Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Аж ось на думку комусь прийшло.
Що тра їй хліба... Постукав об скло...
На дні басейна, в моху густім,
Рибка мертва лежала, вся в золотім... Отака її доля гіркая...
Ціла казка про неї — смутная.
Може, хтось і зітхне,
Хто — й сльозину змигне:
А нікому вона не смішная...
Професор уважно слухав невидиму співачку, що її пісня так виразно линула з кают-компанії нагору до нього на чердак; а тим часом пароплав проїхав повз Кадоський маяк, що освітлює вночі дорогу мореплавцям до Туапсе. Було колись: одної гарної місячної ночі професор пішов був туди до маяка разом із молодими своїми приятелями — саме після тієї пам’ятної лекції, як уперше почув од Зої: «бен сені северім». Тут над морем коло маяка вони четверко сиділи в поетичному настрої і в поетичних позах; повний щастя, Лаговський собі шептав тоді, що любить дорогих своїх Шмідтів більше навіть, ніж міг би любити Зою або й будь-кого; його шептання про любов до сім’ї Шмідтів почув тоді й Володимир... І вони, Шмідти, тож само любили його тоді щирісінько!.. Еге, любили!.. Нема про те чого й сумніватися!.. А тепер?
And there on the carpet, dead and cold
Lay the poor little fish in her frock of gold36, —
співав невидимий голос.
І хоч між піснею про золоту рибку і між долею Лаговського було дуже мало справжньої схожості, Лаговський чув у тій пісні своє власне горе. Це часто буває в нещасливих людей, що вони в кожному прочитаному романі, в кожній елегійній пісні вхитряються добачити свою власну історію. Отож і Лаговський приклав зараз усеньку тую пісню до своїх обставин. Йому зовсім здавалося, що він тепер — саме ота безталанна, забута й покинута рибка, яка лежить холодна й мертва — on the carpet, dead and cold... І сумна це історія, але заразом — яка безрозумна! Справжня «амеопа без музору», або, коли казати не по-декадентському, «поема без розуму».
Влізши Лаговському в голову, ця згадка й аналогія вже й не виходять звідти: «І доля тієї здохлої золотої рибки, її безпричинна неоправдана любов, коротке щастя, лихая смерть — то все тільки амеопа без музору; і моє коротке літнє, поетичне щастя, закінчене теперішнім довгим горем — то так само амеопа без музору... Кому і для чого треба було, щоб ти блиснув і засіяв передо мною, недовгий щасливий промінь?.. Кому і для чого знов треба було, щоб ти разом зник?..
... Снова глаза изумленных актиний
Стелятся в пьяной траве...
Вижу я тени таинственных синий...
Темные ветки поникших глициний...
Горе моей голове!..
...Амеопа без музору... Амеопа без музору... Амеопа без музору... Вся моя літня історія — амеопа без музору».
Так німо шепотіли його губи, а пароплав ішов на північ.
А мати його? Рідна мати, що він її давно безжалісно покинув саму і вбогу на далекій Україні?
Про матір у нього згадки не було.
Звенигородка в Київщині. Літо 1904-го року
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ
І
Зараз має прибути до Москви кавказький поїзд-експрес. Серпневий осінній дощик імжить. Коло вокзалу стоїть довга шеренга фіакрів-візників, чи як їх звуть по-руськи — ізвож-чиків, із своїми кригйми «прольотками», себто фаетонами-дрожками. Вони тепер вдуть багатеньких і, очевидячки, щедрих пасажирів з поїзда-експреса, що далі-далі прийде, а через те не дуже охотяться везти звичайних московських дешевих сідоків, коли ті хочуть їх найняти.
Он іде повз ізвожчиків якась жіноча фігура, що про неї не скажеш одразу, чи це «дама», чи «жінка» з типу «салоп-ниць».
— Ізвожчику, вези до Червоної брами!
— Шістдесят копійок.
— Здурів, чи що?! Це ж близесенько звідси: два рази ногою ступнути!
— Ой паніматко-голубонько! Коли ти отак-от широко ступатимеш, то диви, щоб черево собі до шиї по половині не перепорола! — поволі каже авторитетно лікарським тоном, з комічно поважною міною молодий веселий візник.
Всі інші візники, котрі чують, регочуться. Салопниця плює та й іде далі. Тоді жартун уже й сам регочеться.
— Що це воно за проява? Пані яка, бариня, чи з простих? — питається ніби сам у себе один з-поміж візників.
Веселий візник як стій поважніє, робиться навіть понурий і вдається до нього:
— А ну, поглянь-но, яка тепер година?
— Без п’ятьох минут дванадцять, — каже, дивлячися на вокзальну башту з годинником, той другий.
— Ну, то оця особа — без п’ятьох минут пані, без п’ятьох минут бариня.
Всі звожчики незвичайно вдоволені.
— Позич, Іване, цигарку! Хочеться покурити! — вдається до жартуна ще інший сусідній візник.
—П-о-з-и-ч-и-т-и?! — каже Йван, здивований, і раптом набирає такого гоноровитого вигляду, який доводиться бачити хіба в благородних отців на театральній сцені або ще в ресторанових офіціантів на парадних обідах. Всі візники з великою увагою й цікавістю слухають, що Йван далі виведе, бо в нього вже така непохитна слава гумориста, що аби він губу розтулив, то всі вже наготовлені сміятися.
— Позичити?.. Ні, я такий благородний «господін» і так тебе люблю, що не позичу, але попросту подарую тобі «капі-роску» на пам’ять, на «совенірчик»...
І Йван урочисто витягає папіросу — цигарку тую, та й обережно держить її в руці, наче яке свято.
— Ось бери!.. Маєш од мене на пам’ять чудову «капіро-ску»... з дуже гарної, всесвітньославної фабрики «Чужаго». Кури оцю капіроску щодня на здоров’ячко, разів хоч із тридцятеро на день... І кожен раз, як закуриш, згадуй про мене, про мою вірну любов...
Знов усі ті візники, котрим це чутно, котрі стоять ближче, помирають зо сміху.
— Веселий ти, Йване! — каже один. — Радніший цілу днину жартувати та пісень співати...
— Ще й танців затинати!.. — насмішкувато перебиває йому мову Йван. — От приходь увечері в нашу харчівню, сьогодні там музики гратимуть, — то й ми з тобою потанцюєм, як собаки на прив’язі.
Всі знов аж собі кишки рвуть регочучись.
— Що він там бреше, ота личина? — похмуро питається суворий дід-візник, що стоїть своєю конячкою далеченько од веселого гурту і недочуває слів жартунових, а чує тільки вселюдне реготання.
— Ат! — махає безнадійно рукою другий старий візник. — Оповідає про сон рябої кобили...
Але чого це як стій усі розмови припинилися? Бо пригнався сподіваний кур’єрський кавказький поїзд, повний багатеньких пасажирів. Почалося гукання, торгування про ціну... Рух... Метушня...
В тім поїзді їхав і слабовитий професор московського університету Андрій Іванович Лаговський, що мусив через малярію й болюче знервування покинути тепле Туапсе ще тепер, у початку серпня, в самісінький розгар виноградного сезону, і приїхав до холодної Москви.
Він найняв веселого звожчика Йвана.
— Тільки ж підсобіть артільникові примостити мого чемодана отут у передку коло вас на козлах, — вдався він до Йвана сумовитим тоном. — Адже вам не тісно буде так сидіти?
В Москві на візників усі говорять «ти». Навіть щонайде-мократичніші люди, котрі всім слугам кажуть «ви», — то й вони на візників кажуть «ти», бо то такий спосіб у Москві, такий московський usus1. Лаговський титулував Івана «ви», бо зріс у Києві.
— Хіба ж на передку іще хтось другий сидітиме, окрім мене? — спитавсь Іван.
— Та ні... Я про вас одного кажу, — лагідно й тихо вимовив професор. І Йванові чогось жалко стало на свого смутного і надто ввічливого пасажира.
Примостили й чемодана й саквояжа на передку. Кінь рушив.
День був сірий, холодний, непривітний, московський серпневий. Професор дививсь понуро. Та Йванові не бажа-лося сумувати, а була охота весело балакати, правити всякі теревені, хотілося й сідока свого розважити.
— А що, паничу? Чи дуже важко вчитися, чи дуже любо? — спитав він.
