Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

«Нема чого добрим, як сама Любов, людям, робити на цім світі», – сказав хтось на Василевому похороні.

Те саме почула й коли хоронили Олега Теслю…

«Може, й так. Може, добрим на небі прихисток, а нам, грішним, тутечки дорогу до неба вимолювати. Під отими іконами, що на стіні, над ліжком. Або найліпше в церкві… У монастир я не гожа. Бог тому свідок… Як нема щастя, то не позичиш».

Так думалося Марійці, доки знову не почула Оленчиного:

– Мамо, ви плачете?

«Авжеж ні, дитинко, – відповіла врешті мовчки й передусім собі. – Чого ж не зрозумію ніяк, що не треба нарікати на життя, бо в мене є ти – здорова й розумна донечка! І вчишся на відмінно, і гарна помічниця, і слухняна, і вмієш дякувати, і споболювати, і небайдужа, й добре знаєш, що воно таке – поважати старість… Але затялася твоя матінка жаліти себе, ніде пристановища собі не знайде: то по монастирях їздить, то кладовищем бігає – не тішиться з того, що має, що дала їй доля…»

Марійка наче переродилася цієї пори. Наче видужала й позбулася найдошкульнішої болячки в світі!

– Моя ж ти квіточко, – пригорнула кровиночку, плачучи тепер уже з радості, – моя ж ти надієчко…

На другий день Великодня Валька зібрала пакунок із харчами та паскою для посиденьок із подругами. Пішла спершу до Марійки. Дорогою, за чепурними воротами одного з дворів, почула, як плинув ніжною луною чарівливий жіночий спів: «Попід гаєм зелененьким брала вдова льон дрібненький…» Про Марійку… Так, ніби на замовлення пісня звучала…

«Чи десь іще так чудово співають народних, як у нас? – подумалося Вальці.

Вона обожнювала слухати й брати участь у грамотному, як його називала, виконанні дво– або й триголосся, що вдавалося хіба літнім полісянкам, які зналися на народному співі.

– А це вже по-нашому, – аж уголос промовила, коли почула не спів, а радше волання в стилі «хто-куди». То так молодь виводила й досі популярну на селі «Дым сигарет с ментолом».

Ось і Марійчина господарка. Ошатний двір, пофарбовані в яскраво-блакитний колір віконниці й такі самі лавки; попід світло-голубими хатніми стінами виструнчилися високі стебельця жоржин. Іще трохи – й займуться вони цвітом пишним, барвистим, веселковим… Як саме життя.

Увійшла до хати. У першій кімнаті, як і десять літ тому, на найвиднішому місці, високо, попід стелею, – портрет молодого голубоокого юнака, якому досі Марійка дарує квіти, кохаючи його й дотепер.

Збоку, трохи нижче, – виразний малюнок самотнього лебедя (чи, може, лебідки), що знайшов пристановище на мілкій воді посеред густої зелені.

Ні, не розкаже Марійка навіть найліпшим подружкам-кумочкам-нерозлийвода, хто автор цієї роботи і що вона означає, бо не впевнена, чи зрозуміють, чи не пустять селом плітку про Марійчиного батька-тюремника…

До Маргарити йшли вдвох. Позаду Максимко з Оленкою й собі галайкотіли про своє.

Цьогоріч у Крадунихи Пасху стрічали без Андрона. Марійка з Валькою згадали дорогою, як прикро він пішов із цього світу. Випивши, як завше, упав долу. Але цілий гранчак дешевого магазинного вина-бодяги, що його він вихилив за одним духом, хутко вернувся… Та ніхто цього не добачив. Тож, лежачи горілиць, Андрон захлинувся власним блювотинням… Земля йому пухом… Чи ж царство небесне?

Коли звертали з дороги на вузьку стежку, стрівся Валі з Марійкою Німий – отой страхітливий дідуган, що не вмів говорити.

– І вам Христос Воскрес! – вклонилася Валька вже після того, як сивочолий Ярмолич попомахав заповзято руками й видав з себе добру порцію незрозумілих, але, з усього видно, привітальних окриків.

Старець, без сумніву, зрадів увазі двох молодичок, бо, звівши пересохлі й потріскані до крові вуста в кривий широкий осміх, на диво прудко, спираючись на високий кийок, почимчикував далі.

– І чому він нічого не може сказати? – жалісно мовила Марійка.

– Сама не знаю, – невпевнено відповіла Валька. Рідко вона чогось не знала, а тут і сама досі ні в кого не розпитала докладно про біду німого односельця. – Я лишень чула те, що всі: у війну, геть юним хлопцем, він побачив, як у клуні на сіні вояки ґвалтували його матір. І щоб нікому про це й словом не обмовився, йому відрізали язика. А хто то був – німці чи наші… Не знаю я, – закінчила.

Ритка й не запрошувала кумочок у хату, звідки доносився неприємний запах лежачої баби Параски та Ганниного завсідного перегару. Прихопила плящину самогонки, кусень паски, кілька куплених свіжих помідорів, огірків, урізала лікарської ковбаси.

– Ой, Ритко, та в тебе маргаритки цвітуть! – скрикнула Валька, запримітивши на забур’яненій клумбі барвисті голівки. – Чом же вони в таких хащах ростуть? – нахилилася, щоб прополоти квіточки.

– Ще мені з двома дітьми тільки квітами журитися, – відповіла недбала Рита.

А за мить…

– Чому не випололи клумби, мамо? – звернулася до старої Ганни, що виповзала, як та черепаха, з хати. Стара нічого не відповіла доньці, бо не втямила, чого в неї про таке питають. Хіба ж то її турбота? У неї турбота одна: аби не боліла голова…

Маргарита причепурила так-сяк доньок, наостанок скрикнула знічев’я:

– Ой, кумочко, як то кажуть люди: не почесна, зате щесна! [71]

І всі хутко попрямували до ставка.

Туди зі свого багатого хутора мала приїхати велосипедом Тетяна. І справді, молода Шолудиха вже чекала на подруг, розстеливши на зеленій долівці широке домоткане рядно, на якому хвацько вистрибував малий Богданчик.

Вони смакували паски, інші лагомини, цокалися наповненими вином-горілкою чарками, раз по раз виголошуючи багатонадійні тости… І без кінця теревенили, і співали милозвучної…

І ніхто, як і колись, не замислювався над майбутнім і не здогадувався, що буде через п’ятнадцять років…

А через п’ятнадцять років…

…Вальчин Максимко житиме в Дарининій хаті, догляне любу бабусю («Я ще з нього сік братиму»), й помре Дарина, як і її мати, красивою смертю: молячись навколішках, схилиться долу й видихне востаннє…

А її правнук Максимко, як і дядько Роман, вивчиться на священика, побереться із…

…молодшою Маргаритиною Василиною, і разом вони ще багато літ проситимуть Бога за всіх померлих і живих родичів Яворівських та Чикунових. За недолугу Маргариту, яка…

…так і не зрозуміє, що батьком обох її дочок є завсідний помічник Аркадій («Два запитання – одна відповідь. Аркадій»). І вже не стрепенеться вона й не зміниться навіть тоді, коли її зятем стане священик.

А Максимко молитиметься й за тещу бідову, і за старшу її доньку Катерину, яка…

…подасться на далекі закордонні заробітки, де й загубиться, зникне без сліду, додому більше не повернеться…

І навчатиме Максим духовного…

…рідну матір, яку й через роки кликатимуть Валькою. Її чоловік Арсен і далі дбатиме про сімейний добробут, а вона собі читатиме Біблію тихцем на своєму незмінному робочому місці в бібліотеці, куди майже не приходитимуть відвідувачі. Поволі зникатиме з її обличчя врода, але біль і мука за те, що колись замолоду вчинила непоправне, – проґавила-згубила справжнє кохання, – так і житимуть із нею. Бо, може, якби мала сміливість, то не так трагічно закінчилося б життя коханого Дмитра…

Адже невідомо їм, що…

…Тетянин син Богданко вісімнадцятирічним одружиться з… дівчиною-циганкою з сусіднього району. Відтак усе село загомонить-загуде, чиїм сином насправді є Богдан (хоч Рита так нікому й не повідала, що Тетяна народила від цигана Артура, бо вміла берегти чужі таємниці). І відшукає Богдан з колоритною дружиною рідного батька і, повідавши про це Тетяні з Дмитром, переїде до нього жити…