Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (первая книга txt) 📗
Дві сотні в’язнів завмерли, мов перед бурею, їхні серця вщерть переповнилися жагучою ненавистю, для якої міг бути один вихід — вибух.
В такому стані перебували всі.
Для вибуху не вистачало іскри.
Тим часом, розправившись із професором, Гольбах потягнув Янека далі. Охоронці, не одержавши ніяких вказівок, залишилися стояти на місці, теж вражені несподіваним вчинком лагерфюрера. Мовчала внутрішня охорона, принишкли кулеметники на вежах.
І тут Янек накинувся на коменданта. Мов шалений, почав стусати його ногами, бити кулачком у живіт, кусати зубами за руку.
Де взялася сила у маленькому, виснаженому голодом тілі? Де взялася сміливість у дитячому сердечку? Від усвідомлення того, що його жде близька й неминуча смерть? Чи інстинкт самозбереження мобілізував усі духовні й фізичні сили й кинув на безнадійний опір катові?
Як би там не було, але боровся він запекло. Коли не стало змоги битися й кусатися, почав чіплятися за каміння і за рейки вузькоколійки, жбурляв в обличчя ворогові свою нехитру дитячу лайку…
Та перевага, звичайно, була на боці дорослого. Гольбах ударив хлоп’я пістолетом, штурхонув, відірвав від землі і швидко потягнув на край бескиду.
— Прокляте польське щеня!
І в цю мить Володя зірвався на ноги.
Все сталося швидко, несподівано для всіх — і для коменданта, і для охоронців, і для в’язнів.
Мов вихор, перелетів він ті кілька кроків, що відділяли його від Гольбаха, міцно, ніби лещатами, схопив його ззаду і стиснув так, що той, завивши від болю й переляку, випустив Янека.
— Бийте гадів! Смерть фашистам! — З цими словами він разом з Гольбахом, не випускаючи його з чіпких обіймів, кинувся з обриву вниз, у глибоку прірву… У свій останній політ!
Дикий, розпачливий крик лагерфюрера сколихнув надвечірню тишу.
І тоді стався вибух.
Відчайдушна, героїчна самопожертва радянського льотчика, мов електрична іскра, підняла в’язнів на ноги. Його слова всі сприйняли, як сигнал до повстання. Сповнені ненавистю, в’язні накинулися на есесівців, на капо, на штейгерів. Нападали по двоє, по троє, ба навіть вчотирьох на одного. Душили руками, били камінням, молотками, кайлами, виривали зброю.
З веж ударили кулемети. Захлинаючись кров’ю, впали вбиті й поранені. Але ніхто не тікав, не ховався. Падав один — на його місце ставав інший.
Повстання, про яке мріяли, багато тихцем говорили і до якого ретельно готувався підпільний комітет, почалося стихійно.
Але, мабуть, так було краще, бо слушнішого часу для його початку ніхто б вибрати не зумів. Саме життя внесло свої корективи.
Гриценко й Таня схопилися одними з перших. Охоронець-есесівець, що стояв до них спиною, відставив назад правий лікоть, яким притискував до тіла приклад автомата. Таня щосили рвонула автомат до себе, намагаючись оволодіти ним, а Гриценко ударив ворога каменем по голові. Та есесівець, незважаючи на те, що був приголомшений несподіваним нападом, зброї з рук не випустив. Тоді Гриценко вдарив його вдруге і почав душити. В ту ж мить вони обидва впали на землю, скошені кулеметною чергою.
Таня схопила автомат і дала дві короткі прицільні черги по надбрамній вежі — кулемет захлинувся, замовк. Есесівець здригнувся, укляк, рукою чіпляючись за дерев’яну перекладину. Його помічник загинув відразу.
Майже одночасно завмерли ще три вежі. Залишилось дві.
До перемоги було неблизько, але радість від того, що знешкоджена важлива вогнева точка, гарячою хвилею ударила дівчині в груди. “За Володю вам, гади!” — промайнула думка.
Не встигла вона це подумати, як вогненний струмінь прошкварчав біля самого вуха, розпанахав рукав піджака, обпік передпліччя.
Поранена?
Мабуть, ні, бо болю не відчувала. А якщо й поранена, то легко. Та думати про це ніколи — швидше за ворота! Вниз — до озера? Знайти Володю!
Віддавши автомат одному з в’язнів, прудко вибралася з киплячого виру, яким став кар’єр, вимчала з воріт і поміж кущами почала спускатися крутою стежкою вниз, до озера.
Тим часом майже половина в’язнів уже лежала на землі. Одні вбиті, а ще більше було — поранених. Під кинджальним вогнем двох кулеметів, що залишилися, люди падали, мов скошена трава. По кулеметниках стріляли з пістолетів, з автоматів, але поспіхом, а тому безуспішно: ці дві вежі знаходилися на горбі, над тунелями, на чималій відстані. Зате кулеметні черги раз по раз виривали кого-небудь у рядах повстанців.
Всі табірні охоронники й штайгери були обеззброєні й знищені в перші ж хвилини. Повстанці захопили ворота, перестрілявши вартових. Групі в’язнів пощастило відразу вирватися на волю, і вони кинулися до табору есесівців.
І тут пролунав дужий голос кремезного русявочубого юнака:
— Прицільно по вежах — вогонь! Зброю — досвідченим солдатам!
Почався методичний, прицільний обстріл веж. Без гарячковості, без метушні кожен з автоматників брав на мушку есесівців, що не здавалися. Біля них стояли інші напоготові, щоб зразу ж схопити зброю, коли хтось упаде вбитий або поранений.
Кулемети замовкли майже одночасно. Хто зняв кулеметників — невідомо, бо до рук повстанців потрапило кілька автоматів і чимало пістолетів. Стріляли всі… Та нікого це й не цікавило.
Перемога! Дорогою ціною! Але — перемога!
Стікали кров’ю і вмирали поранені, але вже не дудніли кулемети, не тріщали автомати, не ляскали, мов мухобойки, пістолети.
Всі, хто залишився живий і неушкоджений, в першу хвилину аж не повірили самі собі, що прийшла жадана перемога…
Падаючи разом з Гольбахом, якого він все ще міцно тримав обіруч ззаду, Володя побачив глибоко внизу блискучо-сталеву поверхню озера, що дуже швидко летіло їм назустріч.
У серці шпигнув знайомий крижаний холодок.
Скільки разів стрибав він з парашутом! І завжди, коли, відірвавшись від літака, пірнав у синю безодню, серце йому пронизував цей гострий холодок. Але тоді він знав, що за плечима — парашут. Досить смикнути за кільце — і над головою білим грибом загойдається рятівний шовковий купол.
А тут — смерть! Навіть і подумати нема коли!
І тоді, підкоряючись якійсь підсвідомій силі, що наповнила холодом усе його єство, Володя розціпив руки, випустив з них лагерфюрера, котрий все ще верещав від страху, і щосили відштовхнувся від нього в бік озера.
“Тільки б не вдаритись об воду спиною або животом!” — промайнула думка.
В повітрі, розпластавшись, він зробив повний оберт і, виставивши наперед ноги й притиснувши до тіла руки, “солдатиком” полетів униз.
Удар об воду був сильний. Йому здалося, що на якусь секунду чи дві знепритомнів. Та холодна гірська вода миттю освіжила, і він шпарко поплив угору.
Виринувши на поверхню, оглянувся. Де Гольбах? Що з ним?
На воді плавав козирком догори есесівський кашкет. Лагерфюрера ніде не видно. Загинув?
Зі скелі, з кар’єру, долинала приглушена стрілянина. Повстання, якого так усі ждали, почалося! Тріщали автомати, дудніли кулемети, ляскали пістолетні постріли…
Володя виліз із води, скинув мокрий одяг, викрутив, а потім, одягнувшись, подерся нагору.
Стрілянина раптово обірвалася, і його охопила тривога.
Хто переміг? Невже есесівцям пощастило придушити повстання?
Відповідь на ці запитання прийшла в ту мить, коли він побачив Таню, що швидко спускалася йому назустріч.
Таня! На волі!.. Отже, перемога?
Він простягнув до неї руки. Їхні погляди зустрілися. Таня від несподіванки зупинилася, вмить зблідла, мовби їй забракло повітря, знеможено опустилася на землю. її змучені, але щасливі очі наповнилися слізьми, а вуста шепотіли:
— Ти живий… Живий… Просто неймовірно… Я така рада!
Він кинувся до дівчини, підвів її, не помічаючи того, що міцно обнімає її за плечі, показав очима вгору:
— Як там?
— Перемога!
— Перемога! Ми вільні! То ходімо ж туди! До товаришів! Не гаймося!
