Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Зедд глибоко зітхнув я кивнув.
— Так, Річард. Якби ти запідозрив, що я зрадник, не знав, а всього лише запідозрив… І якби ти знав, що, якби це було правдою, нашу справу буде програно, і якщо б у тебе не було б ні часу, ні можливості дізнатися правду, зміг би ти вбити мене?? По одній тільки підозрі? Зміг би ти вбити мене на місці? Зміг би підійти до мене, старого друга, і нанести смертельний удар? Вистачило б у тебе духу зробити це?
Погляд Зедда обпікав. Річард був приголомшений.
— Я… не знаю.
— Ну, тоді ти повинен скоріше це з'ясувати, інакше не має сенсу битися з Даркеном. У тебе не вистачить рішучості для боротьби і перемоги. Можливо, одного разу доля поставить тебе перед вибором. Ти повинен будеш сам прийняти рішення: життя або смерть. Келен знає, як вона поступить, бо їй добре відомо, що загрожує світу у разі поразки. У неї є рішучість.
— І все ж вона коливалася. З того, що ти сказав, випливає, що вона допустила помилку. Я міг взяти верх. Вона повинна була відразу вбити мене, ще до того, як у мене з'явився шанс. — Річард нахмурився. — І вона помилилася би.
— Не тіш себе ілюзією, Річард. — Зедд повільно похитав головою. — Келен торкалася тебе рукою. Що б ти не зробив, це було б занадто повільно. Їй варто було тільки подумати. Вона була господинею становища і тому могла дозволити тобі говорити і порозумітися. Вона не допустила помилки.
Вражений, Річард все ж не поспішав здаватися.
— Але ж ти б не зміг, просто не зміг би зрадити нас всіх, точно так само, як я ніколи б не зміг заподіяти їй зла. Я не вловлюю суті.
— Суть у тому, що, хоч ти і знаєш, що я не здатний на зраду, якщо ж я це зроблю, ти повинен бути готовий до дії. Якщо це виявиться неминучим, у тебе має вистачити сил убити мене. Суть в тому, що Келен, хоча й знала, що ти її друг і не можеш заподіяти їй зла, як тільки їй здалося, що ти погрожуєш, виявилася готова до дії. І якби ти відразу ж не розвіяв її підозри, не змусив її повірити тобі, будь впевнений, вона б тебе убила.
Якийсь час Річард мовчки дивився на старого друга.
— Зедд, а якби все було навпаки, якби ти вважав, що я загрожую нашій справі, ти… ти зміг би?
Чарівник насупився, відкинувся назад і безпристрасно відповів:
— В одну мить.
Відповідь налякала Річарда, але він зрозумів, що хотів сказати друг, хоча волів би почути це дещо по-іншому. Все, крім безоглядної відданості справі, веде до поразки. Якщо вони допустять помилку, Рал буде безжалісний. Вони загинуть. Все просто.
— Ну як, не пропала охота бути Шукачем? — Запитав Зедд.
— Ні! — Річард дивився в порожнечу.
— Страшно?
— Пробирає аж до мозку кісток.
— Відмінно. — Зедд поплескав його по коліну. — Мене теж. Гірше було б, якщо б ти не злякався.
Шукач зміряв Чарівника крижаним поглядом.
— Я і Даркена Рала змушу трястися від страху.
Зедд посміхнувся і кивнув.
— З тебе вийде хороший Шукач, мій хлопчику. Вже ти мені повір.
Річард здригнувся, уявивши, що Келен вбиває його тільки за те, що він запропонував їй яблуко. Він насупився.
— Зедд, а чому в Серединних Землях всі червоні фрукти смертельно отруйні? Це ж протиприродно.
Чарівник сумно похитав головою.
— Тому, Річард, що червоні фрукти люблять діти.
— Не зрозумів. — Річард нахмурився ще сильніше.
Зедд, дивлячись вниз, почав креслити на піску смуги.
— Це сталося восени, в таку ж пору року, як зараз. Під час останньої війни. Визрівав урожай. Я відшукав складне заклинання. Його склали великі чарівники давнини. Отруйне заклинання. На один колір. Промовити його можна було тільки один раз. Я не знав, як воно діє, але був упевнений в тому, що воно небезпечне. — Зедд важко зітхнув і поклав руки на коліна. — І ось воно потрапило в руки Паніза Рала, і той розібрався з ним. Паніз Рал знав, що діти люблять фрукти, і хотів завдати нам удару в саме серце. Він скористався заклинанням, щоб отруїти червоні фрукти. Це нагадує отруту зміїної лози. Вона діє повільно, не відразу. Нам потрібен час на те, щоб зрозуміти, що ж викликає лихоманку, а потім і смерть. Паніз Рал спеціально вибрав те, що напевно будуть їсти не тільки дорослі, а й діти. — Зедд говорив ледь чутно. Старий Чарівник спрямував незрячий погляд в нічну темряву. — Багато народу загинуло. Багато дітей.
— Якщо знайшов його ти, то як же воно потрапило до Рала? — Річард відчув озноб.
Зедд окинув його поглядом, здатним заморозити літній день.
— У мене був учень. Молодий чоловік, якого я виховав. Одного разу я застав його за неналежним заняттям. Я знав, що тут щось не так, але любив його і, незважаючи на свої підозри, не поспішав діяти. Я вирішив поміркувати над цим вночі. На ранок він зник разом із заклинанням, яке я знайшов. Він виявився шпигуном Паніза Рала. Якби я вчинив як потрібно, якби відразу вбив його, всі ці люди, всі ці діти залишилися б живі.
Річард відчув клубок у горлі.
— Зедд, але ж ти не міг знати…
Він подумав, що старий зараз вибухне, почне кричати і лаятися, але той лише знизав плечима.
— Вчися на моїй помилці, Річард. Якщо вона піде тобі на користь, значить, всі ці життя не пропали даром. Може, моя історія послужить тобі уроком, який допоможе врятувати всіх від панування Даркена Рала.
Річард потер руки, намагаючись хоч трохи зігрітися.
— А чому в Вестланді червоні фрукти безпечні?
— Усяке заклинання має межу. Це було обмежено відстанню, на яке воно поширюється від того місця, де сказано. Воно дійшло якраз до кордону між Серединними Землями і Вестландом. Кордон не можна було провести там, де діяло отруйне заклинання, інакше в Вестланді залишилися б чари.
Річард сидів, занурений в мовчання, і розмірковував.
— А є спосіб позбавитися від цього? — Запитав він нарешті. — Зробити так, щоб червоні фрукти перестали бути небезпечними?
Зедд посміхнувся. Річарду це здалося дивним, але він був радий бачити посмішку старого.
— Міркуєш як чарівник, мій хлопчик. Думаєш, як зняти заклинання. — Зедд знову насупився, вдивляючись у темряву. — Звичайно, повинен бути спосіб зняти закляття. Я міг би зайнятися цим і з'ясувати, що тут можна зробити. Якщо нам вдасться перемогти Даркена Рала, я неодмінно спробую це здійснити.
— Відмінно. — Річард мерзлякувато прикрив поли плаща. — Кожен повинен їсти яблука, коли захоче. Особливо діти. — Він глянув на старого. — Зедд, я запам'ятаю урок, обіцяю. Я не підведу тебе, не забуду про тих, загиблих.
Зедд посміхнувся і батьківськи поплескав Річарда по плечу.
Друзі мовчки сиділи, насолоджуючись нічною тишею і спокоєм взаєморозуміння. Вони міркували про те, що їм не дано було знати: що їх чекає попереду.
Річард думав про те, що їм належить зробити, про Паніза Рала і про Даркена Рала. Він думав про те, яким все здається безнадійним. «Думай про рішення, — сказав він собі, — не про завдання. Ти — Шукач».
— Ти повинен дещо зробити, Чарівник. По-моєму, зараз нам саме час зникнути. Даркен Рал досить довго стежив за нами. Ти можеш зробити що-небудь з тою хмарою?
— Знаєш, я думаю, ти правий. Хотів би я знати, як її вдалося причепити до тебе, але не можу це з'ясувати. Так що доведеться придумати щось інше. Він задумливо погладив пальцями гостре підборіддя. — Ти не помітив, чи з тих пір, як хмара слідувала за тобою, йшов дощ, або хоча б було похмуро?
Річард замислився, пригадуючи кожен день. Коли вбили батька, стояв туман. Здавалося, це було так давно.
— Вночі, перед тим як я знайшов зміїну лозу, в Мисливському лісі пройшов дощ, але після цього весь час трималася ясна погода. Я не пам'ятаю, щоб з дня смерті батька хоч раз було похмуро. Принаймні нічого, крім пари високих рідких хмарок. А що?
— Ну, думаю, у нас є можливість обдурити твою хмару, навіть якщо не вдасться від неї відчепитися. Якщо небо весь час було ясним, значить, тут не обійшлося без Даркена Рала. Він розганяє всі хмари, щоб без труднощів знайти свою. Просто, але ефективно.
— А як йому вдалося розігнати хмари?
