціонера. Він хоче в небо. Розчини, будь ласка, вікно.
Аліна вимикає кондиціонер і відчиняє вікно, випускаючи на волю комарика, та запускає в майстерню вечір. За теревенями незчулися, як звечоріло. Вона не знає, що сказати Марті, як розрадити подругу. Говорить їй добрі, ніжні слова. Запевняє палко, що вона не одна, що друзі ніколи друзів не залишають і все те, що кажуть у таких випадках, банальності. Озивається Алінин телефон. Мама принесла дівчатам вечерю, пані Агнеса передала. Ліфт знову не працює. От халепа, тільки-но працював. Мама на високих підборах, аякже, то просить Аліну спуститися вниз за їжею. Аліна залишає Марту наодинці. Та обіцяє бути чемною дівчинкою. Дивно, що Петра досі немає.
Аліна спускається вниз за вечерею.
Коли вертає назад, то здивовано застає майстерню порожньою. Марта з кімнати зникла. У ванній також коліжанки немає. Лише з боку вікна долітають різкі чалапаючі звуки. Аліна кидається до вікна і торопіє від страху. На самому краєчку даху стоїть, розвівши руки в сторони, Марта, мов птаха, що приготувалася до польоту. Відчай, страх, крик застрягають у горлі. Аліна знає, якщо вона озветься — Марта стрибне, вона стрибне. Але коли вона буде мовчати — та також стрибне. Морок ночі заполонює Аліну зсередини, а сама Марта ніби зіткана з цього мороку, вона з ним — одне ціле.
— Мартушечко, дорогесенька, — майже шепоче Аліна, — не роби цього, люба, будь ласка. Мама твоя не переживе. Петро тебе любить, я тебе люблю. Ти — моя найліпша й найвідданіша подруга. Ти мені як сестра.
Аліна перекидає ногу через підвіконник, збираючись перелізти на дах. Марта, не озираючись, промовляє:
— Аліно, ти забула — я чую кожен твій найменший рух. Не бійся, я ж не боюсь. Півкроку — і я полечу. Полечу в небо, до Бога, і там у мене будуть очі. Господь, можливо, простить мені ось це і подарує ще один шанс. Я більше так не можу. Це нестерпно. Відчай, відчай у кожній клітинці мого тіла, у кожному русі. Відчай — це готовність померти. Я — готова. Передай мамі — я її люблю найдужче у світі. Я люблю тебе, Лінушко. Люблю. І пробачте мені. І ти, і мама, і Петро, і… тато.
Аліна бачить, як нога Марти піднімається над прірвою дев'ятиповерхівки, мов у сповільненому показі. Вона відчуває, як сила тяжіння нахиляє дівчину в бік землі і… Аліна заламує від розпачу руки, навпомацки перекидає ногу через підвіконник, хоча знає, що обов'язково спізниться, і щосили верещить:
