Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Гм. Повернімося до ваших розмірковувань про Ідара Ветлесена.

Стьоп відвернувся од вікна і з робленим подивом перепитав:

— «Розмірковувань»? Це з біса сильне слівце! Він був моїм лікарем. Іноді ми разом грали в керлінг. У компанії з іншими. А в керлінг-клубі усі займаються тільки одним: возяться з камінням та натирають лід спеціальною щіткою. — Стьоп розвів руками. — Атож, я знаю, що він мертвий, але це так.

Харрі не торкнувся сидру й відсунув келих.

— Про що ви з ним розмовляли?

— Про мій організм. Він же був моїм лікарем, чорт за­бирай!

— І ви, напевне, хотіли внести до вашого організму якісь покращення?

Арве Стьоп щиро всміхнувся:

— От саме в цьому я ніколи не відчував ніякої потреби. Я знаю, що Ідар займався усілякими пластичними штучками: відсмоктував жир і таке інше. Сам я надаю перевагу хорошій профілактиці перед будь-яким косметичним ремонтом. Я займаюся спортом, старший інспекторе. Вам що, сидр не сподобався?

— У ньому є алкоголь, — відповів Харрі.

— Справді? — Стьоп уважно поглянув на свій келих. — Ніколи б не подумав.

— Тож про які частини вашого організму ви розмовляли з Ветлесеном?

— Про лікоть. Я займався тенісом і нажив звичну травму. Під час гри у керлінг лікоть мене непокоїв, а цей ідіот прописав мені знеболювальні таблетки, буцімто вони допомагають і під час запалення теж. Тому я щоразу перевантажував мускулатуру. У принципі мені, звісно, не варто було зачіпати тему про те, як лікарі підсаджують нас на медикаменти, що викликають залежність, адже ми розмовляємо про лікаря, який нині відійшов у кращий світ. Але ж не можна як тільки що — прописувати знеболювальне! Біль сам по собі — хороша штука, за нього треба подякувати природі. Завдяки йому ми і виживаємо.

— Ви так вважаєте?

Стьоп постукав пальцем по склу, такому товстому, що з вулиці не долинало ані звуку.

— Ні, що не кажіть, а вид на океан — зовсім інша річ, еге ж, Холе?

— У мене взагалі ніякого виду нема.

— Співчуваю. Однак тут огляд міста вражає!

— До речі, про огляд. Телефонна компанія надала нам огляд усіх розмов Ветлесена, які він вів останніми днями. Про що ви з ним розмовляли за день до того, як його вбили?

Стьоп, не зводячи з нього питального погляду, закинув голову й осушив келих із сидром. Потім спокійно й глибоко зітхнув:

— Я вже навіть забув, що ми з ним взагалі розмовляли. Але, гадаю, йшлося про мій лікоть.

Харрі згадалося, як Валянок колись сказав, що гравець у покер, котрий всю стратегію будує на інтуїції та спробі розкрити блеф супротивника, — потенційний лузер. Звісно, будь-кого з нас, коли ми брешемо, може видати голос або, припустімо, жести. Але розкрити блеф досвідченого гравця неможливо без довгого та скрупульозного вивчення усіх його повадок, — так сказав Валянок. І Харрі був схильний з ним погодитися. І таки відчув, що Стьоп бреше.

— Де ви були між четвертою та восьмою годинами в день смерті Ветлесена?

— Ох ти Господи! — Стьоп підвів брову. — Невже у цій справі є щось, про що я та мої читачі неодмінно мають знати? — Стьоп помовчав, але несподівано його обличчя ося­ялося хлоп’ячою усмішкою. — Зачекайте... Ви натякаєте, що я маю якийсь стосунок до смерті Ідара? Якщо я відповім на ваше запитання, я визнаю, що маю потребу в алібі, а отже, рильце у мене в пушку!

— Ви, як на мене, відповідати не збираєтеся.

Стьоп вітально підняв келиха:

— Чудовий випад, Холе. Ми, преса, користуємося цим прийомом щодня. Зазначте: я зовсім не відмовляюся відповідати, а просто не хочу робити це негайно. Це значить — мені треба подумати.

Стьоп повернувся до вікна, киваючи собі самому:

— Я не відмовляюся, просто хочу обміркувати відповідь. І вам доведеться добряче зачекати.

— У мене повно часу.

Стьоп озирнувся:

— Я не стану ним зловживати, Холе. Гадаю, ви розумієте, що я як журналіст зобов’язаний розголосити всю цю історію.

— Розголосити?

— Холе, матері вашій ковінька, я що, не розумію, що ви прийшли до мене з бомбою в кишені? Але в жодне видання не просочилося ані крихти відомостей про те, що зі смертю Ветлесена не все так зрозуміло. І якщо я зараз дам вам відповідь, яка переконає вас у повній моїй непричетності, то ви розвернетеся та й підете, не кинувши мені навіть найменшої інформаційної кісточки. Адже так, Холе?

Харрі зрозумів, чим усе це пахне. Так, Стьоп виявився набагато розумнішим, ніж він думав.

— Ви не про ту інформацію кажете, — зробив він хід у відповідь. — Інформація, яка вам зараз стала б у нагоді, сто­суєть­ся відповідальності за відмову від співпраці зі слід­ством.

— Туше! — зрадів Стьоп. — Але як журналіст та ліберал я волію зайняти досить певну позицію. Я — пес на цепу, що охороняє свободу від ворожої їй системи. Невже я можу сумирно піддаватися тиску представників влади, не висуваючи жодних умов?

— І що це за умови?

— Ексклюзивна інформація щодо справи, звісно.

— Я обіцяю вам ексклюзивну інформацію, — негайно відповів Харрі, — разом із підпискою про нерозголошення. Жодній живій душі.

— Ні-ні, так ми нікуди не просунемося. Шкода. — Стьоп засунув руки в кишені. — Ну що ж, у мене хоча б з’явилися підстави порозмірковувати, чи ту людину обрала поліція у злодії.

— Я вас попередив.

— Дякую, — зітхнув Стьоп. — А ви подумайте, Холе. В су­боту наша газета святкуватиме ювілей. У «Плазі». Шістсот гостей відзначатимуть двадцятип’ятиріччя «Ліберала». Непогано для газети, яка все життя розширювала межі свободи слова і щодня лавірувала у брудних водах нашої юриспруденції. І за двадцять п’ять років, Холе, ми в суді ще не програли жодної справи. Я обговорю все з нашим адвокатом, Юханом Кроном. Здається, ви з ним знайомі?

Харрі сумно кивнув. Стьоп зробив ледве помітний жест у бік дверей, показуючи, що він вважає розмову вичер­паною.

— Обіцяю допомогти усім, чим зможу, — сказав він у передпокої, — але й ви допоможіть нам.

— Ну, ви самі добре розумієте, що така угода для нас не­можлива.

— Ви навіть не зрозуміли, що за угода мається на увазі, Холе, — посміхнувся Стьоп і відчинив двері. — Навіть не зрозуміли. Гадаю, ми незабаром зустрінемося.

— Не думав, що ми так швидко побачимося, — сказав Харрі у прочинені двері.

Ракель подолала останні сходинки на шляху до його квартири.

— Ні, думав, — заперечила вона, кинулася до нього, штовх­нула у передпокій, захряснула ногою двері, ухопила його голову обіруч і жадібно поцілувала. — Ненавиджу тебе, — промовила вона, розстібаючи його ремінь. — Адже ти розумієш, саме зараз мені цього зовсім не потрібно!

— То йди, — відповів він, розстібаючи на ній пальто та блузку.

На її штанях збоку була блискавка. Харрі смикнув її і ковзнув рукою по спині і нижче, де пальці намацали шовк білизни. У передпокої було тихо, чулося лише їхнє дихання, шелест одежі. Цокнули підбори, коли вона відірвала ноги від підлоги, впускаючи його в себе.

Потім, коли вони лежали в ліжку і курили одну сигарету на двох, Ракель звинуватила його в тому, що він — наркодилер.

— Отак вони й роблять: перші дози отримуєш безкоштовно, — сказала вона. — А потім, як підсядеш...

— ...платитимеш... — Харрі випустив угору два кілечка, велике та маленьке.

— ...за дороге задоволення, — закінчила Ракель.

— Ти ж тут тільки заради сексу. — Харрі повернув до неї голову. — Адже так? Я знаю.

Ракель погладила його по грудях:

— Ти так схуд, Харрі...

Він не відповів. Чекав.

— З Матіасом усе не так, — нарешті сказала вона. — Тобто у нього все добре. Чудово навіть. Це зі мною щось не так.

— А що ж таке з тобою?

— Якби ж то я знала! Дивлюся на Матіаса, а сама думаю: чоловік моєї мрії — це ти. І думаю, мене він наче збуджує, точніше, я намагаюся, щоб мене збуджував саме він. Я мало не накидаюся на нього, бо хочу бажати, розумієш? Усе могло б бути так добре... Але у мене не виходить.

— Гм. Мені, звісно, це складно зрозуміти, але я слухаю уважно.