Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Величезні вікна, через які потрапляє світло в приміщення Академії, майже тріщать від його надміру, Гурт хлопців весело регоче. Кажан звик бути душею компанії і разом із тим загадковим самітнім вовком. Про нього більше, ніж того сам він хотів, не знав ніхто. Це ду-у-у-уже бентежило дівчат. Найрозкішніші юнки марять ним, піддаючись якомусь глупому азарту, щоб здобути прихильність хлопця.
Сашко це знає. Таємничий і звабливий. Завжди у чорному, глибокі, мов нічне небо, очі. загадкові розмови Справжній тобі Кажан. Оскільки в навчальному закладі буває рідко, та кожний його прихід стає не лишень для нього правдивим святом.
Недалеко від гурту хлопців прилаштувалися дівчата. Вдавано голосно обговорюючи свої проблеми і, нашорошивши вуха, уважно слухають розмову хлопців. Звичайно, вся увага дівчат прикута до Кажана.
У вестибюлі, на підвіконні, сидить дівчина. Її чоло серйозно насуплене, очі уважно зосереджені на книзі. Їй байдуже до оточуючих, до їх безглуздих проблем — вона читає. Вже звикла ловити на собі глузливі погляди одногрупників, тож навчилася не відволікатися на подібну дурню.
Лунає дзвінок. Студенти розходяться. Кажанові хтось телефонує, і він затримується. Перетинає вестибюль і ховається за величезним фікусом, щоб не нарватися на когось із викладачів. У вестибюлі ще досить багатолюдно. Художники-митці не дуже квапливі студенти. Балакає недовго. Коли ховає телефон у кишеню, його погляд випадково падає на дівчину з дивним салатово-русявим волоссям. Вона сидить на підвіконні й читає книжку. Хіба зараз когось здивуєш цим? Та дівчина ніби гойдається в яскравому світлі, яке лине, здається, не тільки з вікна. Світло струменіє з дівчини. То ввижається, звичайно, але те видиво таке чарівне. Кажан мимоволі змилувався нею. Видається, що той дзвінок на заняття зовсім не для неї. Повз нього пробігає захеканий студент, який ще не знає, чи то вже майже спізнився, чи майже встиг на пару.
— Привіт! — кидає на ходу… Кажан різко зупиняє хлопця.
— Кілька секунд тебе не врятують, Олексію. Маю до тебе розмову.
— От, блін! Кажане! Може, згодом? — жалісливо квилить хлопець.
— Нє-а! Зараз! Обіцяю, не довго. Слухай, це що за барвисте диво? Чому я її не знаю? — Кажан тицяє пальцем у бік дівчини. Благо, їх розділяють добрих десять метрів вестибюля та жвава метушня, і вона їх не чує.
— А, це! Та, то з моєї групи одна. Аліна Григоренко. Синя панчоха! Схиблена на книжках всезнайка-заучка. Не дивно, що її не знаєш. Ти ж на таких, як «оте», уваги не звертаєш? Ха! Кажане, ти офігів! Вона тобі на…
— Слухай, їй шо — сороківник, коли синя панчоха? А так молодо виглядає, — здивовано перепитує Кажан.
— Та нє. То я образно сказав. Колись стане нею, побачиш. Вона взагалі якась трохи того, поведена.
— І це мені говорить художник! — іронічно посміхається Кажан.
— Ну, розумієш. Вона ні з ким не дружить, ходить завжди одна. Сама із собою розмовляє. Божевільна! А вбирається як? Смаку зеро й таланту також. Татко-художник, той влаштував доцю в Академію, звісно ж. Пересварилася зі всіма викладачами. Та вона, блін, більше за них знає. На фіга їй вобше ходити на лекції? Так нє, ходить — хизується: «Подивіться, яка я мудра, а ви всі — телепні». Мати таку дівчину — то вже ліпше застрелитися. Ходяча енциклопедія в зелену крапочку. І ще той…
— Ну, все, Олексію. Вистачить. Дякую! Я зрозумів. Вали на пари, ти ж поспішав?
Олексій невдоволено щось бурмоче під ніс і стрімголов кидається далі.
Кажан піднімається поверхом вище, так, щоб дівчина з підвіконника його не запримітила. Та це й неможливо, бо вона, окрім свого читання, нікого не бачить. Хлопець виймає мобілку і кудись телефонує:
— Алло, Юрко, сервус, друже! То я. Впізнав! Що? Ну, звісно: хто шукає — той знаходить. Думаю — це те, що треба. Угу! Звати Аліна! Художниця, другий курс. Що? Так! Так, Григоренко. А ти звідкіля знаєш? Ага, я й забув, що то в тебе робота така — всіх знати. І кажеш, що ця підходить? Тоді парі. Ну, добре-добре, не парі, угода… Мораліст хріновий! — останні слова Сашко говорить після того, як заховує телефон у кишеню штанів.
З нижнього поверху долинає невдоволений чоловічий голос. Кажан зацікавлено перехиляється через перила і в шпаринку між східцями спостерігає потішну картину. Перед дівчиною стоїть сивий професор:
— Так, Григоренко! Доброго вам дня, шановна! Ви чому не в аудиторії? Вам персональне запрошення від кафедри потрібне чи, може, декана покликати?
Дівчина на диво спокійно закриває книжку, кладе її в наплечник, зістрибує з підвіконника:
— Доброго дня, пане професоре! Приємно вражена вашою повагою до мене. Перепрошую за те, що за таким нагальним і зацікавленим повторюванням заданого вами матеріалу проґавила дзвінок. То куди мені зараз — до декана, брати дозвіл на те, щоб допустив мене до вашого семінару й виявив ласку бути присутнім на ньому, чи…
— Бігом в аудиторію! — верещить бордовий професор. — Ви мене до сказу доведете, Григоренко.
Кажана розбирає сміх. А вона не така й проста, ця дівчина. Класно. Те, що треба. Уже навіть цікаво. Мов колючий кактус Чим цікавіше завдання — тим жаданішою буде перемога.
Кажан згадує той день, коли вперше побачив її — таку дивну і ніби загублену серед того одноманіття, і його охоплює жаль до себе. Як він міг так перечепитися?
Відразу щось пішло не так. Вона не вписувалася ні в одну стандартну схему дівчат, які зустрічалися йому: шляхетні вродливиці, вишукані самозакохані нарциси, добродушні і довірливі юнки, бешкетниці і навіть повії, студентки, ділові жінки… Найгірше, що він так і не зміг прочитати бодай найменшої її думки, вона так вправно їх маскувала. Сашко рухався навмання — темною кімнатою. Іноді влучав, як то з Кафкою чи Борхесом. Та здебільшого хибив і врешті дав маху.
Та це все Юрко! Він, зараза така, знав, що так трапиться! Знав, скунс білий. Дуже легко пристав на угоду. Без роздумів. Ото ж бо й воно, слід було вчасно замислитися — а через що Юра такий зговірливий? Але коли поміркувати, Кажан сам її обрав, тільки-но побачив. Чому? Бо зрозумів, що вона — його доля? Бздура якась, а не доля. То все виною те світло, яке лилося з вікна і в якому вона сиділа. Чи то було не світло? Все, сам себе заплутав.
Він давно не грав на флоярі, на якій колись навчив грати батько. Малим бавився, випускаючи на волю ті диво-звуки, які вона народжувала. Підріс, закинув те заняття. А тоді раптом, після розмов із тією чудною малою, так млосно стало на душі й одночасно чомусь так добре. А коли почув, як вона з місяцем розмовляє, які слова йому говорить, зазирнув у її очі… Витягнув із пивниці стару батькову флояру і заграв. Здається, спочатку його магнетизм діяв на дівчину, мов по нотах. Він врятував її від хуліганів, так — супермен. Його начитаність вражала — чудово! Згодом він із ду-у-у-уже великими проблемами та все ж оселився поруч, використавши всі батькові зв'язки, а потім Аліна почала йому снитися. Жодна жінка йому не снилася, ще чого! Лишень мама, якої він ніколи не знав. Він не вірив у кохання. Господи, при чім тут воно? То для слабаків, розманіжених пань та маминих синків. Пристрасть, хіть — для продовження роду, чи розвіяння нудьги, або підзарядитися. І от тобі маєш. Кажан випадково зустрів Аліну з іншим. І оскаженів. Пізніше здогадався, що це була ревність. Вперше в житті він ревнував. Він примусив одногрупників вибачитися перед нею, це тільки обурило і розізлило її. Поволік Свєтку із собою в Карпати, щоб Аліна побачила та оцінила, які дівчата за ним гинуть, хоча тепер розумів, що й тут помилився, бо все полетіло шкереберть. Карпати — це не подіум. І ревнував знову ж таки він, а не Аліна. Вона якась геть інша, ніби зіткана із тих чудних думок, що мешкають у її голові, а потім стають полотнами. Вона вигадує казки і дарує охоче всім, хто бажає чути, найвдячнішим слухачам —| навіть місяцеві й горам, квітам й деревам, друзям. Вона вміє любити і прощати… Її казки. Вигаданий світ, у якому хочеться залишитися назавжди, бути поруч, щоб стати частинкою її казки. Тепер, кати він приманює хмари, то, мов телепень, усміхається небу, бо з нього завжди дивляться її очі.
