Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
Сей рід оповідань в українській словесності представлений досить багато: В. Гнатюк, який недавно дав пробу повного корпусу українських байок 3, нараховує їх, без варіантів, 327 штук — число дуже показне, бо, напр., загальний покажчик казочних тем про звірів, зладжений фінським фольклористом Арне, виносить тільки коло 100 нумерів 4.
1 Для студій над казкою особливо характеристична його рання праця (1865): О мифическомъ значеній нЂкоторыхъ повЂрій и обрядовъ.
2 Про сю термінологію див. нижче.
3 Етнографічний збірник наук. тов. Шевченка, т. XXXVII — XXXVIII. 1916: Українські народні байки (Звіриний епос).
4 Folklore Fellows Communications, № 1 — 4, 1911 (всього для звіриних казок лишені №№ 1 — 299, але в тім 200 місць зіставлено про запас).
Але чи в сім досить великім репертуарі є щось таке, що можна вивести від нашого старого племінного пожиття перед розселенням, і як його може бути багато, — се питання не роз’яснене і досить спірне.
Старі дослідники, під впливами школи Гріммів, що добачали в північноєвропейськім (спеціально германськім) звіринім епосі безпосередню спадщину індогерманської епохи, без великого розбору бачили в східнослов’янських звіриних казках оригінальні витвори слов’янського життя. Пізніші фольклористи, під впливами особливо Бенфеєвих розслідів над поширенням індійської байки в Європі, Азії й Америці та її впливів на різні літературні й усні переробки сих звіриних тем, навпаки, були схильні зводити до мінімуму власність сих північноєвропейських народів. Л. Колмачевський, що сорок літ тому дав про звіриний епос слов’янський в порівнянні з західноєвропейським спеціальну студію, яка й по нинішній час зістається одинокою роботою того роду, — майже весь звіриний слов’янський, в тім і український, репертуар, зводив до літературно оброблених взірців: середньовічних латинських, грецьких і особливо індійських.
З сими впливами, до котрих треба, розуміється, додати також впливи ще новіших шкільних читанок німецьких, російських і т. д., належить рахуватися в повній мірі. Грецькі байки, так звані Езопові, в переробках Бабрія й ін., і в пізніших латинських, широко вживаних в середньовічній школі (особливо збірка Ромуля), мали широкий приступ до наших півосвічених і зовсім не освічених предків, в різних часах і різними дорогами: візантійською, німецькою, зах.-слов’янською, через школу і усне переповідання. З другого боку, Бенфей вказав на поширення індійської байки (представленої такими літературними збірками, як Панчатантра, «двадцять оповідань опиря», арабська Калілава-дімна, перська Тутінаме, «казки папуги» і т. д.) також в Центральній Азії — ще перед тим, як повстали сі збірки і після них. Від сих народів, які підпадали індійським впливам, — монгольських, татарських і турецьких — їх теми переходили між українську людність. Україна, як вказав свого часу Бенфей і той же Колмачевський (в доволі, щоправда, неясних виразах), мусила здавна служити тим мостом, через котрий переходили греко-римські й індійсько-жидівсько-арабські, а додамо — і ще старші вавилонські теми на північ, захід і схід.
Аналіз так званої «байки Богдана Хмельницького», про домашнього вужа, доброго генія дому (як той розсварився з господарем за відрубаний хвіст), зроблений в 1880-х роках Драгомановим 1, дав дуже добрий приклад сих перехрещувань і заразом осторогу, як обережним належить бути з такими, на перший погляд, дуже старосвітськими оповіданнями. Домашній вуж-добродій, що годується молоком разом з дітьми, — се робить, дійсно, враження якоїсь глибокої старовини, відгуку тотемних вірувань в звірят-родичів і протекторів, культу вужів у Литві і т. д. Але на перевірку виявляється, що ся байка міститься в згаданій латинській переробці Езопових байок Ромуля; вона була широко вживана в середньовічній школі, так що через польську єзуїтську школу дуже легко можна дійти до Хмельницького. А з другого боку, редакції далеко повніші, логічніше умотивовані, виступають на території індійської культури, в переказах арабських, турецьких, татарських. Саме молоко, котрого в дійсності вужі не їдять, а воно виступає його поживою в байці, дістає своє пояснення як ритуальна індійська жертва, що підноситься гадові-патронові, і т. д. З порівняння сих різних відгомонів первісного, оригінального індуського оповідання вирисовується прототип байки, яка являється, таким чином, зовсім не відгомоном нашої старинної творчості, а продуктом дуже складних і сорозмірно пізніх культурних впливів.
Було б, одначе, неоправданою помилкою через те лишити на боці наш звіриний епос як продукт, мовляв, пізнього імпорту. Теорії запозичень східних, висунених Бенфеєм, і так само впливів античних — в приложенні до германської звіриної саги, підчеркнених многозаслуженим германістом Мюлєнгофом, давно вже стрілись з серйозною критикою, особливо з боку французьких медіявістів, з Г. Парісом на чолі. Сі дослідники франкського епосу поруч книжних впливів признали велику ролю домашній народній байці про звірів, що послужила, по їх гадці, тою основою, до котрої вплітались всякого роду літературні елементи 2. Сей погляд обстоював і наш земляк М. Дашкевич 3, вважаючи вихідною точкою середньовічної звіриної епопеї місцеві оповідання або саги.
1 «Байка Богдана Хмельницького» в II т. його «Розвідок», написана 1885 р. і тоді ж опублікована в «СЂверному ВЂстнику».
2 H. Carnoy, Les contes d’animaux dans les Romans du Renard, 1889, Sudre, Les sources du Roman de Renart, 1893, і статті G. Paris з сього приводу в Journal des Savants.
3 Вопросъ o происхожденіи и развитіи эпоса o животныхъ. Универс. Изв., 1904.
І се вповні можливо, я б навіть сказав — певно, що докладніший аналіз, переведений новими методами, на основі теперішнього фольклорного матеріалу, незмірно багатшого ніж той, яким розпоряджали фольклористи в 1870 і 1880-х рр. (майже ігноруючи такі важні сфери, не зачіплені індійськими впливами, як американські, австралійські й палє-азійські арктичні фольклори), викриє і в нашім звіринім епосі теми, мотиви і риси оригінальні, первісні, котрі ми зможемо з повним правом записати в репертуар нашої староплемінної доби.
Завважу, що той же сам Колмачевський одмічував кілька тем як спеціально східнослов’янські, які не мають паралель в інших словесностях — скажім, нашу байку про лиса і вовка: як вовк просив лисичку підвезти його на саночках, що вона собі зробила (Чубинський, № 38, Рудченко, II, № 4). Я підніс би, що характер лиса в сім епізоді не дуже підходить під звичайну характеристику, з якою лис виступає в байках західного циклу, де він став типовим хитруном (заступивши в тім шакала індійського циклу), і се могло б промовляти за оригінальність сього епізоду. В.Гнатюк у вступі до опублікованого ним корпусу звіриних казок, роблячи пробу їх класифікації та відкидаючи байки з характером дидактичним і сатиричним як пізніші, намітив кілька байок, як він каже, «чисто епічного характеру» (с. XV). Вказані ним байки не всі підходять під категорію найстаршої творчості. Напр., байки, в яких виступає лев, мабуть, походять з індійського циклу; кіт як домашнє звіря — так само явище, без сумніву, дуже пізнє в нашім побуті; лисиця-монашка теж може бути тільки відгомоном західного середньовічного звіриного епосу. Але, напр., опублікована ним байка про товаришування зайця з вовком (ч. 24), коли відкинути цілком механічно причіплену, очевидно, пізнішу моральну науку, може бути дуже старою: вона має доволі примітивний характер, а паралель їй в інших словесностях не знайдено.
Близько споріднені з оповіданнями про звірів примітивні пояснення природних явищ (оповідання експлікативні). В нашім словеснім репертуарі більшість їх уже носить християнську закраску — різні річі являються ділом Бога, чорта, ангелів, святих і т. д. Се почасти новотвори або занесені мандрівною християнською словесністю теми, почасти перерібки старих місцевих оповідань, де християнські постаті заступили місце старших дійових осіб. Але існують оповідання більш елементарні, пантеїстичні, так би сказати, які характером своїм близько підходять до типових оповідань тотемної доби інших народів і можуть бути відгомоном дуже старої творчості. (Я підчеркую се можуть раз на завсіди: ми всюди мусимо рахуватись з можливістю такого явища, що пізніші твори попадають в тон і стиль старших творів, підходять під старі типи, самі будучи витвором пізнішим; часом деякі деталі зраджують сю пізнішу фактуру, часом ніщо її не виявляє і полишає неясним їх походження, в сім різниця усної традиції від письменної, котра дає все-таки більше можливостей докладного датування творів навіть анонімних).
