Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Au cuer li met un souvenir Tei que son livre li fet clore34.
«Що зробилося з моїм серцем!» — міркує Арістотель:
Je sui toz vieus et toz chenuz,
Lais et pales et noirs et maigres,
En filosofie plus aigres
Que nus c’on sache ne c’on cuide35.
Далі — звісна історія: Арістотель дозволяє, щоб красуня поїхала на ньому верхи...» — «Ну, та й пам’ять у вас, професоре!» — здивувавсь Аполлон. «Але ж я й досі не розумію, який буде родовід сеї історійки, коли її нема в грецькому життєписові Арістотеля», — знов сказав Володимир. «Мабуть — як багато інших приповістей — і ця приповість, що випрямована проти жіноцтва, прийшла з Індії, — заявив професор. — В санскритській Панчатантрі єсть аналогічна історія про індійського царя Наяду і його мудрого міністра Вараручі; єсть і інші східні версії такого типу».
Се кажучи, він підвівся, щоб іти в воду, і безжурно декламував:
Арісготель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав:
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Ні наука, ні мудрість, ні старші літа Не дають проти неї міцного щита;
Се досвідчив я сам. Лиш мертвець та сліпець Може буть проти неї надійний борець».
Пішли тоді в воду і Шмідти. І от вони були вже одплив-ли далеко в море; а професор, увійшовши в воду, зостався був сам коло берега і полоскавсь, коли це раптом із моря підплив до нього з-позаду пустотливий Костянтин, миттю осідлав його в воді та й вигукував: «А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну! Ще минуточки дві! Ще минутку одну!» Професор добре пам’ятає, як він силувався визволитись з-попід свого несподіваного верхівця і жалісно та комічно стогнав, що той його задушить. А в Володимира і Аполлона тоді, так само як у Олександрових двораків у Франкових віршах, «стільки сміху було, що й пером не списать»...
Щезай, спогаде безжурних часів! Щезай, не муч мене!
Пароплав вийшов із туапсинської затоки, повернув хід свій на північ і попрямував поздовж Кавказького берега, не одпливаючи од землі дуже далеко в море і держачи свій курс на Новоросійськ. Перед очима Лаговського виступила гора з туапсинськими «городськими виноградниками», що лежить на березі з півночі перед Туапсе. Сюди вони надвечір не раз було ходили на прохідку, звідси вони не раз любувалися на Туапсе. Один раз, при місячнім сяйві, вони пробиралися тут серед чарівної гущавини, і професор голосно згадав був тоді Гетеві вірші: «З-поза гілля ллється місяць, вітерець не шелестить, а з похилених берізок свіжий ладан капотить. Скільки щастя й осолоди я з такої ночі п’ю! Скільки любої відради в душу горнеться мою!» На цій строфі він хотів був тоді й спинити свою декламацію, але Володимир насмішливо докінчив вірші: «Ну, й чого б іще бажати? А зачув би любчин клич — дав би тисячу тих нічок за єдину з нею ніч, — і додав: — Тепер я зовсім розумію ваш настрій». Він тоді розсердився був на Володимира. Але виходить, що Володимирова була тоді правда; Володимир лучче, ніж сам він, зрозумів його лицемірну натуру, що в ній нечисті й низькі сексуальні звірячі інстинкти хоронилися під чистими, гарними й високими, але недоговореними реченнями... А потім той самий Володимир, якому він так багато говорив літом прикростей, найбільше од усіх пожалував його... Дорогий, любий Володимире!.. Де ти? Де ти?..
З-поза виноградної гори ще видко було пароплавним пасажирам горішню частину Туапсе, що лишилося позаду на півдні... Професор зачав шукати очима господу Андропулів, де Володимир, певне, сидить отепер із книжкою у своєму покої; забажав він також одшукати очима школу, де Володимир тож само може зараз перебувати. Але ні школи, ні господи Андропулів якраз і не видко було з-поза високих дерев. З цілого шкільного подвір’я сюди на пароплав видко було ще тільки альтанку над морською кручею, де вони че-тверко любили вночі лежати на столі та слухати, як хвилі б’ють об берег. А од цілої господи Андропулів так само не видко сюди нічогісінько, тільки густу купу велетенських вітластих акацій-гледічій. Це ті самі гледічії, що в їхній гущавині Володимир мав свою першу зустріч з Амалією в ту ніч, як він, та Лаговський, та генеральша допіру оселилися були в Андропулів. Другого дня Володимир ходив і сумний, і втомлений, і повний песимізму, і сповідався на молу перед професором, і нарікав себе поганцем і нездарою; а професор його втішав і заспокоював, не передчуваючи, що колись доведеться іще й йому в Володимира прохати собі такого самого потішання; потім вони, обійнявшись як брати, прийшли з молу до генеральші, що їх сердечно привітала, наче двох рідних синів, і професор тоді був сказав собі: «Ich kann dem Augenblicke sagen: verweile doch! du bist so schon». Яким далеким усе те поробилося тепер!.. Не треба було так само-надійно казати про свою щасливу долю, не треба було!
Щастя, щастя! Коло тебе Треба й дихати несміло:
Ти — як пташка: чуєш голос —
Зараз пурх! — і одлетіло.
...Одлетіло?! Навіки?! Ох, вернися, вернися те, що проминуло! Розпочнися наново весна нашої приязні!.. Володимире!.. Аполлоне!.. Костянтине!.. Любі, дорогі мої!.. Приверніться своїми серцями до мене!.. Де я на світі знайду людей, щоб були кращі од вас?.. Але на вашу думку: «Только утро любви хорошо, хороши только первые встречи»!!!
Туапсе і туапсинська затока зовсім пропали ззаду, за горою. Пароплав ішов тепер далі на північ поздовж усяких «культурних участків», здебільша ще диких і хіба де-не-де забудованих або засаджених плантажем. Це були місця вже нічим не пам’ятні для професора. Він схилив очі вниз, до морських хвиль, що кипіли білою піною, розбиваючись об пароплав, який їх різав своїм ходом. «Вічная пам’ять, вічная пам’ять, вічная пам’ять», — монотонно й проворно плескали йому морські хвилі... «Покойся, милый прах, до радостного утра!»
Як стій професорова задума перервалася. Де він сидів на чердаку, це було недалеко од заскленої ляди над кают-ком-панією. Адже звичайно на всіх пароплавах, задля ліпшого світла та провітрювання, буває прорізане над кают-компа-нією горішнє вікно, що виходить із тої зали крізь стелю на чердак; затулюється оте горішнє вікно величезним заскленим віком, або ж лядою, складеною з шиб. Так от коло такого горішнього вікна над кают-компанією сидів на чердаку задуманий Лаговський. Тепер воно було одтулене, ляда була підведена вгору — і от тудою разом полинули з кают-компанії на чердак гармонійні звуки піаніно. Це була прелюдія... Потім якийсь мелодійний жіночий голос по-англійськи заспівав, приграваючи собі на піаніно, японську пісню про золоту рибку «A goldfisch swam in a big glass bowl».
В басейні рибка жила золота,
У гарнім басейні склянім...
Офіцер із далеких заморських країв, їй здавалось, так само її полюбив,
Як вона упадала за ним:
Адже щодня в басейн скляний Кришив щонайлуччого хліба він їй.
Вона й гадала: «Він любить мене,
І прихилля його — направду сильне.
Та й чи ж я йому не на очі? —
Золота моя луска — блискоче!
Чи ж би мав він кохать Ті мушки, що бринять,
Та пташину, що завжди цокоче?»
Ще більш на сонці лисніла вона,
Ще більш офіцер любувавсь.
Серед щастя того раптом день прийшов, Що до рибки не сам офіцер надійшов: Попід руку з ним — панна якась. Шептались ніжно... Він щось прохав...
Її рукавичку й троянду забрав...
А як прощались — обняв міцніш...
Ох, для бідної рибки — то в серце ніж! Заридала: «Боже ж мій!.. Боже!..
Ту прояву любити він може!..
Вже забув він мене
І забув про ясне
Золоте моє вбраннячко гоже».
Цю панну так покохав офіцер,
Що далі все занедбав.
Занедбав він і рибку свою золоту,
І до неї в скляную хатину оту Ані крихітки вже не вкидав.
